Як Добриня місто звільнив
Їде Добриня лісами, їде Добриня полями, силу свою Богатирську чує. Вогнем горить-палає серце Богатирське, руки силою сповнюються, всю Землю готові любов’ю обійняти!
Вдивляється Добриня в далечінь: де воно – те діло, що нині звершити суджено?
Бачить – місто на горі… Ставні затулені, ворота зачинені… Люди там у неволі, в страху живуть, свободи не знають…
Розгледівся Добриня, обдивився: нема ворогів – а все зачинене, все замкнене! Нема небезпеки – а страх живе в людях сих…
…А навкруги – краса та роздолля!.. В чистім полі гуляє вітер вольний! Річка чиста й швидка рибами сріблястими повна! Ліс – в ньому велети-стовбури куполи листя тримають гілками-руками!
Звірі – вільні! Риби – вільні! Птиці – вільні! А люди – невільні… Нема ворогів – а страх – є, нема неволі – а рабство є!..
І якщо виходять ті люди із міста замкнутого – всім навкруг неволю й смерть несуть: пташку піймають – у кліть саджають, а то й убивають, риб неводами ловлять, душать, звірів арканом та капканом полонять, мучать… Нікому добра не несуть ті люди страху й неволі – та й самі нещасливі!..
Сів Добриня на бережку річки чистої та й задумався: як біді зарадити. Хлібчика дістав, полуднувати став. Особливий хліб цей, Богом дарований: якщо з іншими ділитись, не кінчається хліб цей, скільки не віддавай!..
Пташки до Добрині прилетіли, звірятка підбігли, рибки підпливли… Пригостив Добриня хлібцем їх. Та й став поради питати:
– Чому, ви, пташечки, волю любите, а люди в місті сім не люблять?
Відповідали птахи йому:
– Ми ранок кожен зустрічаємо, побачивши сонечко – співати нам хочеться! Небо бачимо прекрасне – і літати нам хочеться! Пісні про любов, про красу, про свободу – кожен батько у нас співає – і дітки пісні ті слухають та й запам’ятовують…
Люди ж – вони в темних кімнатах живуть, сонечка не помічають, неба не бачать! Де ж їм свободи захотіти, коли вони про неї не відають навіть? Бо ж батьки, які в неволі виростали, лише рабству дітей своїх навчати можуть!..
Подякував Добриня пташкам.
Став звірів лісових запитувати:
– Чом ви, звірі лісові, волю любите, а люди – не люблять?
Відповіли звірі лісові, пухнасті:
– Землю ми чуємо, як вона нас на собі несе. Якщо нірки риємо – Земля нас від біди сховає, спати вкладе, взимку зігріє, влітку прохолоду подарує… Стежки-доріжки ми лапками відчуваємо, запах кожної травинки знаємо… Вночі ми зоряним покривалом небесним вкриваємось, удень – світлом прозорим умиваємось. Вільні й щасливі ми на Землі живемо! Вона нам – як мати: напоїть, нагодує, від небезпеки схоронить…
А люди ж… Землю-Матінку забули та розлюбили вони! Й не відчувають вони тепла її, допомоги її, захисту її! Як же їм вільними по ній ходити, у щасті жити?!
Подякував Добриня звірям лісовим.
Став у рибок питати: чому люди свободу не люблять?
Нічого не сказали рибки, лиш з образою на людей сріблястим вигином спинок лускатих блиснули на сонці – й занурились у прозору течію вод річкових, сховались у глибинах…
Вклонився Добриня рибкам.
Став Добриня думати: як же людям небо й Землю, води й Сонце показати, як пісню про свободу їм проспівати?
А назустріч йому каліки перехожі з торбами йдуть, стогнуть-виють пісню свою жебрацьку:
– Подай нам, добрий чоловіче, на прожиття… Бідні ми, бідні, нещасні!.. Сонце нас палить, вітер продуває, на голій землі спимо, кісточки болять… Бідні ми, бідні, нещасні!..
Добриня калікам хлібця відломив, одному в руки дав. Той собі за пазуху сховав, з супутником не ділиться, слово вдячне Добрині не каже…
Другий кричить-приказує:
– Дай-подай!..
Дав і тому хлібчика… І той – так само…
Почав їм Добриня про хліб дивовижний розповідати, що не закінчується, якщо ним з іншими ділитися… Тільки слухати вони не стали, руками замахали й далі пішли… Кожен кусень свій до останньої крихти з’їв – та так жебраком і зостався…
Став Добриня в Отця-Бога питати:
– Як душі розбудити в народі цім?
Говорить тоді Бог такі слова:
– В серці людському – ключ до Свободи! Це – любов безкорислива! Розбудиш любов у душах, попросяться вони на Волю – забудуть страхи, бо любов від усіх страхів сильніша.
– Як же любов розбудити?
– Вирішуй сам…
Під’їхав Добриня до воріт залізних, стукати почав. Не відчиняють ворота… Стукнув тоді з усієї сили Богатирської – задрижали ворота, вдруге стукнув – захиталися, втретє стукнув – з петель зірвались та й на землю впали.
Поїхав Добриня по вулицях – ніби свіжий вітер полетів, ніби пісня дзвінка полилася, ніби сила чиста потекла… Вітер ставні в домівках відчинив, сонце ясніш засіяло, птиці за Добринею летять, гімни свободі співають. Дивуються люди! Освітили сонця промені помешкання їхні, і побачили вони, що там – лиш пил та непотріб зібрались. І найсміливіші на вулицю вийшли.
Добриня діток на коня поперед себе саджав, сказання розповідав, пісні співав. На майдан безліч люду вийшло. Дивуються!
Став їм Добриня говорити, що кожен може в собі здолати змія семиглавого. Голови ції: ненависть, страх, лінь, образа, гнів, заздрість та смуток. І тоді, здолавши їх, вільною стане кожна людина, засяє в душі у неї любов ясним сонечком!
– Чи чуєте ви, люди, як серце в грудях б’ється? Це – любов сердечна в клітці, як пташка б’ється, на волю проситься!.. Відкрийте руками душ сії клітки тіснії – як вікно відчиняють! Нехай в грудях світло любові засяє чисте та ясне – як сонечко! Нехай світло те на всі боки ллється, ширшає! Усміхніться одне одному лагідно! Подивіться: небо синє – яке високе, прозоре та чисте! Сонечку – подяку за світло, за тепло, за життя – кожен може вустами серця говорити! І тоді – світло любові вашої, яке з грудей проллється, весь простір навкруги заповнить! Розіллється над простором душа вільна, крила ніжні й широкі випростає, все живе любов’ю обійме: й Землю-Матір, і всіх, хто на ній живе!
Пішли люди з Добринею до річечки чистої, омилися водами прозорими. А Добриня їм далі оповідає – про Ріку Світла Живого, що над землею тече, все Собою омиває, леліє, та про Землю-Матір, яка любов’ю все живить і ростить, про Отця-Бога, Який Своєю Любов’ю – всьому Творець, Який з кожним готовий говорити, на Шляху Любові допомагати кожному.
Став Добриня з молодців збирати рать – щоб не перевелись на Землі Богатирі, щоб було кому людям про свободу повідати! Бо стоять по всій Землі міста замуровані, живуть у них люди невольнії!
…І до сьогодні в краях тих ще живуть сказання про те, як переміг Добриня змія того семиглавого й тисячі людей звільнив.
…А Добриня далі їде. Їде Добриня лісами, їде Добриня полями, силу свою Богатирську чує. Вогнем горить-палає серце Богатирське, руки силою повняться, любов’ю готові всю Землю обійняти!
Вдивляється Добриня в далечінь: де воно – те діло, що нині звершити суджено?
Бачить – місто на горі… Ставні затулені, ворота зачинені… Люди там у неволі, в страху живуть, свободи не знають…
Розгледівся Добриня, обдивився: нема ворогів – а все зачинене, все замкнене! Нема небезпеки – а страх живе в людях сих…
…А навкруги – краса та роздолля!.. В чистім полі гуляє вітер вольний! Річка чиста й швидка рибами сріблястими повна! Ліс – в ньому велети-стовбури куполи листя тримають гілками-руками!
Звірі – вільні! Риби – вільні! Птиці – вільні! А люди – невільні… Нема ворогів – а страх – є, нема неволі – а рабство є!..
І якщо виходять ті люди із міста замкнутого – всім навкруг неволю й смерть несуть: пташку піймають – у кліть саджають, а то й убивають, риб неводами ловлять, душать, звірів арканом та капканом полонять, мучать… Нікому добра не несуть ті люди страху й неволі – та й самі нещасливі!..
Сів Добриня на бережку річки чистої та й задумався: як біді зарадити. Хлібчика дістав, полуднувати став. Особливий хліб цей, Богом дарований: якщо з іншими ділитись, не кінчається хліб цей, скільки не віддавай!..
Пташки до Добрині прилетіли, звірятка підбігли, рибки підпливли… Пригостив Добриня хлібцем їх. Та й став поради питати:
– Чому, ви, пташечки, волю любите, а люди в місті сім не люблять?
Відповідали птахи йому:
– Ми ранок кожен зустрічаємо, побачивши сонечко – співати нам хочеться! Небо бачимо прекрасне – і літати нам хочеться! Пісні про любов, про красу, про свободу – кожен батько у нас співає – і дітки пісні ті слухають та й запам’ятовують…
Люди ж – вони в темних кімнатах живуть, сонечка не помічають, неба не бачать! Де ж їм свободи захотіти, коли вони про неї не відають навіть? Бо ж батьки, які в неволі виростали, лише рабству дітей своїх навчати можуть!..
Подякував Добриня пташкам.
Став звірів лісових запитувати:
– Чом ви, звірі лісові, волю любите, а люди – не люблять?
Відповіли звірі лісові, пухнасті:
– Землю ми чуємо, як вона нас на собі несе. Якщо нірки риємо – Земля нас від біди сховає, спати вкладе, взимку зігріє, влітку прохолоду подарує… Стежки-доріжки ми лапками відчуваємо, запах кожної травинки знаємо… Вночі ми зоряним покривалом небесним вкриваємось, удень – світлом прозорим умиваємось. Вільні й щасливі ми на Землі живемо! Вона нам – як мати: напоїть, нагодує, від небезпеки схоронить…
А люди ж… Землю-Матінку забули та розлюбили вони! Й не відчувають вони тепла її, допомоги її, захисту її! Як же їм вільними по ній ходити, у щасті жити?!
Подякував Добриня звірям лісовим.
Став у рибок питати: чому люди свободу не люблять?
Нічого не сказали рибки, лиш з образою на людей сріблястим вигином спинок лускатих блиснули на сонці – й занурились у прозору течію вод річкових, сховались у глибинах…
Вклонився Добриня рибкам.
Став Добриня думати: як же людям небо й Землю, води й Сонце показати, як пісню про свободу їм проспівати?
А назустріч йому каліки перехожі з торбами йдуть, стогнуть-виють пісню свою жебрацьку:
– Подай нам, добрий чоловіче, на прожиття… Бідні ми, бідні, нещасні!.. Сонце нас палить, вітер продуває, на голій землі спимо, кісточки болять… Бідні ми, бідні, нещасні!..
Добриня калікам хлібця відломив, одному в руки дав. Той собі за пазуху сховав, з супутником не ділиться, слово вдячне Добрині не каже…
Другий кричить-приказує:
– Дай-подай!..
Дав і тому хлібчика… І той – так само…
Почав їм Добриня про хліб дивовижний розповідати, що не закінчується, якщо ним з іншими ділитися… Тільки слухати вони не стали, руками замахали й далі пішли… Кожен кусень свій до останньої крихти з’їв – та так жебраком і зостався…
Став Добриня в Отця-Бога питати:
– Як душі розбудити в народі цім?
Говорить тоді Бог такі слова:
– В серці людському – ключ до Свободи! Це – любов безкорислива! Розбудиш любов у душах, попросяться вони на Волю – забудуть страхи, бо любов від усіх страхів сильніша.
– Як же любов розбудити?
– Вирішуй сам…
Під’їхав Добриня до воріт залізних, стукати почав. Не відчиняють ворота… Стукнув тоді з усієї сили Богатирської – задрижали ворота, вдруге стукнув – захиталися, втретє стукнув – з петель зірвались та й на землю впали.
Поїхав Добриня по вулицях – ніби свіжий вітер полетів, ніби пісня дзвінка полилася, ніби сила чиста потекла… Вітер ставні в домівках відчинив, сонце ясніш засіяло, птиці за Добринею летять, гімни свободі співають. Дивуються люди! Освітили сонця промені помешкання їхні, і побачили вони, що там – лиш пил та непотріб зібрались. І найсміливіші на вулицю вийшли.
Добриня діток на коня поперед себе саджав, сказання розповідав, пісні співав. На майдан безліч люду вийшло. Дивуються!
Став їм Добриня говорити, що кожен може в собі здолати змія семиглавого. Голови ції: ненависть, страх, лінь, образа, гнів, заздрість та смуток. І тоді, здолавши їх, вільною стане кожна людина, засяє в душі у неї любов ясним сонечком!
– Чи чуєте ви, люди, як серце в грудях б’ється? Це – любов сердечна в клітці, як пташка б’ється, на волю проситься!.. Відкрийте руками душ сії клітки тіснії – як вікно відчиняють! Нехай в грудях світло любові засяє чисте та ясне – як сонечко! Нехай світло те на всі боки ллється, ширшає! Усміхніться одне одному лагідно! Подивіться: небо синє – яке високе, прозоре та чисте! Сонечку – подяку за світло, за тепло, за життя – кожен може вустами серця говорити! І тоді – світло любові вашої, яке з грудей проллється, весь простір навкруги заповнить! Розіллється над простором душа вільна, крила ніжні й широкі випростає, все живе любов’ю обійме: й Землю-Матір, і всіх, хто на ній живе!
Пішли люди з Добринею до річечки чистої, омилися водами прозорими. А Добриня їм далі оповідає – про Ріку Світла Живого, що над землею тече, все Собою омиває, леліє, та про Землю-Матір, яка любов’ю все живить і ростить, про Отця-Бога, Який Своєю Любов’ю – всьому Творець, Який з кожним готовий говорити, на Шляху Любові допомагати кожному.
Став Добриня з молодців збирати рать – щоб не перевелись на Землі Богатирі, щоб було кому людям про свободу повідати! Бо стоять по всій Землі міста замуровані, живуть у них люди невольнії!
…І до сьогодні в краях тих ще живуть сказання про те, як переміг Добриня змія того семиглавого й тисячі людей звільнив.
…А Добриня далі їде. Їде Добриня лісами, їде Добриня полями, силу свою Богатирську чує. Вогнем горить-палає серце Богатирське, руки силою повняться, любов’ю готові всю Землю обійняти!
Комментариев нет:
Отправить комментарий