Казка про справжнє диво
Казку розповів Баян
Записано Анною Зубковою
За редакцією Володимира Антонова
Ілюстрації Анни Зубкової
Переклад з російської Катерини Остапущенко
Редактор українського тексту Алла Пастух
Записано Анною Зубковою
За редакцією Володимира Антонова
Ілюстрації Анни Зубкової
Переклад з російської Катерини Остапущенко
Редактор українського тексту Алла Пастух
Жив собі за давніх часів на Землі співець і казкар. Звали його Баян. Навіть його ім’я ніби вміло говорити, адже походило воно від стародавнього слова «баяти», що означає «розповідати». Багатьом народам це ім’я в ті часи відоме було. І всюди воно означало: той, хто несе істину, той, хто говорить правду, той, хто ясно викладає мудрість.
Ходив Баян по селах і містах із гуслями, співав пісень і сказання розказував.
Зросту він був високого, статури — богатирської, лицем — гожий. Тільки вже в юні роки стало сивим волосся його. А з якого горя, з якої біди зробилося воно білим, як сніг, — ніколи нікому не розповідав Баян.
Були його пісні лиш про любов, про радість, про добро, про те, як людині щасливою бути, як на Землі праведно жити. У билинах його йшлося про героїв-богатирів, а казки, що він оповідав, дýші підносили й змінювали.
Ходив Баян так по Землі довгі літа. Ні сім’ї, ні дому, ні діточок він не мав.
А часи тоді непрості були. Не мирили між собою князі та бояри: землі ділили, за владу вбивали один одного. А ще сперечалися люди через віру стародавню — і віру нову, заморську.
А через те не мирили вони, що Істину про Бога Єдиного забули!
Тож і старався Баян про Істину ту співати в піснях, в сказаннях, у билинах про неї мовити.
Серце його — ніби сонце — любов’ю горіло! Мудрі слова його вчили, як миру на Землі бути, як людям з добротою сердечною жити.
Ходив Баян по селах і містах із гуслями, співав пісень і сказання розказував.
Зросту він був високого, статури — богатирської, лицем — гожий. Тільки вже в юні роки стало сивим волосся його. А з якого горя, з якої біди зробилося воно білим, як сніг, — ніколи нікому не розповідав Баян.
Були його пісні лиш про любов, про радість, про добро, про те, як людині щасливою бути, як на Землі праведно жити. У билинах його йшлося про героїв-богатирів, а казки, що він оповідав, дýші підносили й змінювали.
Ходив Баян так по Землі довгі літа. Ні сім’ї, ні дому, ні діточок він не мав.
А часи тоді непрості були. Не мирили між собою князі та бояри: землі ділили, за владу вбивали один одного. А ще сперечалися люди через віру стародавню — і віру нову, заморську.
А через те не мирили вони, що Істину про Бога Єдиного забули!
Тож і старався Баян про Істину ту співати в піснях, в сказаннях, у билинах про неї мовити.
Серце його — ніби сонце — любов’ю горіло! Мудрі слова його вчили, як миру на Землі бути, як людям з добротою сердечною жити.
* * *
Якось раз ішов так Баян своїм шляхом, аж тут дим — пожежа догора: спалили селище люди недобрі!…
Пройшовся баян по згарищу — нікого там живого не знайшов.
Аж раптом… на самій околиці села — плач дитячий почув: ніби з неба той плач долинає! Ніби весь навколишній світ — про діяння людські, злістю сповнені, плаче!
Подивився Баян: а на великій березі — кошик висить, а в ньому дитя, дивом уціліло! Певно, встигла мати сховати дитинку: вгору на мотузці підняла!
Спустив кошик Баян, взяв дитя на руки.
Це була — дівчинка, крихітна зовсім, годувати її молоком грудним іще б треба!
Дав їй він водички з фляги своєї — і пішов шукати мати-годувальницю: незручно ж співцеві-гусляру з немовлям по селах і містах мандрувати!
Довго він так шукав: ніхто до себе в сім’ю дитя взяти не хотів! Добре бувало, коли яка-небудь добра жінка погодує крихітку — разом зі своїм власним немовлям. В дім же до себе ніхто дівчинку так і не взяв: «І так живеться нам голодно й важко, власних діток годувати нема чим!» — так казали Баянові люди…
От і лишилася дівчинка в нього. Нарік він її Василиною.
Стала вона для Баяна донькою любою, а він їй — батьком мудрим, ласкавим.
Пройшовся баян по згарищу — нікого там живого не знайшов.
Аж раптом… на самій околиці села — плач дитячий почув: ніби з неба той плач долинає! Ніби весь навколишній світ — про діяння людські, злістю сповнені, плаче!
Подивився Баян: а на великій березі — кошик висить, а в ньому дитя, дивом уціліло! Певно, встигла мати сховати дитинку: вгору на мотузці підняла!
Спустив кошик Баян, взяв дитя на руки.
Це була — дівчинка, крихітна зовсім, годувати її молоком грудним іще б треба!
Дав їй він водички з фляги своєї — і пішов шукати мати-годувальницю: незручно ж співцеві-гусляру з немовлям по селах і містах мандрувати!
Довго він так шукав: ніхто до себе в сім’ю дитя взяти не хотів! Добре бувало, коли яка-небудь добра жінка погодує крихітку — разом зі своїм власним немовлям. В дім же до себе ніхто дівчинку так і не взяв: «І так живеться нам голодно й важко, власних діток годувати нема чим!» — так казали Баянові люди…
От і лишилася дівчинка в нього. Нарік він її Василиною.
Стала вона для Баяна донькою любою, а він їй — батьком мудрим, ласкавим.
* * *
Швидко підростала Василина. Чимало бачила вона, мандруючи з Баяном! А ще більше дізнавалася, пісні та оповіді його слухаючи, мудрість його переймаючи.
Василина була певна, що Баян про все знає: і про справи звичайні земні, і про будь-які чудеса.
І так чарівно вмів Баян казки розповідати, що оживали образи героїв його оповідей і кожна казка ставала дійсністю. Розповідає він про те, як пташка співає, — і видно пташку й чутно! Василина, як маленька була, навіть підбігала, щоб рукою пташку, білочку чи зайчика з казки погладити.
От якось попросила Василина Баяна:
— Навчи мене, як робити справжні дива!
— Які?
— Ну… як у казках твоїх: сорочку за ніч пошити й вишити, спекти хліб, смачніше якого не знайдеш…
— Поки що не можу, донечко. Як я навчу тебе чарівний хліб сотворяти, коли ти ще і справжнього хлібця спекти не вмієш? Прядива ти справжнього не пряла, візерунків не вишивала своїми руками… Як же ж навчу чарівні візерунки на чарівній сорочці вишивати?
… З того дня за кожної нагоди стала Василина господиням, у кого вдома вони гостюють, допомагати. І хліби та калачі разом із ними почала пекти, і юшку та кашу варити, і прядиво прясти. І шити, й вишивати вона навчилася. Стала Баянові на сорочці візерунки голкою з нитками робити, а собі — на сукенці.
А Баян завжди тепер звертає увагу Василини: дивися, як листочок із квіточкою ніби обійнялися — краса чарівна вийшла! Помічай, Василинко: з цієї краси природної — візерунок на тканині може вийти, гарніше якого на цілому світі немає!
Або ж кольори на крильцях метелика Баян підмітить — і мовить: дивись, у яке вишукане вбрання Бог метелика одягнув! Ти помічай красу, що Бог дарує, — і сама станеш вправною в створенні краси!
І рахувати, і читати, і про все головне в житті знати — усього Баян дочку навчав!
Бувало, що для однієї лиш Василини Баян уроки такі влаштовував. А іноді — з усього села малеча збереться, і після казок своїх Баян усіх грамоти вчить.
Часто так ставалося, що не одразу вміння нове опанувати виходило й у Василини, і в інших дітлахів. А Баян їм пояснює:
— Так в усьому в житті Богом замислено, що поступово набувають істоти різні й мудрість, і силу, і красу, і досконалість. От — пуп’яночок не одну дниночку росте: у нього всередині пелюстки й тичинки формуються. І лише згодом — коли настає час — прекрасна квіточка розпускається!
Або ж пташеня літати не від народження вміє, мають зміцніти його крильця, має він страхи й слабкості свої подолати — і тільки тоді навчиться літати в повітрі!
Так і людина — все не одразу засвоює, а потихеньку!
… Підростала Василина, набиралася розуму. І доброті у Баяна вчилася.
А він — був майстром не лише казки розповідати, але і трави цілющі знав. Міг і людей, і звірят лікувати. І це теж старалася запам’ятати Василина: яку травичку як збирати, від якої хвороби вона допомагає.
Звірі лісові Баяна геть не боялися. Приходили до нього за поміччю, ніби знали, що не скривдить він їх, а рани й хвороби вилікує.
Світ природи був для Василини добрим і прекрасним! І лісові жителі — для неї як друзі були!
Росла Василина сміливою та вправною! Баян так її виховував, щоб не лише господинею вона була вмілою, але й верхи на коні навчив їздити — так, що вона навіть парубка сільського будь-якого обжене. І на палицях змагатися не гірше від хлопців навчив її Баян. Де сили забракне — там спритність і кмітливість допомагає їй перемогти!
І сама вона — усього-всього у Баяна навчитися дуже сильно хотіла!
Василина була певна, що Баян про все знає: і про справи звичайні земні, і про будь-які чудеса.
І так чарівно вмів Баян казки розповідати, що оживали образи героїв його оповідей і кожна казка ставала дійсністю. Розповідає він про те, як пташка співає, — і видно пташку й чутно! Василина, як маленька була, навіть підбігала, щоб рукою пташку, білочку чи зайчика з казки погладити.
От якось попросила Василина Баяна:
— Навчи мене, як робити справжні дива!
— Які?
— Ну… як у казках твоїх: сорочку за ніч пошити й вишити, спекти хліб, смачніше якого не знайдеш…
— Поки що не можу, донечко. Як я навчу тебе чарівний хліб сотворяти, коли ти ще і справжнього хлібця спекти не вмієш? Прядива ти справжнього не пряла, візерунків не вишивала своїми руками… Як же ж навчу чарівні візерунки на чарівній сорочці вишивати?
… З того дня за кожної нагоди стала Василина господиням, у кого вдома вони гостюють, допомагати. І хліби та калачі разом із ними почала пекти, і юшку та кашу варити, і прядиво прясти. І шити, й вишивати вона навчилася. Стала Баянові на сорочці візерунки голкою з нитками робити, а собі — на сукенці.
А Баян завжди тепер звертає увагу Василини: дивися, як листочок із квіточкою ніби обійнялися — краса чарівна вийшла! Помічай, Василинко: з цієї краси природної — візерунок на тканині може вийти, гарніше якого на цілому світі немає!
Або ж кольори на крильцях метелика Баян підмітить — і мовить: дивись, у яке вишукане вбрання Бог метелика одягнув! Ти помічай красу, що Бог дарує, — і сама станеш вправною в створенні краси!
І рахувати, і читати, і про все головне в житті знати — усього Баян дочку навчав!
Бувало, що для однієї лиш Василини Баян уроки такі влаштовував. А іноді — з усього села малеча збереться, і після казок своїх Баян усіх грамоти вчить.
Часто так ставалося, що не одразу вміння нове опанувати виходило й у Василини, і в інших дітлахів. А Баян їм пояснює:
— Так в усьому в житті Богом замислено, що поступово набувають істоти різні й мудрість, і силу, і красу, і досконалість. От — пуп’яночок не одну дниночку росте: у нього всередині пелюстки й тичинки формуються. І лише згодом — коли настає час — прекрасна квіточка розпускається!
Або ж пташеня літати не від народження вміє, мають зміцніти його крильця, має він страхи й слабкості свої подолати — і тільки тоді навчиться літати в повітрі!
Так і людина — все не одразу засвоює, а потихеньку!
… Підростала Василина, набиралася розуму. І доброті у Баяна вчилася.
А він — був майстром не лише казки розповідати, але і трави цілющі знав. Міг і людей, і звірят лікувати. І це теж старалася запам’ятати Василина: яку травичку як збирати, від якої хвороби вона допомагає.
Звірі лісові Баяна геть не боялися. Приходили до нього за поміччю, ніби знали, що не скривдить він їх, а рани й хвороби вилікує.
Світ природи був для Василини добрим і прекрасним! І лісові жителі — для неї як друзі були!
Росла Василина сміливою та вправною! Баян так її виховував, щоб не лише господинею вона була вмілою, але й верхи на коні навчив їздити — так, що вона навіть парубка сільського будь-якого обжене. І на палицях змагатися не гірше від хлопців навчив її Баян. Де сили забракне — там спритність і кмітливість допомагає їй перемогти!
І сама вона — усього-всього у Баяна навчитися дуже сильно хотіла!
* * *
Одного разу сиділи вони біля вогнища у лісі, відпочивали після довгої дороги.
Василина Баяна запитує:
— Звідки ти казки, пісні та музику береш?
— З тиші!
— А як? У тебе — гуслі чарівні?
— А ти — спробуй!
— У мене так не виходить… А у тебе — вони ніби самі грають!
— Це тому, що я чую ту музику, яку вони мають грати!
— А я не чую…
— Ти спочатку послухай, про що гуслі мовчать. Коли не граю я на гуслях, тиша тоді навколо них — особлива, чарівна. Можна навчитися цю тишу чути. І тоді — в тиші цій — все стає ясним і прекрасним!
Та не лише гуслі слухати тишу можуть навчити, а й ліс, і озеро, й луки у безвітряну погоду. В тиші такій ти почуєш і про що струмок гомонить, і про що пташка щебече, і що вітерець оповідає, що сонечко ласкаво запитує, про що дерева шепочуться, про що мовчать зірки та місяць ясний.
… Так стала Василина вчитися тишу слухати. І коли вона у простір прозорої тиші навчилася входити — так добре їй стало! Ніби вона сама у світі чудесному опинялася: у світі, де Бог — поруч, і жодної біди не може статися!
Дізнаючись від Баяна про світ Божественної Доброти й Краси, Василина дивувалась і запитувала:
— Чому ж люди сумують, коли світ Божий — такий прекрасний?! Чому вони страждають, хворіють, старіють, помирають?! Чому вони ворогують і вбивають один одного?!
— Не просто на твоє питання відповісти, Василинко. Людина ж — не тіло, а душа жива! Тіло — це ніби посудина, до котрої Бог душу вливає: щоб росла, розвивалася!
Тіло — зростає, а потім старіє і помирає. А душа — не помирає!
Душа без тіла може у світі світлому й прекрасному жити, якщо у станах любові й доброти бути привчилася. А якщо у гніві чи страху жила вона — то жорстоким стає світ довкола! Доля такої людини гіркою стає!
А ще — пов’язані між собою бувають долі й діяння людські…
От нам із тобою й потрібно розповідати людям про те, як жити в любові сердечній, відроджувати благу волю в кожній людині старатися, помисли злі зупиняти!
Хочеш, навчу тебе танцювати так, щоб любов і світло в танці твоєму люди бачили?
— Хочу!
— От, подивися: полум’я у вогнищі — ніби танцює! Спробуй і ти так само танцювати!
… Спробувала Василина. Тіло — ніби саме стало рухатися у красивому танці!
— А тепер спробуй так, як сонечко ніжне ранкове — із серця світити, руками-промінчиками голубити й обіймати усіх!
… Ще гарнішим став танець: сповнилися рухи любов’ю сердечною!
Не за один день, звісно, навчилася цього Василина, але з кожним разом були її танці все прекрасніші! І душею вона, завдяки цьому, дедалі гарніша ставала!
Стала тепер Василина разом із Баяном перед людьми виступати. Під музику його танцювала, все довкола теплотою сердечною осявала!
Василина Баяна запитує:
— Звідки ти казки, пісні та музику береш?
— З тиші!
— А як? У тебе — гуслі чарівні?
— А ти — спробуй!
— У мене так не виходить… А у тебе — вони ніби самі грають!
— Це тому, що я чую ту музику, яку вони мають грати!
— А я не чую…
— Ти спочатку послухай, про що гуслі мовчать. Коли не граю я на гуслях, тиша тоді навколо них — особлива, чарівна. Можна навчитися цю тишу чути. І тоді — в тиші цій — все стає ясним і прекрасним!
Та не лише гуслі слухати тишу можуть навчити, а й ліс, і озеро, й луки у безвітряну погоду. В тиші такій ти почуєш і про що струмок гомонить, і про що пташка щебече, і що вітерець оповідає, що сонечко ласкаво запитує, про що дерева шепочуться, про що мовчать зірки та місяць ясний.
… Так стала Василина вчитися тишу слухати. І коли вона у простір прозорої тиші навчилася входити — так добре їй стало! Ніби вона сама у світі чудесному опинялася: у світі, де Бог — поруч, і жодної біди не може статися!
Дізнаючись від Баяна про світ Божественної Доброти й Краси, Василина дивувалась і запитувала:
— Чому ж люди сумують, коли світ Божий — такий прекрасний?! Чому вони страждають, хворіють, старіють, помирають?! Чому вони ворогують і вбивають один одного?!
— Не просто на твоє питання відповісти, Василинко. Людина ж — не тіло, а душа жива! Тіло — це ніби посудина, до котрої Бог душу вливає: щоб росла, розвивалася!
Тіло — зростає, а потім старіє і помирає. А душа — не помирає!
Душа без тіла може у світі світлому й прекрасному жити, якщо у станах любові й доброти бути привчилася. А якщо у гніві чи страху жила вона — то жорстоким стає світ довкола! Доля такої людини гіркою стає!
А ще — пов’язані між собою бувають долі й діяння людські…
От нам із тобою й потрібно розповідати людям про те, як жити в любові сердечній, відроджувати благу волю в кожній людині старатися, помисли злі зупиняти!
Хочеш, навчу тебе танцювати так, щоб любов і світло в танці твоєму люди бачили?
— Хочу!
— От, подивися: полум’я у вогнищі — ніби танцює! Спробуй і ти так само танцювати!
… Спробувала Василина. Тіло — ніби саме стало рухатися у красивому танці!
— А тепер спробуй так, як сонечко ніжне ранкове — із серця світити, руками-промінчиками голубити й обіймати усіх!
… Ще гарнішим став танець: сповнилися рухи любов’ю сердечною!
Не за один день, звісно, навчилася цього Василина, але з кожним разом були її танці все прекрасніші! І душею вона, завдяки цьому, дедалі гарніша ставала!
Стала тепер Василина разом із Баяном перед людьми виступати. Під музику його танцювала, все довкола теплотою сердечною осявала!
* * *
От раз прийшли вони до поселення великого. А поруч із тим поселенням виднілося подвір’я княже багате, стіною кам’яною обнесене. Палати там білокам’яні, тереми високі, слуг і воїнів чимало, стражники ворота охороняють.
— Ну що, Василинко, де спершу співати пісень будемо: в селищі чи в палатах княжих?
— Давай — у княжім домі! Я таких палат і теремів не бачила ніколи!
… Постукали вони у ворота. Вийшли до них стражники. Побачили вони гуслі у Баяна — і впустили: «Якраз у князя Мстислава гості зібралися, бенкет великий! До походу воєнного всі готуються, союзників князь собі збирає. Гусляр там згодиться!»
Провели вони Баяна й Василину до князя і гостей — туди, де бенкет був.
Палати багаті, стелі розписні, у вікнах шибки кольорові з візерунками, посуд із золота й срібла, їжі на столах — повно!
Втім, не запросив князь їх з дороги пригоститись за столами багатими, а мовив:
— Ну ж бо, співець, покажи свою вправність, повесели нас!
… Став Баян пісень співати. Стала Василина танці танцювати…
Тільки гості ледь їх слухають, ледве дивляться в їхній бік…
Розвеселилися гості від вина випитого!
Тут князь у Баяна запитує:
— Чув я, Баяне, буцім ти майбутнє і минуле бачиш. То чи правда це?
— Минуле можу бачити, теперішнє знаю. А щодо майбуття свого — людина сама багато в чому вільна. Втім, про ймовірне майбутнє — так, можу дещо сказати, — відповів князеві Баян.
— То й скажи кожному охочому, про те, що він запитає!
— Добре.
… Стали гості запитувати. Став Баян на їхні питання відповідати.
Спочатку — все більше жарти були:
«Як мою дружину звати?» — один запитає.
Або: «Скільки в мене синів і скільки дочок?»
Баян про все точно відповідає. Дивуються гості, регочуть…
Так довгенько вони бавились.
А потім сам князь запитує:
— Яким ти моє майбутнє бачиш? Чи здобуду перемогу в майбутнім поході?
… Баян так говорить:
— Бачу перемоги твої численні, княже Мстиславе. Бачу й воїнів без ліку полеглих у тих битвах. Бачу інші князівства, що тобі підкорилися. Бачу села й міста розорені в тих краях… Велика могутність твоя буде! Грізний і поважний будеш — серед інших князів! Але бачу я і печаль: загибель сина твого принесе твоя земна могутність! Не буде в тебе радісного майбутнього! А після смерті твоєї — розорене й підкорене іншими буде твоє князівство…
— Як смієш ти таке мені пророкувати?! — розгнівався князь.
— Передбачення це — іще не визначене наперед майбутнє, а попередження тобі. Ти ж бо можеш і не допустити цього! Як не посієш смерті — не прийде печаль у твоє життя!
Не всяка відвага — однакова! Сила добра і сила недобра — аж ніяк не рівні!
Нині вбивають люди один одного через різну віру, через багатство, заради влади, заради наділів земельних, через образи нікчемні… Помста примножує таке кровопролиття..
Відвагу, честь, справедливість і силу — не так нині розуміють люди, як би слід!
Що є гріх і що є благо — переплуталося в головах!
Тож і говорять люди про «гнів праведний», «про війну святу»… Але не буває ненависть — праведною! І вбивство — не може бути святим!
… Тут іще більше розгнівався князь, звелів стражникам схопити Баяна і в темницю його заточити.
Василина не знає, що вдіяти! Навіть взялася, було, Баяна захищати, зі стражниками битися… Та куди там: дівча — проти воїнів багатьох…
Баян їй мовить: «Утікай звідси, доню, чимдуж!» Та вона не слухає. Тут один стражник Василину схопив, а інші всі разом на Баяна напосілись і відвели їх до темниці княжої. В підпіллі за ґратами замкнули їх.
Баян Василину заплакану, по голівці гладить, втішає. Сам же міркує, як би йому дочку врятувати.
Сам він ніколи і найлютішої смерті не боявся. Василину ж із цієї біди виручити він будь-що хотів!
А Василина крізь сльози запитує:
— Чому ж вони — такі злі? Чому вони тебе навіть не слухали? Ти ж їм про добро, про справедливість говорив! Самі вони пили-їли, а нас не пригостили! А за все хороше — в темниці замкнули! За що?
— Буває так, Василинко, що не помічають люди в собі поганого. А як їм про це говорити починаєш — зляться на того, хто їм правду сказав.
Не все насіння, що сіє сіяч, — на добрий ґрунт падає. Тому не все й проростає…
Ти не сумуй! Поїж от поки!
… Дістав Баян з-за пазухи шматочок хліба невеликий, у тканину чисту загорнутий, фляжку з водою джерельною, що завжди при нім була, простяг Василині.
Василина хліб навпіл розломила. Баянові дає.
Баян мовить:
— Не хочу я! Ти — їж! А я тобі казку чарівну поки розповім.
… І почав він казку розповідати.
«Жив собі цар. І було в нього три сини: старший — Кас’ян, середній — Дем’ян і молодший — Іван.
Царство було в нього невелике. Народу там жило мало. Життя було тихим й розміреним. Не було між людьми ні ворожнечі, ні сварок. Землі орної — скільки завгодно! Хто скільки обробити в змозі — того й земля. Хліб родить добре рік за роком, у лісах горіхи, гриби та ягоди не переводяться. Усі — ситі, усі — задоволені!
Бувало, звісно, що чоловік із дружиною чи сусід із сусідом де-небудь і посваряться — так їх люди усім миром помирять. А якщо вони миритися не хочуть, то ведуть їх на суд до царя — і цар розсудить усіх справедливо, щоб суперечок не було у царстві.
Так і минало їхнє життя — тихо та спокійно.
Минав час, виросли царські сини, стали мόлодцями сильними та гожими. Став цар думати: кому з синів своє царство він довірити зможе.
Покликав їх цар і мовить:
— Скоро мені треба буде вибрати: кому в царстві після мене правити. Вирушайте-но в білий світ, пошукайте наставників, розуму в них повчіться — і додому повертайтесь. Хто більше пізнає корисного про те, як на Землі праведно жити, як царством керувати, — тому й залишу владу. А двоє інших йому помічниками й порадниками будуть. Так наказував мені батечко мій: щоб не ділити царства на частини, а жити дружно однією родиною!
… Вклонилися царевичі батькові — та й рушили в дорогу.
Ідуть-ідуть… Аж раптом — перед ними камінь. А від каменя — три дороги. На камені напис:
«Хто праворуч піде — силу величезну дістане.
Хто ліворуч піде — багатство велике одержить.
Хто прямо піде — любов здобуде, але себе втратить.»
Стали царевичі вирішувати: куди їм іти?
Старший брат Кас’ян говорить:
— Треба туди йти, де силу здобудемо! Сила потрібна, щоб царство захищати!
… Середній брат Дем’ян заперечує:
— Слід тією дорогою йти, де багатство здобудемо! От дізнаємось, як багатство здобувати, то й від будь-яких ворогів зможемо відкупитися!
… А молодший брат Іван мовить:
— Яка ж користь від сили й багатства без любові? Я би — прямо пішов!
… Брати йому кажуть:
— Тут написано, що любов — здобудеш, а себе — втратиш! Може, й живими з цієї дороги не повернемось!…
… Подумали-погадали брати, а оскільки батько навчив їх не сперечатися і не сваритись, то вирішили, що кожен із них пошукає щастя й мудрості на тій дорозі, що йому припала до душі.
Як сказали вони — так і зробили. Обійнялися-попрощалися — і вже поодинці в подальшу дорогу рушили.
— Ну що, Василинко, де спершу співати пісень будемо: в селищі чи в палатах княжих?
— Давай — у княжім домі! Я таких палат і теремів не бачила ніколи!
… Постукали вони у ворота. Вийшли до них стражники. Побачили вони гуслі у Баяна — і впустили: «Якраз у князя Мстислава гості зібралися, бенкет великий! До походу воєнного всі готуються, союзників князь собі збирає. Гусляр там згодиться!»
Провели вони Баяна й Василину до князя і гостей — туди, де бенкет був.
Палати багаті, стелі розписні, у вікнах шибки кольорові з візерунками, посуд із золота й срібла, їжі на столах — повно!
Втім, не запросив князь їх з дороги пригоститись за столами багатими, а мовив:
— Ну ж бо, співець, покажи свою вправність, повесели нас!
… Став Баян пісень співати. Стала Василина танці танцювати…
Тільки гості ледь їх слухають, ледве дивляться в їхній бік…
Розвеселилися гості від вина випитого!
Тут князь у Баяна запитує:
— Чув я, Баяне, буцім ти майбутнє і минуле бачиш. То чи правда це?
— Минуле можу бачити, теперішнє знаю. А щодо майбуття свого — людина сама багато в чому вільна. Втім, про ймовірне майбутнє — так, можу дещо сказати, — відповів князеві Баян.
— То й скажи кожному охочому, про те, що він запитає!
— Добре.
… Стали гості запитувати. Став Баян на їхні питання відповідати.
Спочатку — все більше жарти були:
«Як мою дружину звати?» — один запитає.
Або: «Скільки в мене синів і скільки дочок?»
Баян про все точно відповідає. Дивуються гості, регочуть…
Так довгенько вони бавились.
А потім сам князь запитує:
— Яким ти моє майбутнє бачиш? Чи здобуду перемогу в майбутнім поході?
… Баян так говорить:
— Бачу перемоги твої численні, княже Мстиславе. Бачу й воїнів без ліку полеглих у тих битвах. Бачу інші князівства, що тобі підкорилися. Бачу села й міста розорені в тих краях… Велика могутність твоя буде! Грізний і поважний будеш — серед інших князів! Але бачу я і печаль: загибель сина твого принесе твоя земна могутність! Не буде в тебе радісного майбутнього! А після смерті твоєї — розорене й підкорене іншими буде твоє князівство…
— Як смієш ти таке мені пророкувати?! — розгнівався князь.
— Передбачення це — іще не визначене наперед майбутнє, а попередження тобі. Ти ж бо можеш і не допустити цього! Як не посієш смерті — не прийде печаль у твоє життя!
Не всяка відвага — однакова! Сила добра і сила недобра — аж ніяк не рівні!
Нині вбивають люди один одного через різну віру, через багатство, заради влади, заради наділів земельних, через образи нікчемні… Помста примножує таке кровопролиття..
Відвагу, честь, справедливість і силу — не так нині розуміють люди, як би слід!
Що є гріх і що є благо — переплуталося в головах!
Тож і говорять люди про «гнів праведний», «про війну святу»… Але не буває ненависть — праведною! І вбивство — не може бути святим!
… Тут іще більше розгнівався князь, звелів стражникам схопити Баяна і в темницю його заточити.
Василина не знає, що вдіяти! Навіть взялася, було, Баяна захищати, зі стражниками битися… Та куди там: дівча — проти воїнів багатьох…
Баян їй мовить: «Утікай звідси, доню, чимдуж!» Та вона не слухає. Тут один стражник Василину схопив, а інші всі разом на Баяна напосілись і відвели їх до темниці княжої. В підпіллі за ґратами замкнули їх.
Баян Василину заплакану, по голівці гладить, втішає. Сам же міркує, як би йому дочку врятувати.
Сам він ніколи і найлютішої смерті не боявся. Василину ж із цієї біди виручити він будь-що хотів!
А Василина крізь сльози запитує:
— Чому ж вони — такі злі? Чому вони тебе навіть не слухали? Ти ж їм про добро, про справедливість говорив! Самі вони пили-їли, а нас не пригостили! А за все хороше — в темниці замкнули! За що?
— Буває так, Василинко, що не помічають люди в собі поганого. А як їм про це говорити починаєш — зляться на того, хто їм правду сказав.
Не все насіння, що сіє сіяч, — на добрий ґрунт падає. Тому не все й проростає…
Ти не сумуй! Поїж от поки!
… Дістав Баян з-за пазухи шматочок хліба невеликий, у тканину чисту загорнутий, фляжку з водою джерельною, що завжди при нім була, простяг Василині.
Василина хліб навпіл розломила. Баянові дає.
Баян мовить:
— Не хочу я! Ти — їж! А я тобі казку чарівну поки розповім.
… І почав він казку розповідати.
«Жив собі цар. І було в нього три сини: старший — Кас’ян, середній — Дем’ян і молодший — Іван.
Царство було в нього невелике. Народу там жило мало. Життя було тихим й розміреним. Не було між людьми ні ворожнечі, ні сварок. Землі орної — скільки завгодно! Хто скільки обробити в змозі — того й земля. Хліб родить добре рік за роком, у лісах горіхи, гриби та ягоди не переводяться. Усі — ситі, усі — задоволені!
Бувало, звісно, що чоловік із дружиною чи сусід із сусідом де-небудь і посваряться — так їх люди усім миром помирять. А якщо вони миритися не хочуть, то ведуть їх на суд до царя — і цар розсудить усіх справедливо, щоб суперечок не було у царстві.
Так і минало їхнє життя — тихо та спокійно.
Минав час, виросли царські сини, стали мόлодцями сильними та гожими. Став цар думати: кому з синів своє царство він довірити зможе.
Покликав їх цар і мовить:
— Скоро мені треба буде вибрати: кому в царстві після мене правити. Вирушайте-но в білий світ, пошукайте наставників, розуму в них повчіться — і додому повертайтесь. Хто більше пізнає корисного про те, як на Землі праведно жити, як царством керувати, — тому й залишу владу. А двоє інших йому помічниками й порадниками будуть. Так наказував мені батечко мій: щоб не ділити царства на частини, а жити дружно однією родиною!
… Вклонилися царевичі батькові — та й рушили в дорогу.
Ідуть-ідуть… Аж раптом — перед ними камінь. А від каменя — три дороги. На камені напис:
«Хто праворуч піде — силу величезну дістане.
Хто ліворуч піде — багатство велике одержить.
Хто прямо піде — любов здобуде, але себе втратить.»
Стали царевичі вирішувати: куди їм іти?
Старший брат Кас’ян говорить:
— Треба туди йти, де силу здобудемо! Сила потрібна, щоб царство захищати!
… Середній брат Дем’ян заперечує:
— Слід тією дорогою йти, де багатство здобудемо! От дізнаємось, як багатство здобувати, то й від будь-яких ворогів зможемо відкупитися!
… А молодший брат Іван мовить:
— Яка ж користь від сили й багатства без любові? Я би — прямо пішов!
… Брати йому кажуть:
— Тут написано, що любов — здобудеш, а себе — втратиш! Може, й живими з цієї дороги не повернемось!…
… Подумали-погадали брати, а оскільки батько навчив їх не сперечатися і не сваритись, то вирішили, що кожен із них пошукає щастя й мудрості на тій дорозі, що йому припала до душі.
Як сказали вони — так і зробили. Обійнялися-попрощалися — і вже поодинці в подальшу дорогу рушили.
* * *
Пішов брат Кас’ян правою дорогою, знайшов малу хатинку, де наставник жив. Став той наставник навчати Кас’яна, як змагатись-воювати, всіх перемагати, собі славу здобувати.
Та не помітив старший брат, як разом із силою стали в ньому гордість зростати й жорстокість, як гнів став з’являтися до тих, хто йому не служить і не кориться…
Минув час.
Здобув Кас’ян силу надзвичайну. Численні землі завоював, став над багатьма людьми царем. Сильним стало царство його, він же в тому царстві — найсильніший!
Та не помітив старший брат, як разом із силою стали в ньому гордість зростати й жорстокість, як гнів став з’являтися до тих, хто йому не служить і не кориться…
Минув час.
Здобув Кас’ян силу надзвичайну. Численні землі завоював, став над багатьма людьми царем. Сильним стало царство його, він же в тому царстві — найсильніший!
* * *
А брат Дем’ян пішов лівою дорогою, знайшов теж малу хатинку, де інший наставник жив.
Став той наставник навчати Дем’яна, як торгувати вигідно, прибутки значні отримувати, як багатство примножувати — і найбагатшим стати.
Та не помітив середній брат, як — разом із корисними вміннями — стали в ньому скнарість і заздрість зростати, як обману й підступу перестав він цуратися в гонитві за багатством…
Минуло часу чимало, захопив він землі великі і став там царем. Великим і багатим стало його царство, він же у царстві — найбагатший!
Став той наставник навчати Дем’яна, як торгувати вигідно, прибутки значні отримувати, як багатство примножувати — і найбагатшим стати.
Та не помітив середній брат, як — разом із корисними вміннями — стали в ньому скнарість і заздрість зростати, як обману й підступу перестав він цуратися в гонитві за багатством…
Минуло часу чимало, захопив він землі великі і став там царем. Великим і багатим стало його царство, він же у царстві — найбагатший!
* * *
А Іванко — прямою дорогою рушив.
Ішов-ішов, аж бачить він — хатинка в лісі стоїть благенька, живе в ній бабця стара-старезна…
Бабця його просить:
— Не минай, добрий чоловіче! Нарубай мені, будь ласка, дровець, наноси води та витопи лазню!
— Добре, бабусю!
… Навалив Іванко дерев сухих у лісі, напиляв-нарубав дров, наносив води з річки, лазню натопив. Хоч і не царське це діло — а виконав усе вміло!
Помилася-попарилась бабця, а як вийшла — то так помолодшала, що вже її і не впізнати! Іван же тепер і бабусею назвати її не може!
— Оце ж бо — й чарівна у тебе лазня, матінко! Була бабця немічна, а як попарилася — помолодшала років на п’ятдесят, а то й більше!
— Від любові й турботи, Іванку, всі молодшають!
— Та яка ж це любов? Підсобив лиш тобі трохи по господарству… А я якраз і йду по світу, щоби любов справжню знайти!
— Якраз саме таким чином любов справжню і знаходять: від одного малого добра до іншого іде ця доріженька!
Або, інакше можна сказати, від турботи маленької той шлях пролягає — до доброти великої!
А ти сам, Іванку, теж ходи попарся: здоров’я і силоньки тобі додасться! А я тим часом на стіл зберу.
— Звідки ж ти ім’я моє знаєш?
— Я багато, про що знаю! Захочеш — навчу!
… Попаривсь Іванко — і справді сили в ньому побільшало, втоми — як не бувало! Тіло — ніби всередині чистотою сповнилося, а душа — у Світлі ясному омилася.
Заходить Іван до світлиці — а там стіл скатертиною білою накритий. І на ньому — чого тільки немає: і пироги, і млинці, й калачі, ніби тільки з печі, варення й соління на будь-який смак, і горіхи, і ягоди, і фрукти, яких о тій порі року й не виросло ще!
Здивувався Іванко:
— Звідки таке частування, господине?
— Це — скатертинка в мене чарівна: все, чого забажається, — миттю на ній з’являється!
… Стала господиня йому на таріль усе, чого він захоче, накладати…
Пообідали вони. Подякували Богові за частування.
Тут скатертина сама собою згорнулася — і немає нічого!
— Нічогенька в тебе скатертина, господине!
— Є у мене ще дві дивовижні речі: килим-самоліт і шапка-невидимка. За те, що допоміг мені, — я тобі їх подарую!
— Це для подорожнього — речі корисні! Тільки як же ти без них обходитися будеш?
— Та вже якось упораюсь…
… Подякував Іван господині, взяв подарунки її — і пішов собі далі.
Іде-іде, та не втерпів: вирішив випробувати речі дивовижні, що йому господиня подарувала.
Розгорнув килим — він, таки, в повітрі ширяє! А от залізти на нього — у Івана не виходить: тіло крізь нього провалюється! Ногу поставить — а вона наскрізь проходить і на землю опускається!
Розгорнув Іван скатертину-самобранку: смаколики — кращих не вигадаєш, запах — слинки течуть, та тільки… рукою того частування не взяти, не схопити, до рота не покласти…
Шапку-невидимку став випробовувати: всіляко її вертів. Шапка — зникає, а от сам Іван — залишається видимим! Мало зовсім не втратив тієї шапки, ледве зміг знайти, коли вона зробилася невидима!
«Ет, взяти-то взяв, а як користуватися — не запитав!» — подумав так Іванко і повернувся до господині за премудрістю.
— Матінко, навчи, як користуватися речами твоїми чудесними: як на килимі літати, як зі скатертини пригощатись, як у шапці зникати?!
— Ото ж бо, чоловіче! Дива — вони майстерності вимагають! Не набравшись розуму — чарівних діянь не звершити!
Добре, хоч перед людьми хвалитися цими речами ти не став, а то б сміх один вийшов!
Добре, буду тебе вчити!
— Хто ж ти така насправді? — дивується Іванко.
— Я — Богові служу, про порядок на Землі намагаюсь піклуватися!
Та не одна я така на білім світі: є у мене Брати і Сестри у Божественному Світлі! Всі Вони — Богові служать, людям допомагають Істину пізнавати!
… От і став Іванко у господині тієї вчитися.
Спочатку вона йому пояснила, як усіх істот — дітей Божих! — любов’ю сердечною любити.
Говорить так:
— У грудній клітині, де повітря легені наповнює, —місце є особливе. Тут зароджується любов сердечна. Як людина навчиться такої любові, може вона Бога відчути, тому що головна властивість Божа — Любов Безмежна, Ніжна і Мудра до всього і до всіх!
Бог же — усьому Творець! А кожному з нас Він — і Батько, й Мати!
І тому — нам слід вчитися Його любити!
І тоді — зможе Бог через таку людину Свою Любов проявляти до людей і до інших істот! Буде Любов Божа тоді проявлятися і розцвітати — й у великій, і, на перший погляд, у найнепомітнішій справі добрій!
… Потім стала господиня Іванка навчати, як із серця духовного — мовби сонечком світити.
А ще потім — навчила бути Неопалимим Вогнем Любові:
— Велика Сила Божа є у Вогні Любові Божественному, Який можна розпалити також і в серці духовному кожної людини! І може людина, що Богові служить, із цією Силою з’єднуватися — й усім допомагати, усіх захищати!
… Навчила вона Іванка і тому, як свою волю — на Божу Волю перемінити, і — як у Світлі Божественному жити. Це ж і означає: себе втратити, а натомість — Божі Любов, Мудрість і Силу здобути!
Навчивсь Іванко, як із Волею Божою Єдиним стати: не власні бажання, а Божі — завжди відчувати й розуміти, щоб жити не за своїм хотінням, а за Божим Велінням! Так Велику Силу Божественну здобув Іванко — Силу Любові та Знань Божественних!
А ще навчився він у господині, як тіло своє невагомим робити. І на килимі-самольоті тепер зміг він літати. Засвоїв і те, як можна невидимим тілесно бути, в шапці-невидимці зникаючи. Навчився й того, як будь-яку річ зі Світла Божого видобувати. І тоді — скатертина-самобранка слухатись його стала.
Засвоїв він і те, як крізь твердь земну та будь-які матеріальні предмети проходити наскрізь можна.
Запитує Іванко господиню:
— А навіщо мені тепер речі чарівні? Я ж і без них зможу усе чарівне робити!
— Візьми: може, кому іншому вони у пригоді стануть! От тобі ж вони — дуже допомогли: вивчився ти майстерності!
… Стали вони прощатися.
— Дякую, матінко, за науку! — мовить Іванко.
— Зачекай! Буде в мене для тебе доручення.
Ось — подивись-но сюди.
… Вказала вона йому на поверхню озера, що спокійна була, ніби дзеркало. Раптом — на воді видіння зробилося: дівиця краси невиданої!
Господиня і мовить:
— Це — Марічка-царівна. Захопив її в полон злий чаклун-відьмак. Хоче він із нею одружитися, красу її підкорити й заволодіти нею! Та Марічка не погоджується! Тримає він її у кришталевій горі, в підземеллі.
Усе, Богом сотворене, для добра і користі призначене. Тільки буває, що люди Божий Промисел не розуміють і те, що добру Богом присвячене, тоді може біди нести.
Поглянь: ось — вогонь, наприклад: може він тепло дарувати, а може — погибель від пожеж страшних нести.
Або ж — вода: може спрагу тамувати, дощами рослини напувати, ріки й моря наповнювати, усім життя давати. А може — потопи й лиха нести руйнівні.
Так і всі вміння людські: можуть вони нести добро і користь, а можуть — злобу й руйнування.
Той чаклун — зла людина — навчився магії, став уміння чаклунські для задоволення своїх лихих бажань використовувати.
Оселився він у горі одній, заповзявся по всій околиці свої порядки встановлювати. Став він також поширювати чутки, що «його влада всюди під землею панує!» — щоб люди його боялися, щоб волі його лихій підкорювались!
Треба тобі перемогти того чаклуна, розвіяти чари, що він накоїв! Тоді зможеш ти говорити усім людям, що зло — «не під землею живе», а в душах, до пороків схильних!
Розповідай людям, що Царство Боже всюди є: і над землею, і під землею. І всюди — Бог всевладний! А любов — відчиняє серця людські для життя у світі Божому!
Сідай зараз на килим-самоліт — і лети! Він тебе туди доставить, де лихий чаклун владу свою запровадив і Марічку в полоні тримає.
… Розповіла господиня, як до тієї гори увійти. Веліла перед тим шапку-невидимку надіти. Тому, що охороняють ту гору вартові: витязі, чародієм зачакловані.
Подякував Іванко господині за науку, за дари Божі, сів на килим-самоліт — і злетів.
Ішов-ішов, аж бачить він — хатинка в лісі стоїть благенька, живе в ній бабця стара-старезна…
Бабця його просить:
— Не минай, добрий чоловіче! Нарубай мені, будь ласка, дровець, наноси води та витопи лазню!
— Добре, бабусю!
… Навалив Іванко дерев сухих у лісі, напиляв-нарубав дров, наносив води з річки, лазню натопив. Хоч і не царське це діло — а виконав усе вміло!
Помилася-попарилась бабця, а як вийшла — то так помолодшала, що вже її і не впізнати! Іван же тепер і бабусею назвати її не може!
— Оце ж бо — й чарівна у тебе лазня, матінко! Була бабця немічна, а як попарилася — помолодшала років на п’ятдесят, а то й більше!
— Від любові й турботи, Іванку, всі молодшають!
— Та яка ж це любов? Підсобив лиш тобі трохи по господарству… А я якраз і йду по світу, щоби любов справжню знайти!
— Якраз саме таким чином любов справжню і знаходять: від одного малого добра до іншого іде ця доріженька!
Або, інакше можна сказати, від турботи маленької той шлях пролягає — до доброти великої!
А ти сам, Іванку, теж ходи попарся: здоров’я і силоньки тобі додасться! А я тим часом на стіл зберу.
— Звідки ж ти ім’я моє знаєш?
— Я багато, про що знаю! Захочеш — навчу!
… Попаривсь Іванко — і справді сили в ньому побільшало, втоми — як не бувало! Тіло — ніби всередині чистотою сповнилося, а душа — у Світлі ясному омилася.
Заходить Іван до світлиці — а там стіл скатертиною білою накритий. І на ньому — чого тільки немає: і пироги, і млинці, й калачі, ніби тільки з печі, варення й соління на будь-який смак, і горіхи, і ягоди, і фрукти, яких о тій порі року й не виросло ще!
Здивувався Іванко:
— Звідки таке частування, господине?
— Це — скатертинка в мене чарівна: все, чого забажається, — миттю на ній з’являється!
… Стала господиня йому на таріль усе, чого він захоче, накладати…
Пообідали вони. Подякували Богові за частування.
Тут скатертина сама собою згорнулася — і немає нічого!
— Нічогенька в тебе скатертина, господине!
— Є у мене ще дві дивовижні речі: килим-самоліт і шапка-невидимка. За те, що допоміг мені, — я тобі їх подарую!
— Це для подорожнього — речі корисні! Тільки як же ти без них обходитися будеш?
— Та вже якось упораюсь…
… Подякував Іван господині, взяв подарунки її — і пішов собі далі.
Іде-іде, та не втерпів: вирішив випробувати речі дивовижні, що йому господиня подарувала.
Розгорнув килим — він, таки, в повітрі ширяє! А от залізти на нього — у Івана не виходить: тіло крізь нього провалюється! Ногу поставить — а вона наскрізь проходить і на землю опускається!
Розгорнув Іван скатертину-самобранку: смаколики — кращих не вигадаєш, запах — слинки течуть, та тільки… рукою того частування не взяти, не схопити, до рота не покласти…
Шапку-невидимку став випробовувати: всіляко її вертів. Шапка — зникає, а от сам Іван — залишається видимим! Мало зовсім не втратив тієї шапки, ледве зміг знайти, коли вона зробилася невидима!
«Ет, взяти-то взяв, а як користуватися — не запитав!» — подумав так Іванко і повернувся до господині за премудрістю.
— Матінко, навчи, як користуватися речами твоїми чудесними: як на килимі літати, як зі скатертини пригощатись, як у шапці зникати?!
— Ото ж бо, чоловіче! Дива — вони майстерності вимагають! Не набравшись розуму — чарівних діянь не звершити!
Добре, хоч перед людьми хвалитися цими речами ти не став, а то б сміх один вийшов!
Добре, буду тебе вчити!
— Хто ж ти така насправді? — дивується Іванко.
— Я — Богові служу, про порядок на Землі намагаюсь піклуватися!
Та не одна я така на білім світі: є у мене Брати і Сестри у Божественному Світлі! Всі Вони — Богові служать, людям допомагають Істину пізнавати!
… От і став Іванко у господині тієї вчитися.
Спочатку вона йому пояснила, як усіх істот — дітей Божих! — любов’ю сердечною любити.
Говорить так:
— У грудній клітині, де повітря легені наповнює, —місце є особливе. Тут зароджується любов сердечна. Як людина навчиться такої любові, може вона Бога відчути, тому що головна властивість Божа — Любов Безмежна, Ніжна і Мудра до всього і до всіх!
Бог же — усьому Творець! А кожному з нас Він — і Батько, й Мати!
І тому — нам слід вчитися Його любити!
І тоді — зможе Бог через таку людину Свою Любов проявляти до людей і до інших істот! Буде Любов Божа тоді проявлятися і розцвітати — й у великій, і, на перший погляд, у найнепомітнішій справі добрій!
… Потім стала господиня Іванка навчати, як із серця духовного — мовби сонечком світити.
А ще потім — навчила бути Неопалимим Вогнем Любові:
— Велика Сила Божа є у Вогні Любові Божественному, Який можна розпалити також і в серці духовному кожної людини! І може людина, що Богові служить, із цією Силою з’єднуватися — й усім допомагати, усіх захищати!
… Навчила вона Іванка і тому, як свою волю — на Божу Волю перемінити, і — як у Світлі Божественному жити. Це ж і означає: себе втратити, а натомість — Божі Любов, Мудрість і Силу здобути!
Навчивсь Іванко, як із Волею Божою Єдиним стати: не власні бажання, а Божі — завжди відчувати й розуміти, щоб жити не за своїм хотінням, а за Божим Велінням! Так Велику Силу Божественну здобув Іванко — Силу Любові та Знань Божественних!
А ще навчився він у господині, як тіло своє невагомим робити. І на килимі-самольоті тепер зміг він літати. Засвоїв і те, як можна невидимим тілесно бути, в шапці-невидимці зникаючи. Навчився й того, як будь-яку річ зі Світла Божого видобувати. І тоді — скатертина-самобранка слухатись його стала.
Засвоїв він і те, як крізь твердь земну та будь-які матеріальні предмети проходити наскрізь можна.
Запитує Іванко господиню:
— А навіщо мені тепер речі чарівні? Я ж і без них зможу усе чарівне робити!
— Візьми: може, кому іншому вони у пригоді стануть! От тобі ж вони — дуже допомогли: вивчився ти майстерності!
… Стали вони прощатися.
— Дякую, матінко, за науку! — мовить Іванко.
— Зачекай! Буде в мене для тебе доручення.
Ось — подивись-но сюди.
… Вказала вона йому на поверхню озера, що спокійна була, ніби дзеркало. Раптом — на воді видіння зробилося: дівиця краси невиданої!
Господиня і мовить:
— Це — Марічка-царівна. Захопив її в полон злий чаклун-відьмак. Хоче він із нею одружитися, красу її підкорити й заволодіти нею! Та Марічка не погоджується! Тримає він її у кришталевій горі, в підземеллі.
Усе, Богом сотворене, для добра і користі призначене. Тільки буває, що люди Божий Промисел не розуміють і те, що добру Богом присвячене, тоді може біди нести.
Поглянь: ось — вогонь, наприклад: може він тепло дарувати, а може — погибель від пожеж страшних нести.
Або ж — вода: може спрагу тамувати, дощами рослини напувати, ріки й моря наповнювати, усім життя давати. А може — потопи й лиха нести руйнівні.
Так і всі вміння людські: можуть вони нести добро і користь, а можуть — злобу й руйнування.
Той чаклун — зла людина — навчився магії, став уміння чаклунські для задоволення своїх лихих бажань використовувати.
Оселився він у горі одній, заповзявся по всій околиці свої порядки встановлювати. Став він також поширювати чутки, що «його влада всюди під землею панує!» — щоб люди його боялися, щоб волі його лихій підкорювались!
Треба тобі перемогти того чаклуна, розвіяти чари, що він накоїв! Тоді зможеш ти говорити усім людям, що зло — «не під землею живе», а в душах, до пороків схильних!
Розповідай людям, що Царство Боже всюди є: і над землею, і під землею. І всюди — Бог всевладний! А любов — відчиняє серця людські для життя у світі Божому!
Сідай зараз на килим-самоліт — і лети! Він тебе туди доставить, де лихий чаклун владу свою запровадив і Марічку в полоні тримає.
… Розповіла господиня, як до тієї гори увійти. Веліла перед тим шапку-невидимку надіти. Тому, що охороняють ту гору вартові: витязі, чародієм зачакловані.
Подякував Іванко господині за науку, за дари Божі, сів на килим-самоліт — і злетів.
* * *
Летить Іван-царевич, милується красою Землі: ланами й степами роздольними, лісами густими та високими, озерами чистими, ріками прозорими!
Приземлився килим-самоліт перед горою. Згорнув його Іванко — і до наплічника поклав. Надів шапку-невидимку.
Підійшов до гори та й каже:
— Впусти мене, гора: не тримаю в собі зла! Світло зі Світлом завжди зливається, усяка перешкода перед ним розчиняється!
… Тут гора перед ним відчинилася.
Витязі-вартові пропустили його, не помітили.
Іде Іванко, дивується: всередині — склепіння кришталеві, камінням самоцвітним і золотими візерунками прикрашені. Течуть річки з берегами із золота й срібла.
Помітив чаклун, що неладне в його володінні коїться: увійшов хтось чужий і до покоїв його наближається.
Зустрічає Івана чаклун силою своєю невидимою. Мов з повітря промовляє він голосом страшним:
— Хто ти? Як увійшов сюди?
— Я — Іван-царевич!
— Як же вартові тебе впустили?
— Та от: шапочку дала мені жінка добра!
— Тобі від мене не сховатись!
… Тут Іван скинув шапку-невидимку та й мовить:
— А я і не збираюся ховатись! Я для того й прийшов, щоб із тобою зустрітися, злі чари твої розчинити, Марічку-царівну звільнити!
— Не смій далі йти! Не бачити тобі Марічки-царівни! Вона — моя! Усе тут — моє! Земля — моя, золото — моє, каміння дорогоцінне — моє! Тут — лиш моя влада і моя сила! Іди геть, бо інакше знищу тебе!
— Не твоя — Земля, а Божа! Хоч над поверхнею землі, хоч під її поверхнею — всюди Бог усьому та усім Володар! Його Порядку порушувати не слід! Усі володіння людські — тимчасові, усі сили людські — нікчемні перед Його Силою!
І влада Його — вічна! Не маєш ти права — людей страхом своїм магічним лякати, собі підкорювати!
І не можеш ти дівицю-красуню проти її волі — у себе тримати!
Став чаклун закляття магічні промовляти, хоче такого страху нагнати на Івана, щоби він назад повернув. А Іванко — не боїться! Тому, що сила Любові — від усіх страхів сильніша!
Тоді здійняв чаклун силою своєю магічною води підземні, затопив залу, де Іван був. Але той — не загинув: крізь води пройшов неушкодженим!
Здійняв тоді чаклун з глибин земних лаву вогняну, зробив ріку з вогню, Іванкові шлях нею загородив. Тут Іван-царевич став Вогнем Божественним Неопалимим, тіло своє теж Вогнем наповнив, пройшов крізь ріку вогняну, як по землі, вогонь чаклунський шкоди йому не заподіяв!
Опинився Іванко перед чаклуном. Йому — вже не сховатись!
Чаклун і запитує:
— Що за сила в тебе небачена, що за мою силу більша?
— Це — не моя Сила, а Божественна! Вона — за будь-яку силу сильніша!
— Що ж, здаюся! Бери, скільки хочеш, золота, срібла й каменів дорогоцінних! І — забирайся!
— Не за тим я прийшов! Зніми чари свої з гори! Не лякай людей чаклунством, волю їхню своєю волею магічною не підкорюй! Не змушуй жити в страху і тобі коритися! Не вчи їх силою твоєю недоброю захоплюватися!
І Марічку-царівну відпусти на волю! Інакше — сам ти перетворишся на камінь на тисячі років і лежатимеш тут непорушно, поки не зрозумієш, що зло не може бути сильнішим за добро!
Варто тобі ще хоча б раз закляття вимовити — і воно проти тебе обернеться!
… Злякався чаклун… Навіть думати боїться! Тому, що в думках його — саме лиш чаклунство лихе…
А Іван-царевич в найдальшу залу гори увійшов. Бачить: сидить там Марічка-царівна — така красуня, що й очей не відвести!
Та тільки — сумна вона… З каменів самоцвітних картинку викладає, а на ній — луки зелені, квіти польові, птахи й звірі, все — як живе! Сонечко на картині — ніби сяє і всю красу природи освітлює!
Вклонився Іванко Марічці-царівні.
З першого погляду покохала Марічка Іванка. А Іванко — Марічку покохав усім серцем!
Іванко її запитує:
— Чому ти сумна, красуне?
— Давно не бачила я небонька синього із сонечком золотим, давно не чула пташиних пісень, у лісі зеленому не бувала!…
— Ходімо ж зі мною! Як любий я тобі — будь мені за дружину! Вирушимо до царства мого батька!
— А як же чаклун?
— Не страшний більше чаклун-відьмак! Немає більше в нього сили магічної!
… Вийшли вони з гори повз вартових непомічені.
А як вийшли, зняв Іванко чари з витязів-вартових. Зникли й усі інші закляття чаклуна.
Сіли вони з Марічкою на килим-самоліт. Летять вони над землею. Де приземляться — там розповідає Іван людям: що є добро, що — зло, що — Істина. Про Божу Любов, Мудрість і Силу говорить, про простоту Божих Законів Добра і Любові!
Приземлився килим-самоліт перед горою. Згорнув його Іванко — і до наплічника поклав. Надів шапку-невидимку.
Підійшов до гори та й каже:
— Впусти мене, гора: не тримаю в собі зла! Світло зі Світлом завжди зливається, усяка перешкода перед ним розчиняється!
… Тут гора перед ним відчинилася.
Витязі-вартові пропустили його, не помітили.
Іде Іванко, дивується: всередині — склепіння кришталеві, камінням самоцвітним і золотими візерунками прикрашені. Течуть річки з берегами із золота й срібла.
Помітив чаклун, що неладне в його володінні коїться: увійшов хтось чужий і до покоїв його наближається.
Зустрічає Івана чаклун силою своєю невидимою. Мов з повітря промовляє він голосом страшним:
— Хто ти? Як увійшов сюди?
— Я — Іван-царевич!
— Як же вартові тебе впустили?
— Та от: шапочку дала мені жінка добра!
— Тобі від мене не сховатись!
… Тут Іван скинув шапку-невидимку та й мовить:
— А я і не збираюся ховатись! Я для того й прийшов, щоб із тобою зустрітися, злі чари твої розчинити, Марічку-царівну звільнити!
— Не смій далі йти! Не бачити тобі Марічки-царівни! Вона — моя! Усе тут — моє! Земля — моя, золото — моє, каміння дорогоцінне — моє! Тут — лиш моя влада і моя сила! Іди геть, бо інакше знищу тебе!
— Не твоя — Земля, а Божа! Хоч над поверхнею землі, хоч під її поверхнею — всюди Бог усьому та усім Володар! Його Порядку порушувати не слід! Усі володіння людські — тимчасові, усі сили людські — нікчемні перед Його Силою!
І влада Його — вічна! Не маєш ти права — людей страхом своїм магічним лякати, собі підкорювати!
І не можеш ти дівицю-красуню проти її волі — у себе тримати!
Став чаклун закляття магічні промовляти, хоче такого страху нагнати на Івана, щоби він назад повернув. А Іванко — не боїться! Тому, що сила Любові — від усіх страхів сильніша!
Тоді здійняв чаклун силою своєю магічною води підземні, затопив залу, де Іван був. Але той — не загинув: крізь води пройшов неушкодженим!
Здійняв тоді чаклун з глибин земних лаву вогняну, зробив ріку з вогню, Іванкові шлях нею загородив. Тут Іван-царевич став Вогнем Божественним Неопалимим, тіло своє теж Вогнем наповнив, пройшов крізь ріку вогняну, як по землі, вогонь чаклунський шкоди йому не заподіяв!
Опинився Іванко перед чаклуном. Йому — вже не сховатись!
Чаклун і запитує:
— Що за сила в тебе небачена, що за мою силу більша?
— Це — не моя Сила, а Божественна! Вона — за будь-яку силу сильніша!
— Що ж, здаюся! Бери, скільки хочеш, золота, срібла й каменів дорогоцінних! І — забирайся!
— Не за тим я прийшов! Зніми чари свої з гори! Не лякай людей чаклунством, волю їхню своєю волею магічною не підкорюй! Не змушуй жити в страху і тобі коритися! Не вчи їх силою твоєю недоброю захоплюватися!
І Марічку-царівну відпусти на волю! Інакше — сам ти перетворишся на камінь на тисячі років і лежатимеш тут непорушно, поки не зрозумієш, що зло не може бути сильнішим за добро!
Варто тобі ще хоча б раз закляття вимовити — і воно проти тебе обернеться!
… Злякався чаклун… Навіть думати боїться! Тому, що в думках його — саме лиш чаклунство лихе…
А Іван-царевич в найдальшу залу гори увійшов. Бачить: сидить там Марічка-царівна — така красуня, що й очей не відвести!
Та тільки — сумна вона… З каменів самоцвітних картинку викладає, а на ній — луки зелені, квіти польові, птахи й звірі, все — як живе! Сонечко на картині — ніби сяє і всю красу природи освітлює!
Вклонився Іванко Марічці-царівні.
З першого погляду покохала Марічка Іванка. А Іванко — Марічку покохав усім серцем!
Іванко її запитує:
— Чому ти сумна, красуне?
— Давно не бачила я небонька синього із сонечком золотим, давно не чула пташиних пісень, у лісі зеленому не бувала!…
— Ходімо ж зі мною! Як любий я тобі — будь мені за дружину! Вирушимо до царства мого батька!
— А як же чаклун?
— Не страшний більше чаклун-відьмак! Немає більше в нього сили магічної!
… Вийшли вони з гори повз вартових непомічені.
А як вийшли, зняв Іванко чари з витязів-вартових. Зникли й усі інші закляття чаклуна.
Сіли вони з Марічкою на килим-самоліт. Летять вони над землею. Де приземляться — там розповідає Іван людям: що є добро, що — зло, що — Істина. Про Божу Любов, Мудрість і Силу говорить, про простоту Божих Законів Добра і Любові!
* * *
А тим часом так розрослися царства братів Іванових Кас’яна й Дем’яна, що з’єдналися вони кордонами.
І так виросли в Кас’яні гнів, а в Дем’яні — жадібність, що забули вони мудрість батька свого, стали між собою сперечатися через володіння землями та людьми…
А де суперечка — там і сварка! А де сварка — там і до війни недалеко!…
І от — прийшла біда: пішов війною брат Кас’ян на брата Дем’яна!
Люди й тварини гинуть, поля порожніють!…
Біль, смерть, каліцтва страшні, розорення, сльози та горе несе війна!
А брати того не помічають, силою царств міряються: хто кого підімне та підкорить?!
Помітив це лихо Іванко.
Спустився на землю і став братів соромити й мирити.
А Кас’ян і Дем’ян побачили Марічку-царівну — і кожен захотів її собі за дружину дістати. Тож обидва вирішили помиритися про людські очі — щоб відібрати у брата свого красуню. Тут до їхніх гріхів — ще й брехня додалася, що брудні задуми їхні покривати стала.
Повернулися вони усі разом до батька.
Послухав батько розповіді усіх своїх синів та й каже:
— От — як чудово все вийшло! Не даремно світом мандрували, розуму навчалися! У кожного з вас тепер по царству буде. Спадкоємцями моїми — Іванкові та Марічці бути! Й усім вам — у мирі жити!
Почали до весілля Івана-царевича й Марічки-царівни готуватись.
Та тільки недобрі думки у братів Іванових — від заздрості їхньої й жадібності — чим далі, тим сильніші!
Вирішив брат Кас’ян вночі вбити Івана й Дем’яна — і самому усім заволодіти.
Як вирішив — так і зробив.
Дем’яна-то він убив, а от Івана вбити не зміг. Устромив меча, а Іван — живісінький, спить, на інший бік повертається…
Злякався Кас’ян…
А вранці побачив Іванко брата Дем’яна мертвого, про все здогадався. Довелося йому оживити брата. Він розповів Дем’янові, як таке із ним сталося.
Того ж дня Дем’ян вирішив — з помсти Кас’янові і від заздрості до Івана — обох отруїти.
На той день якраз весілля було призначене. З усього царства люди на бенкет зібралися: молодят привітати, щастя їм побажати.
Коли всі танцювати почали — тут Дем’ян отруту непомітно насипав до страв Іванові й Кас’янові.
Як знову за столи сіли, Іван їсть — йому хоч би що. А Кас’ян — відразу помер…
Довелося Іванкові й старшого брата оживити.
Тут вже для усіх відкрилася правда про недобрі наміри й справи старших братів. Перед батьком, перед Марічкою-царівною, перед усіма людьми — очевидними стали їхня провина й ганьба! І перед Богом Всевидячим — великий сором!
Зрозуміли старші брати, як далеко завели їх у безодню пороків і гріхів гнів, жадібність, заздрість і обман…
Покаялись вони.
Тут Іван їм і говорить:
— Усі добрі вміння, що ви отримали, — у зло ви перетворили!
Немає біди у вмінні боротись і слабких захищати! Немає гріха в умінні чесно торгувати!
Але той, хто не має любові сердечної, може не помітити, як бажання власної вигоди — до зла схиляє, як власні хотіння — над іншими людьми підносять!
Той, хто справді любить, — той не про себе, а про інших дбає-піклується! І через це — може він навчитися в любові безкорисливій себе втрачати та Божу Любов і Волю здобувати!
Вирушайте тепер кожен у своє царство! Наводьте там порядок!
І в собі — усі пороки з коріннями виривайте! Любов сердечну зрощуйте й укріплюйте!
— Тáк ми й зробимо! Тільки скажи нам спершу: як же ти живий лишився і як нас до життя повернув?
— Навчився я із Силою Божою єдиним бути! І тому — не страшне мені ніяке зло!
Іншим людям ви стільки бід принесли! Час вам скоріше їх виправляти! Для того і дозволив Бог повернути вас до життя в цих тілах, щоб ви помилки свої виправили!
… Повернулися брати до своїх домівок, стали вчитися в любові й доброті жити.
А як навчилися — зустрів кожен собі наречену. Оженилися вони на своїх обраницях.
Отак — у мирі та добробуті — зажили всі.
А Іван і Марічка продовжували всіх людей навчати того, як миру, добру й любові на Землі бути!
Знайшли вони і доброго мόлодця, котрому шапку-невидимку, скатертину-самобранку та килим-самоліт подарували, а потім і всім Знанням Божественним навчили.
Адже треба, щоб ніколи не зникало на Землі справжнє диво!»
І так виросли в Кас’яні гнів, а в Дем’яні — жадібність, що забули вони мудрість батька свого, стали між собою сперечатися через володіння землями та людьми…
А де суперечка — там і сварка! А де сварка — там і до війни недалеко!…
І от — прийшла біда: пішов війною брат Кас’ян на брата Дем’яна!
Люди й тварини гинуть, поля порожніють!…
Біль, смерть, каліцтва страшні, розорення, сльози та горе несе війна!
А брати того не помічають, силою царств міряються: хто кого підімне та підкорить?!
Помітив це лихо Іванко.
Спустився на землю і став братів соромити й мирити.
А Кас’ян і Дем’ян побачили Марічку-царівну — і кожен захотів її собі за дружину дістати. Тож обидва вирішили помиритися про людські очі — щоб відібрати у брата свого красуню. Тут до їхніх гріхів — ще й брехня додалася, що брудні задуми їхні покривати стала.
Повернулися вони усі разом до батька.
Послухав батько розповіді усіх своїх синів та й каже:
— От — як чудово все вийшло! Не даремно світом мандрували, розуму навчалися! У кожного з вас тепер по царству буде. Спадкоємцями моїми — Іванкові та Марічці бути! Й усім вам — у мирі жити!
Почали до весілля Івана-царевича й Марічки-царівни готуватись.
Та тільки недобрі думки у братів Іванових — від заздрості їхньої й жадібності — чим далі, тим сильніші!
Вирішив брат Кас’ян вночі вбити Івана й Дем’яна — і самому усім заволодіти.
Як вирішив — так і зробив.
Дем’яна-то він убив, а от Івана вбити не зміг. Устромив меча, а Іван — живісінький, спить, на інший бік повертається…
Злякався Кас’ян…
А вранці побачив Іванко брата Дем’яна мертвого, про все здогадався. Довелося йому оживити брата. Він розповів Дем’янові, як таке із ним сталося.
Того ж дня Дем’ян вирішив — з помсти Кас’янові і від заздрості до Івана — обох отруїти.
На той день якраз весілля було призначене. З усього царства люди на бенкет зібралися: молодят привітати, щастя їм побажати.
Коли всі танцювати почали — тут Дем’ян отруту непомітно насипав до страв Іванові й Кас’янові.
Як знову за столи сіли, Іван їсть — йому хоч би що. А Кас’ян — відразу помер…
Довелося Іванкові й старшого брата оживити.
Тут вже для усіх відкрилася правда про недобрі наміри й справи старших братів. Перед батьком, перед Марічкою-царівною, перед усіма людьми — очевидними стали їхня провина й ганьба! І перед Богом Всевидячим — великий сором!
Зрозуміли старші брати, як далеко завели їх у безодню пороків і гріхів гнів, жадібність, заздрість і обман…
Покаялись вони.
Тут Іван їм і говорить:
— Усі добрі вміння, що ви отримали, — у зло ви перетворили!
Немає біди у вмінні боротись і слабких захищати! Немає гріха в умінні чесно торгувати!
Але той, хто не має любові сердечної, може не помітити, як бажання власної вигоди — до зла схиляє, як власні хотіння — над іншими людьми підносять!
Той, хто справді любить, — той не про себе, а про інших дбає-піклується! І через це — може він навчитися в любові безкорисливій себе втрачати та Божу Любов і Волю здобувати!
Вирушайте тепер кожен у своє царство! Наводьте там порядок!
І в собі — усі пороки з коріннями виривайте! Любов сердечну зрощуйте й укріплюйте!
— Тáк ми й зробимо! Тільки скажи нам спершу: як же ти живий лишився і як нас до життя повернув?
— Навчився я із Силою Божою єдиним бути! І тому — не страшне мені ніяке зло!
Іншим людям ви стільки бід принесли! Час вам скоріше їх виправляти! Для того і дозволив Бог повернути вас до життя в цих тілах, щоб ви помилки свої виправили!
… Повернулися брати до своїх домівок, стали вчитися в любові й доброті жити.
А як навчилися — зустрів кожен собі наречену. Оженилися вони на своїх обраницях.
Отак — у мирі та добробуті — зажили всі.
А Іван і Марічка продовжували всіх людей навчати того, як миру, добру й любові на Землі бути!
Знайшли вони і доброго мόлодця, котрому шапку-невидимку, скатертину-самобранку та килим-самоліт подарували, а потім і всім Знанням Божественним навчили.
Адже треба, щоб ніколи не зникало на Землі справжнє диво!»
* * *
Василина так заслухалася, що забула про підземелля, де вони з Баяном були замкнені.
— Яка гарна казка! От би нам килим-самоліт і шапку-невидимку: ми би звідси втекли!
— А як би ми в одній шапці — удвох би вмістилися?
— А ми б — по черзі! Придумали б, як шапку іншому передати!
— Ну, добре: так ми і вчинимо!
— В тебе що, шапка є така?
— Ні, донечко, але я тепер тебе, Василинко, постараюся невидимо для людей звідси випустити.
— А ти — як же? Я без тебе не піду!
— Так треба, донечко! Ти, як на волі будеш — місця ці залиш! А за мене не журися, я опісля виберуся і розшукаю тебе. А ти поки у людей добрих-хороших поживи!
… Коли вартовий приніс хліб і воду полоненим, почав йому Баян говорити, щоб випустив він Василину на волю:
— Візьми мішок, сховаємо там дівчинку, і ніби ти зі старого сіна підстилку з темниці виносиш — так ти її на волю винеси, за воротами відпусти! Не винна вона ні в чому! От — у тебе ж теж донечка є і синочок! Як би тобі самому було, якби їх в темниці замордувати намагались?
— А як же — князя Мстислава наказ?
— Так князь щодо дівчинки не наказував, щодо мене тільки!
— А якщо запитають, куди ділася? Що скажу?
— Скажи, що не знаєш, мовляв, начаклував гусляр…
— Добре!
… Вартовий виявився не лихий. Приніс він мішок:
— Залазь, дівчинко, сиди тихо, непримітно…
… Виніс вартовий Василину за ворота, відійшов подалі, випустив її з мішка.
— Яка гарна казка! От би нам килим-самоліт і шапку-невидимку: ми би звідси втекли!
— А як би ми в одній шапці — удвох би вмістилися?
— А ми б — по черзі! Придумали б, як шапку іншому передати!
— Ну, добре: так ми і вчинимо!
— В тебе що, шапка є така?
— Ні, донечко, але я тепер тебе, Василинко, постараюся невидимо для людей звідси випустити.
— А ти — як же? Я без тебе не піду!
— Так треба, донечко! Ти, як на волі будеш — місця ці залиш! А за мене не журися, я опісля виберуся і розшукаю тебе. А ти поки у людей добрих-хороших поживи!
… Коли вартовий приніс хліб і воду полоненим, почав йому Баян говорити, щоб випустив він Василину на волю:
— Візьми мішок, сховаємо там дівчинку, і ніби ти зі старого сіна підстилку з темниці виносиш — так ти її на волю винеси, за воротами відпусти! Не винна вона ні в чому! От — у тебе ж теж донечка є і синочок! Як би тобі самому було, якби їх в темниці замордувати намагались?
— А як же — князя Мстислава наказ?
— Так князь щодо дівчинки не наказував, щодо мене тільки!
— А якщо запитають, куди ділася? Що скажу?
— Скажи, що не знаєш, мовляв, начаклував гусляр…
— Добре!
… Вартовий виявився не лихий. Приніс він мішок:
— Залазь, дівчинко, сиди тихо, непримітно…
… Виніс вартовий Василину за ворота, відійшов подалі, випустив її з мішка.
* * *
Отак і опинилася Василина на волі. А Баян в темниці княжій залишився.
Думає вона: «Що тепер робити? Як Баяна визволити?»
Пішла Василина до річки. Одяг випрала, сама навмивалася-накупалася. Зібрала на луці трав цілющих та інших їстівних рослин. Потім до лісу зайшла, грибів та ягід набрала. Та й пішла шукати людей добрих.
Тільки далеко вона йти не збиралася.
Побачила вона на околиці села хатину благеньку. Дивиться — живе там бабця самотня та немічна.
Вклонилася їй Василина земним поклоном та й каже:
— Пусти мене до себе пожити, бабусю!
— Та хіба ж тут — життя тобі буде, дитинко? Саме лиш горенько! Одна я на старості літ залишилась! Очі вже бачать погано, руки невправними стали, ходжу ледве-ледве… Та й пригостити тебе нема, чим!
— От я тобі й допоможу трохи по господарству, бабусю! А ти мені — порадою допоможеш!
«Одне горе — це біда. А коли й у одного біда, й у іншого біда — то, якщо разом потрудитись, і бід не стане!» Так мій батько Баян мені говорив. Може, разом і зуміємо подолати всі біди!
— Добре, живи в мене. Онученькою мені будеш! Немає в мене внучат! Сини мої князеві тутешньому Мстиславу служили й голови на війні склали, пропали ні за що…
Залишайся у мене, скільки захочеш!
— Дякую, бабусю!
… Василина в хаті прибрала, чистоту-красу навела. Дров принесла, пічку натопила. З грибів і трав юшку зварила, з ягід — компот.
Сіли вони за стіл трапезувати. Старенька хвалить Василину за чистоту, за частування. Потім почала розпитувати:
— Що ж за біда в тебе, дитинко?
— Князь ваш — батька мого Баяна до темниці кинув… Мені треба придумати, як його визволити.
— Так, це — справді біда…
Раніше люди б усім миром стали на захист співця-оповідача… А тепер — нема єдності в добрих справах у людей! От і виходить, що один — в полі не воїн!…
Якщо усім миром люди добра бажають, то буде мир! А якщо немає того, то й миру немає…
… Стривай! От, що думаю… Знаю я, що дружина князева княгиня Єфросинія — добра серцем!
Не завжди добрі ті, хто бідні. І не завжди пихаті й жорстокі ті, хто в розкошах живуть.
От якби ти до неї зуміла з проханням звернутися — можливо, й допомогла б вона…
Та тільки нездужає вона останнім часом! В теремі своєму сидить, нікуди не ходить. А вартові тебе до неї не пустять…
… Зробила Василина з трав — цілющих відварів. Старенькій дала їх — і щоб сили прибуло, і щоб руки й ноги не боліли, і щоб очі краще бачили.
І ще — трави приготувала, щоб ними княгиню лікувати.
Думає вона: «Що тепер робити? Як Баяна визволити?»
Пішла Василина до річки. Одяг випрала, сама навмивалася-накупалася. Зібрала на луці трав цілющих та інших їстівних рослин. Потім до лісу зайшла, грибів та ягід набрала. Та й пішла шукати людей добрих.
Тільки далеко вона йти не збиралася.
Побачила вона на околиці села хатину благеньку. Дивиться — живе там бабця самотня та немічна.
Вклонилася їй Василина земним поклоном та й каже:
— Пусти мене до себе пожити, бабусю!
— Та хіба ж тут — життя тобі буде, дитинко? Саме лиш горенько! Одна я на старості літ залишилась! Очі вже бачать погано, руки невправними стали, ходжу ледве-ледве… Та й пригостити тебе нема, чим!
— От я тобі й допоможу трохи по господарству, бабусю! А ти мені — порадою допоможеш!
«Одне горе — це біда. А коли й у одного біда, й у іншого біда — то, якщо разом потрудитись, і бід не стане!» Так мій батько Баян мені говорив. Може, разом і зуміємо подолати всі біди!
— Добре, живи в мене. Онученькою мені будеш! Немає в мене внучат! Сини мої князеві тутешньому Мстиславу служили й голови на війні склали, пропали ні за що…
Залишайся у мене, скільки захочеш!
— Дякую, бабусю!
… Василина в хаті прибрала, чистоту-красу навела. Дров принесла, пічку натопила. З грибів і трав юшку зварила, з ягід — компот.
Сіли вони за стіл трапезувати. Старенька хвалить Василину за чистоту, за частування. Потім почала розпитувати:
— Що ж за біда в тебе, дитинко?
— Князь ваш — батька мого Баяна до темниці кинув… Мені треба придумати, як його визволити.
— Так, це — справді біда…
Раніше люди б усім миром стали на захист співця-оповідача… А тепер — нема єдності в добрих справах у людей! От і виходить, що один — в полі не воїн!…
Якщо усім миром люди добра бажають, то буде мир! А якщо немає того, то й миру немає…
… Стривай! От, що думаю… Знаю я, що дружина князева княгиня Єфросинія — добра серцем!
Не завжди добрі ті, хто бідні. І не завжди пихаті й жорстокі ті, хто в розкошах живуть.
От якби ти до неї зуміла з проханням звернутися — можливо, й допомогла б вона…
Та тільки нездужає вона останнім часом! В теремі своєму сидить, нікуди не ходить. А вартові тебе до неї не пустять…
… Зробила Василина з трав — цілющих відварів. Старенькій дала їх — і щоб сили прибуло, і щоб руки й ноги не боліли, і щоб очі краще бачили.
І ще — трави приготувала, щоб ними княгиню лікувати.
* * *
Тепер Василина мала придумати, як до терему княгині Єфросинії потрапити.
Наступного дня вирішила Василина придивитись-розвідати, як би їй на княжий двір повз вартових пройти та княгиню побачити.
Княжі хороми й тереми — величезні, зусібіч подвір’я огороджене високим кам’яним муром — ніби фортеця неприступна! Ворота — з одного лиш боку.
«Ну що ж, княжий доме, повернися до мене задом: стороною лісовою непримітною! Подивлюсь я, як повз охороників можна до терему княгині потрапити!» — почала себе Василина жартами підбадьорювати. І пішла вона вздовж стіни — туди, де від воріт подалі, до лісу поближче.
Та тільки дерева усі вздовж стіни, куди не глянь, поспилювано: щоб ворогів здалеку помітити можна було. На ту стіну не залізти Василині. І навіть — за стіну не зазирнути…
Аж раптом бачить Василина — саме навпроти терема, близько від стіни, ялина одна велика залишилась: вблагала княгиня Єфросинія тієї ялини не губити, тому що на ранковій та вечірній зорі прилітав туди співочий дрізд — і пісень співав чудесних, котрі княгиня слухати любила.
Видерлася Василина на дерево. Побачила і подвір’я, і терем княгині, і палати княжі.
А на подвір’ї — хлопчина-княжич грає-забавляється, зі слугами на мечах дерев’яних змагається. Тільки слуги — бояться його вдарити, піддаються відразу. Набридло княжичеві так бавитись — і він слуг прогнав.
Узяв він лук і стрілу, почав шукати, куди б вистрілити. Побачив він на ялині птичку-синичку — і почав у неї цілитися.
Василина — швиденько злякала пташку, щоб княжич у неї не влучив.
Стріла встромилась у дерево — і княжич Василину помітив.
— Ти, холопко, що тут робиш?
— Я не холопка! Я — як пташка вільна! Ти в синичку стріляв, а сам — у дівицю красну мало не поцілив!
… Взяла вона стрілу княжича, перелізла по гілці довгій, та й стрибнула у двір.
Княжич говорить:
— Віддай стрілу!
— Візьми, тільки у пташок більше не стріляй!
— Я — княжий син Всеволод! Коли виросту — князем і володарем над усіма стану! В кого захочу — в того й стрілятиму!
— А мене Василиною звати! Як виросту — Василиною Премудрою стану!
Та й зараз знаю, що той, хто в пташку стріляє, — щастя своє вбиває!
— Тоді — куди ж стріляти?
— А от — я тобі мішень намалюю!
… Василина намалювала шматочком вугілля на дерев’яному стовпі мішень з семи кіл:
— Давай зіграємо: хто точніше вистрілить — того бажання інший виконує!
— Давай! Якщо програєш — моєю холопкою-служницею будеш, грати зі мною станеш, як я звелю!
— А якщо я виграю, ти мене до матінки своєї відведеш, справу я до неї маю важливу!
— Згода!
… Стали стріляти. Василина в самісіньку середину мішені поцілила, я княжич — лише в краєчок.
Говорить він:
— Нечесно ти перемогла: вітерець подув, мою стрілу зсунув. Давай краще — на мечах дерев’яних поборемося!
— Добре, давай! Тут вже ти на вітерець не звалиш провину!
… Стали вони на мечах битися. Княжич у повну силу старається, та Василина йому не піддається.
Підловила вона момент — і прийомом, якому її навчив Баян, у княжича меч вибила. Він навіть отямитися не встиг!
— Тепер дотримай свого слова князівського: відведи мене до княгині, матінки твоєї! А я тебе опісля навчу, як вітер щокою відчувати, щоб знати, наскільки він стрілу знесе вбік. І прийому таємному навчу, як обеззброїти супротивника.
… Провів княжич Василину в терем до своєї матері.
Розповіла Василина княгині Єфросинії про Баяна. Розповіла про те, що князь — за слова Баянові правдиві — розгнівавсь і звелів у темниці його замкнути. І про те розповіла, що війна, князем задумана, загрожує смертю княжичеві.
Засмутилася княгиня:
— Поки що не знаю, як зробити, щоб князь поради моєї послухався. Треба подумати, як Баяна визволити, як долі, передбаченої для княжича, уникнути…
— А ти скажи князеві, що скучила за казками чарівними! І нехай до тебе батька мого Баяна приведуть! Він на гуслях грати стане, казки розповість веселі, а ти нас випустиш потім — і ми втечемо звідси!
— Поки у гніві князь, не погодиться він моє прохання виконати! Тут потрібно нагоди слушної зачекати! Зараз ходить він — злий, похмуріший за хмари, ні з ким розмовляти не хоче!
Залишся поки тут, дівчинко, поживи у мене, із княжичем пограй, казки Баянові нам розповідай!
… Залишилася Василина в теремі у княгині Єфросинії, настоянки з трав для неї приготувала: одну — щоб здоров’я її поліпшилось, іншу — щоб шкіра була чиста, щоб зморшок не було, щоб краса не в’янула, третю — щоб волосся було густе.
Стала Василина і казки та історії чарівні оповідати. Хоч і не так гарно, як у Баяна, в неї виходило, але вона про добро і про любов слова мудрі говорила.
А ще вдень вона із княжичем Всеволодом грала. Навчила вона його, як вітерець щокою відчувати, щоб точно в ціль влучати, як супротивника обеззброювати.
Та тільки нудно Василині в сутичках час проводити!
Говорить вона княжичеві:
— Треба мені одну бабцю провідати, а то вона непокоїться: чи не сталося зі мною чого недоброго? Підеш зі мною?
— Піду!
— Прихопи гостинців, щоб їй радість була!
— Гаразд!
… Піднялися вони по драбині приставній на стіну, зі стіни по гілці на ялину, з ялини на землю спустилися — і до бабці вирушили.
Але ж і зраділа вона гостям! Про все Василину розпитала.
А княжич на житло вбоге дивиться, на злидні, в яких бабця самотня живе. Він такого не бачив ніколи…
Залишили вони гостинці й назад тим же шляхом на подвір’я княже повернулися.
Княжичеві Всеволоду так захотілося робити добрі вчинки, що наступного дня вони до іншої бідної хатини пішли, чим могли допомогли, гостинці залишили…
Наступного дня вирішила Василина придивитись-розвідати, як би їй на княжий двір повз вартових пройти та княгиню побачити.
Княжі хороми й тереми — величезні, зусібіч подвір’я огороджене високим кам’яним муром — ніби фортеця неприступна! Ворота — з одного лиш боку.
«Ну що ж, княжий доме, повернися до мене задом: стороною лісовою непримітною! Подивлюсь я, як повз охороників можна до терему княгині потрапити!» — почала себе Василина жартами підбадьорювати. І пішла вона вздовж стіни — туди, де від воріт подалі, до лісу поближче.
Та тільки дерева усі вздовж стіни, куди не глянь, поспилювано: щоб ворогів здалеку помітити можна було. На ту стіну не залізти Василині. І навіть — за стіну не зазирнути…
Аж раптом бачить Василина — саме навпроти терема, близько від стіни, ялина одна велика залишилась: вблагала княгиня Єфросинія тієї ялини не губити, тому що на ранковій та вечірній зорі прилітав туди співочий дрізд — і пісень співав чудесних, котрі княгиня слухати любила.
Видерлася Василина на дерево. Побачила і подвір’я, і терем княгині, і палати княжі.
А на подвір’ї — хлопчина-княжич грає-забавляється, зі слугами на мечах дерев’яних змагається. Тільки слуги — бояться його вдарити, піддаються відразу. Набридло княжичеві так бавитись — і він слуг прогнав.
Узяв він лук і стрілу, почав шукати, куди б вистрілити. Побачив він на ялині птичку-синичку — і почав у неї цілитися.
Василина — швиденько злякала пташку, щоб княжич у неї не влучив.
Стріла встромилась у дерево — і княжич Василину помітив.
— Ти, холопко, що тут робиш?
— Я не холопка! Я — як пташка вільна! Ти в синичку стріляв, а сам — у дівицю красну мало не поцілив!
… Взяла вона стрілу княжича, перелізла по гілці довгій, та й стрибнула у двір.
Княжич говорить:
— Віддай стрілу!
— Візьми, тільки у пташок більше не стріляй!
— Я — княжий син Всеволод! Коли виросту — князем і володарем над усіма стану! В кого захочу — в того й стрілятиму!
— А мене Василиною звати! Як виросту — Василиною Премудрою стану!
Та й зараз знаю, що той, хто в пташку стріляє, — щастя своє вбиває!
— Тоді — куди ж стріляти?
— А от — я тобі мішень намалюю!
… Василина намалювала шматочком вугілля на дерев’яному стовпі мішень з семи кіл:
— Давай зіграємо: хто точніше вистрілить — того бажання інший виконує!
— Давай! Якщо програєш — моєю холопкою-служницею будеш, грати зі мною станеш, як я звелю!
— А якщо я виграю, ти мене до матінки своєї відведеш, справу я до неї маю важливу!
— Згода!
… Стали стріляти. Василина в самісіньку середину мішені поцілила, я княжич — лише в краєчок.
Говорить він:
— Нечесно ти перемогла: вітерець подув, мою стрілу зсунув. Давай краще — на мечах дерев’яних поборемося!
— Добре, давай! Тут вже ти на вітерець не звалиш провину!
… Стали вони на мечах битися. Княжич у повну силу старається, та Василина йому не піддається.
Підловила вона момент — і прийомом, якому її навчив Баян, у княжича меч вибила. Він навіть отямитися не встиг!
— Тепер дотримай свого слова князівського: відведи мене до княгині, матінки твоєї! А я тебе опісля навчу, як вітер щокою відчувати, щоб знати, наскільки він стрілу знесе вбік. І прийому таємному навчу, як обеззброїти супротивника.
… Провів княжич Василину в терем до своєї матері.
Розповіла Василина княгині Єфросинії про Баяна. Розповіла про те, що князь — за слова Баянові правдиві — розгнівавсь і звелів у темниці його замкнути. І про те розповіла, що війна, князем задумана, загрожує смертю княжичеві.
Засмутилася княгиня:
— Поки що не знаю, як зробити, щоб князь поради моєї послухався. Треба подумати, як Баяна визволити, як долі, передбаченої для княжича, уникнути…
— А ти скажи князеві, що скучила за казками чарівними! І нехай до тебе батька мого Баяна приведуть! Він на гуслях грати стане, казки розповість веселі, а ти нас випустиш потім — і ми втечемо звідси!
— Поки у гніві князь, не погодиться він моє прохання виконати! Тут потрібно нагоди слушної зачекати! Зараз ходить він — злий, похмуріший за хмари, ні з ким розмовляти не хоче!
Залишся поки тут, дівчинко, поживи у мене, із княжичем пограй, казки Баянові нам розповідай!
… Залишилася Василина в теремі у княгині Єфросинії, настоянки з трав для неї приготувала: одну — щоб здоров’я її поліпшилось, іншу — щоб шкіра була чиста, щоб зморшок не було, щоб краса не в’янула, третю — щоб волосся було густе.
Стала Василина і казки та історії чарівні оповідати. Хоч і не так гарно, як у Баяна, в неї виходило, але вона про добро і про любов слова мудрі говорила.
А ще вдень вона із княжичем Всеволодом грала. Навчила вона його, як вітерець щокою відчувати, щоб точно в ціль влучати, як супротивника обеззброювати.
Та тільки нудно Василині в сутичках час проводити!
Говорить вона княжичеві:
— Треба мені одну бабцю провідати, а то вона непокоїться: чи не сталося зі мною чого недоброго? Підеш зі мною?
— Піду!
— Прихопи гостинців, щоб їй радість була!
— Гаразд!
… Піднялися вони по драбині приставній на стіну, зі стіни по гілці на ялину, з ялини на землю спустилися — і до бабці вирушили.
Але ж і зраділа вона гостям! Про все Василину розпитала.
А княжич на житло вбоге дивиться, на злидні, в яких бабця самотня живе. Він такого не бачив ніколи…
Залишили вони гостинці й назад тим же шляхом на подвір’я княже повернулися.
Княжичеві Всеволоду так захотілося робити добрі вчинки, що наступного дня вони до іншої бідної хатини пішли, чим могли допомогли, гостинці залишили…
* * *
А тим часом у князя Мстислава — на душі неспокійно. Не йде з голови передбачення Баяна! Не знає він, як вчинити! Навіть якщо накаже він убити гусляра — це передреченого не відмінить!…
Не витримав князь — та й пішов сам із Баяном поговорити.
Дуже зрадів Баян:
— Добре, що прийшов, княже Мстиславе! Недобру ти справу замислив! Війни із братом твоїм двоюрідним — не починай, не намагайся захопити його князівства, не старайся навернути його у віру свою! Живіть у мирі!
— Ти що, усі мої думки знаєш? Я про те, із ким воювати збирався, нікому ще не говорив!
Ти яким богам поклоняєшся? Якою силою все знаєш-відаєш про людей? Яким чародійством володієш?
Чим доведеш, що правдивим було твоє передбачення?
Чим доведеш, що, як не піду війною на брата, то мій син не загине?
— Доводити я тобі, княже Мстиславе, нічого не буду! Хочеш — вір мені, хочеш — не вір! Так, знаю думки твої недобрі — і біду хочу відвести й від тебе, й від інших людей!
Запитуєш ти, якому богові служу? Але ж Бог — єдиний!
За часи довгі не раз бували на Землі Великі Посланці Його до народів різних — і вийшли з часом відмінності і в релігіях, і в іменах для Божественної Сили.
Знаю я Бога Живого, Котрий — за будь-якою вірою — є Найголовніше! Він — усьому Всесвіту Творець й усім Своїм дітям — Батько й Мати люблячі!
Будь-яка віра була б добра, якби люди не підміняли Бога — ідолами, а виконання Божих Заповідей Любові — обрядами!
І не було б між людьми через віру ворожнечі, якби розуміли усі, що є тільки одна Єдина Божественна Сила, якими б іменами Ïї не нарікали!
Не стали би брат на брата, сусід на сусіда війною іти, коли б розуміли люди, чого від них насправді хоче Бог!
Віра в буття Бога мала би усіх людей об’єднати, усі чвари людські втихомирити!
Адже, дивлячись на цінності духовні одвічні, розуміти люди мали б малозначущість своїх суперечок земних та домагань порожніх!
Перед Величчю Любові й Сили Бога — усі б себе Його дітьми мали відчувати, братами й сестрами один одному!
Та поки що — інакше виходить! І за землі люди воюють, і за владу, за багатства земні! Сперечаються люди і про віри, воюють «за віру»!…
Якби зрозуміли люди, що усі їхні думки відомі Богові, усі справи, навіть «таємні», — явні для Нього, і за все відповідати їм доведеться, — то більше порядку та миру на Землі було б! Бо завжди наступає розплата за зло! А благо приходить — до тих, хто робить благі справи!
… Князь Мстислав заперечив:
— Щось не видно, гусляре, щоб у житті усе за твоїми словами виходило! Не спіткає розплата усіх, хто чинить зло! І не часто доля обдаровує добром — тих, хто добро творить!
Ось, ти мене злодієм вважаєш! А я — вільний! Я — в розкошах живу! А ти — у мене в темниці сидиш! Накажу — вб’ють тебе! Накажу — катуватимуть! Хіба не так?
— Так… Та тільки це ти до мене за порадою до темниці прийшов, княже!
І така моя тобі порада: не починай війни, що ти задумав!
… Знову розгнівався князь — і вийшов геть…
… Не єдиний раз князь Мстислав із Баяном так бесідував. Про багато що він замислився. А як далі жити — вирішити не може.
Не витримав князь — та й пішов сам із Баяном поговорити.
Дуже зрадів Баян:
— Добре, що прийшов, княже Мстиславе! Недобру ти справу замислив! Війни із братом твоїм двоюрідним — не починай, не намагайся захопити його князівства, не старайся навернути його у віру свою! Живіть у мирі!
— Ти що, усі мої думки знаєш? Я про те, із ким воювати збирався, нікому ще не говорив!
Ти яким богам поклоняєшся? Якою силою все знаєш-відаєш про людей? Яким чародійством володієш?
Чим доведеш, що правдивим було твоє передбачення?
Чим доведеш, що, як не піду війною на брата, то мій син не загине?
— Доводити я тобі, княже Мстиславе, нічого не буду! Хочеш — вір мені, хочеш — не вір! Так, знаю думки твої недобрі — і біду хочу відвести й від тебе, й від інших людей!
Запитуєш ти, якому богові служу? Але ж Бог — єдиний!
За часи довгі не раз бували на Землі Великі Посланці Його до народів різних — і вийшли з часом відмінності і в релігіях, і в іменах для Божественної Сили.
Знаю я Бога Живого, Котрий — за будь-якою вірою — є Найголовніше! Він — усьому Всесвіту Творець й усім Своїм дітям — Батько й Мати люблячі!
Будь-яка віра була б добра, якби люди не підміняли Бога — ідолами, а виконання Божих Заповідей Любові — обрядами!
І не було б між людьми через віру ворожнечі, якби розуміли усі, що є тільки одна Єдина Божественна Сила, якими б іменами Ïї не нарікали!
Не стали би брат на брата, сусід на сусіда війною іти, коли б розуміли люди, чого від них насправді хоче Бог!
Віра в буття Бога мала би усіх людей об’єднати, усі чвари людські втихомирити!
Адже, дивлячись на цінності духовні одвічні, розуміти люди мали б малозначущість своїх суперечок земних та домагань порожніх!
Перед Величчю Любові й Сили Бога — усі б себе Його дітьми мали відчувати, братами й сестрами один одному!
Та поки що — інакше виходить! І за землі люди воюють, і за владу, за багатства земні! Сперечаються люди і про віри, воюють «за віру»!…
Якби зрозуміли люди, що усі їхні думки відомі Богові, усі справи, навіть «таємні», — явні для Нього, і за все відповідати їм доведеться, — то більше порядку та миру на Землі було б! Бо завжди наступає розплата за зло! А благо приходить — до тих, хто робить благі справи!
… Князь Мстислав заперечив:
— Щось не видно, гусляре, щоб у житті усе за твоїми словами виходило! Не спіткає розплата усіх, хто чинить зло! І не часто доля обдаровує добром — тих, хто добро творить!
Ось, ти мене злодієм вважаєш! А я — вільний! Я — в розкошах живу! А ти — у мене в темниці сидиш! Накажу — вб’ють тебе! Накажу — катуватимуть! Хіба не так?
— Так… Та тільки це ти до мене за порадою до темниці прийшов, княже!
І така моя тобі порада: не починай війни, що ти задумав!
… Знову розгнівався князь — і вийшов геть…
… Не єдиний раз князь Мстислав із Баяном так бесідував. Про багато що він замислився. А як далі жити — вирішити не може.
* * *
Бачить княгиня Єфросинія — змінився настрій у чоловіка. Вирішила спробувати з ним поговорити, щоб він відпустив Баяна на волю.
Прийшла до нього, почала розмову, а князь Мстислав їй відповідає:
— Мудра ти в мене дружина! Я і сам так думаю, що, як є спосіб біду від нашого сина відвести, — то буде правильно погодитись із Баяном і відпустити його.
Але боюся, що Баян затаїть на мене зло за те, що в темниці його тримав… Придумає помсту підступну або й чари які наведе!…
— Не стане він цього робити, Мстиславе! Хоче він, усього лише, щоб ти війни не починав! Відпусти його з Богом! І зроби так, як він порадив!
… Погодився Мстислав. Пробачення просити у Баяна не став, слόва доброго не промовив, а втім, велів його з темниці випустити.
Прийшла до нього, почала розмову, а князь Мстислав їй відповідає:
— Мудра ти в мене дружина! Я і сам так думаю, що, як є спосіб біду від нашого сина відвести, — то буде правильно погодитись із Баяном і відпустити його.
Але боюся, що Баян затаїть на мене зло за те, що в темниці його тримав… Придумає помсту підступну або й чари які наведе!…
— Не стане він цього робити, Мстиславе! Хоче він, усього лише, щоб ти війни не починав! Відпусти його з Богом! І зроби так, як він порадив!
… Погодився Мстислав. Пробачення просити у Баяна не став, слόва доброго не промовив, а втім, велів його з темниці випустити.
* * *
Як вийшов Баян на волю, став міркувать, як Василину розшукати.
А вона вже про те, що відпустили Баяна, від княгині Єфросинії дізналася, подякувала їй за допомогу, попрощалася із княжичем — і сама Баяна наздогнала!
Велика була їхня радість!
Баян і мовить Василині:
— Он — яка ти тепер чарівниця стала: визволила мене!
— Та тебе князь Мстислав і без моєї допомоги б випустив, твої слова слухаючи!
— Не скажи! Коли хоча б кілька людей об’єднують свої зусилля заради праведної мети, то сила їхня незмірно зростає!
От бачиш, Василинко, виходить, що недаремно ми тут пісень співали, оповіді оповідали! Тепер є надія, що зуміли ми війні кровопролитній завадити і крихту доброти в душах відродити!
Ти нині й сама побачила те, як справжнє диво — в любові сердечній відкривається-зароджується! І — як в житті це диво через людей добра проявляється!
Той, хто в діяннях благих про себе забуває, для людей по Волі Божій мир і радість несе, — той справжнє диво творить!
… І пішли вони далі по Землі своїм шляхом. І всюди вони насіння любові в душах сіяли, про подвиги праведні розповідали, справи доброти творили!
А вона вже про те, що відпустили Баяна, від княгині Єфросинії дізналася, подякувала їй за допомогу, попрощалася із княжичем — і сама Баяна наздогнала!
Велика була їхня радість!
Баян і мовить Василині:
— Он — яка ти тепер чарівниця стала: визволила мене!
— Та тебе князь Мстислав і без моєї допомоги б випустив, твої слова слухаючи!
— Не скажи! Коли хоча б кілька людей об’єднують свої зусилля заради праведної мети, то сила їхня незмірно зростає!
От бачиш, Василинко, виходить, що недаремно ми тут пісень співали, оповіді оповідали! Тепер є надія, що зуміли ми війні кровопролитній завадити і крихту доброти в душах відродити!
Ти нині й сама побачила те, як справжнє диво — в любові сердечній відкривається-зароджується! І — як в житті це диво через людей добра проявляється!
Той, хто в діяннях благих про себе забуває, для людей по Волі Божій мир і радість несе, — той справжнє диво творить!
… І пішли вони далі по Землі своїм шляхом. І всюди вони насіння любові в душах сіяли, про подвиги праведні розповідали, справи доброти творили!
* * *
На цьому — і казці нашій кінець.
А той, хто, читаючи або слухаючи, добрішим і мудрішим став, — той молодець!
А той, хто, читаючи або слухаючи, добрішим і мудрішим став, — той молодець!
Комментариев нет:
Отправить комментарий