ВАСИЛЬКО
Сказання про золоту сосну
Записала Анна Зубкова
За редакцією Володимира Антонова
Переклад з російської
Катерини Остапущенко та Оксани Скараєвої
Редактор українського тексту Лілія Берест
Наша історія почалася з насінинки.
Саме так! Зі звичайнісінької соснової насінинки.
Ви колись бачили таку насінину? Вона — крихітна, з одним прозорим золотим крильцем. Їх визріває чимало у мамі-шишці. А шишок теж чимало виростає щороку на мамі-сосні.
Коли насінинки достигають, мама-шишка прочиняє лусочки і насінинки розлітаються довкола, щоб могли народитися й вирости нові сосни.
Отож, якось подув вітерець — і наша маленька насінинка полетіла, спіймавши повітряний потік своїм маленьким крильцем.
«Який чарівний і великий світ! — думала насінинка. — Як тут світло й просторо! І я можу літати!»
«Ні, це я можу літати, — промовив вітер, що ніс насінинку. — Це я несу тебе! У тебе — тільки одне крильце, й ти сама не можеш літати, як птах чи метелик».
«Спасибі! — відповіла насінинка. — Я щиро тобі вдячна! Мені подобається літати!»
«Але це не твоя доля — літати. Ти маєш прорости, з тебе може вийти чудова сосна! Обирай місце, де б ти хотіла стати сосною. А коли підростеш, я прилітатиму до тебе в гості, бавитимуся в твоєму гіллі, щоб ти не нудьгувала».
«Отут, на цьому високому піщаному березі річки мені подобається! Звідси, коли я виросту, мені буде видно всю землю!» — зраділа насінинка.
«Ну, не всю! Земля — вона велика, значно більша, ніж тобі видно. Але місце — гарне!» — погодився вітер.
З цими словами вітер обережно опустив насінинку в невелику заглибину на місці, що так їй сподобалося, і, здійнявши легенький вихор, присипав її землею.
«Дякую!.. — ледь чутно прошепотіла на прощання насінинка. — Але ж і натомилася я за цей день! Як хочеться спати…»
Так насінинка і спала, вкрита землею, доки з неї не пробилися маленькі корінець і паросток.
А потім наша сосничка народилася в світлі над поверхнею землі.
Ви колись бачили щойнонароджені соснички?
Вони менші зростом від малесеньких травинок. У них тоненький, як ниточка, зелений стовбурець. А згори стирчать кілька крихітних м’яких і ніжних голочок.
У нашої соснички їх було п’ять!
Вона радісно їх розчепірила: «Я — народилася! Я тепер — сосна!»
… Минав час, наша сосничка зростала. Їй пощастило: її не змили дощові потоки, вистачило їй і сонячного світла, і тепла, й вологи.
Вона відчувала в собі життєвий потік: «Я — справді росту!»
За кілька років берег річки вже прикрашало деревце.
Час минав…
У гіллі соснички любили співати пташки. Сосничка радо слухала їхніх пісень.
Часто навідувався й вітерець, залітаючи на цей берег річки.
Взимку вкривав її сніг. Влітку приємна спека вигрівала її тіло й соки, щоб росла швидше!
Авжеж, вона хотіла стати сильнішою і вищою! Вищою — щоб голубити гіллям блакитне небо в білих хмаринах.
Вона росла дедалі швидше, щорік відрощуючи нові пухнасті гілки. Невдовзі її стовбур став струнким і сильним, вкрився медово-золотавою корою.
До берега річки частенько прибігали діти з сусіднього села. Роздягнувшись, вони кидалися в воду, брьохалися, купалися, веселились…
Часом сосничці кортіло так само, заливаючись сміхом, побігти по піску й шубовснути в річку. Але сосничка не вміла бігати. Тож вона навчилася радіти за інших, разом з ними. І коли повітря над річкою сповнювали веселі дитячі голоси та сміх, сосничка теж тішилася: кожною голочкою посилаючи всьому світові хвилі радісної любові…
Та якось трапилася історія, коли сосничка дізналася, що люди бувають різними…
На берег прийшли старші хлопці. Було зимно, тож вони вирішили розкласти багаття. Але їм було ліньки збирати хмиз і сухе гілля. Вони захотіли зрубати нашу сосничку й зробити вогнище з неї…
«Досить велика й смолиста, яскраво горітиме!» — сказав один з них.
Сосничка затремтіла…
Аж раптом один малий хлопчик, із тих, що часто прибігали сюди купатися, затулив сосничку своїм тілом: «Не займайте її, вона — жива, їй буде боляче! Якщо хочете, я вам сухих гілок назбираю. Он скільки сухих гілок у тому ліску! Та й берегом можна пройтися, зібрати викинуті течією висохлі галузки. Я можу вам назбирати, якщо хочете. Тільки не кривдіть соснички!…»
Старші хлопці засміялися, відштовхнули малого так, що він упав: «Не заважай, Васько! Йди собі! Теж вигадав: боляче дереву буде! Скиглиш, як дівчисько!»
Але хлопчик Василь (сосничка тепер знала, як звати її маленького друга) підвівся з землі і знову затулив її собою: «Не займайте! Вона — жива!»
І стільки було рішучості в його словах, аж старші відступили.
Щоб не показувати своєї поразки, вони звеліли Василеві наносити дров для багаття, а самі глузували з нього…
Василь же, не зважаючи на кпини, тішився, що зумів урятувати сосничку…
Відтоді й почалася дружба соснички й Василька. Сосничка чула, як одна дівчинка з тоненькими, як гілочки, кісками, саме так ласкаво назвала Василя — бо в нього очі сині, як квіти-васильки.
Сосничка ніколи не бачила таких квітів – поблизу вони не росли. Але тепер вона знала, що немає квітів, гарніших від васильків, бо вони схожі на очі її маленького друга.
… Час минав непомітно. Сосничка росла, міцніла. Зростав і її друг Василько. Він часто приходив до неї на берег. Сідав, притулившись спиною до її теплого від сонячних променів стовбура, і мріяв про щось хороше.
Або ж просто слухав тишу.
І наша сосничка завмирала від щастя в такі миті, намагалася йому не заважати.
Вона теж слухала прозору тишу.
А тиша — вона оточувала й сосничку, й Василька, вкривала піщаний берег, була всередині дальнього лісу…
Води річки тихо шепотіли в цій тиші — не заважали їй, а лише прикрашали…
Річка несла свої води кудись далеко-далеко — туди, де ніколи не бували ані сосничка, ані Василько… Та коли вони занурювалися в тишу ріки й відпливали за її течією, то здавалося їм, що далекі країни й світи невідомі — тут, поруч…
І м’яке золоте Світло Когось нескінченно Великого й Доброго — ставало зримим у тиші…
…Час минав…
Василько тепер часто приходив на берег із тим дівчам з золотими кісками, що звала його Васильком. Вона теж виросла й стала стрункою, вродливою дівчиною. Сосничка знала тепер, що дівчину звати Оленькою.
Василько й Оленька призначали побачення біля нашої соснички. І вона споглядала, як поволі розгорається велике, справжнє кохання.
Сосничка — не заздрила. Вона любила їх обох і раділа разом з ними прекрасному диву любові.
… Усе було добре… Але якось паркого літнього дня Оленька купалася в річці, а зусібіч сходилися на небі синьо-чорні грозові хмари. В них спалахували блискавиці, гриміло дедалі ближче.
Сосничка стурбувалася… Вона завжди відчувала неспокій, коли між небом і землею виникали спалахи полум’я, а грім стрясав простір довкола. А тут ще й Оленька купатися надумала!…
Сосничка жодного разу нікуди не сходила зі свого місця над річкою. І вона бачила не раз, як під час сильної грози блискавки вдаряли по воді. Бачила вона якось і те, як блискавиця влучила в самотнє дерево на іншому березі, дерево зайнялося…
Сосничка непокоїлася й намагалася розгойдувати гіллям під час поривів вітру. Вона хотіла попередити Оленьку: «Насувається гроза, будуть блискавки!»
У цей час на берег прибіг Василько: «Оленько! Ти що робиш?! Зараз почнеться гроза! Хутчіш додому!»
Доки Оленька вибиралася на берег і вдягалася, вперіщив дощ. А спалахи блискавиць і гуркіт грому були дедалі ближче, ближче… вже зовсім поруч… Такої сильної грози на віку нашої соснички ще ніколи не було …
Сосничка раптом відчула, що блискавка зараз може влучити в тих, кого вона так любила. Вона випростувала вгору своє гілля і спіймала ним смертоносне полум’я! Василько кинувся на пісок, затуляючи собою Оленьку. Вершечок соснички спалахнув…
«Як би я хотіла народитися людиною, щоб любити так, як ці двоє…» — встигла подумати вона, доки полум’я не охопило її всю.
І вона занурилася в Світло — Світло Того Нескінченно Великого і Доброго…
* * *
А Оленька й Василько побралися. На тім місці, де росла наша сосничка, що врятувала їх від блискавки, вони посадили нову. Молода сосничка вже зеленіла й тяглася вгору до сонечка.У Василька й Оленьки народилася донька. Але це вже — інша історія: історія не про сосничку, а про дівчинку з бурштиново-золотими очками, що трішки схожа на нашу сосничку, трішки — на Оленьку і трішки — на Василька. І, звісно ж, це історія про любов. Бо саме любов поєднує душі й провадить їх до Досконалості!
Сказання про Марусю-Ромашку
От лише — усміхалася вона всім ласкаво. І погляд мала добрий, теплий — тому що було в ньому світло серця люблячого.
І була вона добра й привітна — не лише до людей, що поруч жили, а й до всіх створінь: і до трави, й до квітів, і до пташок, і до звірят, і до комашок навіть.
Чимало хто за доброту її кепкували з неї: і квіточку їй даремно не зірви, і жучка не розчави, і на мураху не наступи…
… От раз із нею така історія сталася…
Гуляли дівчата, вийшли на луку, а там — краса, роздолля, пахощі від квітів, метелики та бджоли літають!
І заманулося дівчатам на ромашках поворожити: котра з них якому хлопцю люба? І давай ромашки зривати, пелюсточки з них обривати: «Петрик мене любить — не любить, любить — не любить…», «Іванко мене любить — не любить, любить — не любить…»
А Маруся їх відмовляє:
— Погляньте: кожна квіточка — вона ж усе довкола себе любить, усім красу свою дарує!
Аніж нищити їх заради забави, навчіться краще самі так любити — як вони, оці квіти!
Та й хіба полюбить вас хто, якщо ви квіти так кривдите?
От, ці ромашки: вони — як сонечка, що дарують нам свою ніжність. Лише погляньте на них: вони рученята-пелюстки на всі боки розкрили і мовить усім кожна: «Я вас люблю!»
Або ж — дзвіночки! Чуєте, як вони співають своєї пісеньки?
Дінь-дінь, полети в неба синь!
Дінь-дінь, зло в собі відкинь!
Доброю будь — в цьому ж бо суть!
Дінь-день, хай буде радісним день!
Треба лише вміти слухати тишу — й тоді пісню і дзвіночка, і будь-якої іншої квітки в цій тиші буде чутно!
— Але й вигадниця ж ти, Марусю! — стали сміятися дівчата.
Й відтоді так і прозвали Марусю: Ромашкою.
А вона й не ображалася. І на це нове ім’я відгукувалася.
* * *
Минав час, Маруся підростала. Проте, як і раніше, часом підсміювалися люди з її чистоти і доброти:— Ти вже — дівка на виданні, скоро сватів до тебе засилатимуть! А ти як маленька поводишся: все дрібницями переймаєшся!
Марусю хоча бентежило це часом, але й мудро відповісти вона могла. Бувало, так скаже, що всім весело стає. А бувало і так, що люди замисляться: «Нащо ми живемо?», «Як розрізнити: що є добре, а що — зле?»…
* * *
За тих часів бували в тих краях свята-гуляння. Збиралася молодь із сусідніх поселень — веселилася: змагання влаштовували різні, плели вінки з квітів і на голови їх вдягали. На таких святах частенько дівчата й хлопці своїх суджених зустрічали.Одного разу на такому святі юнаки й дівчата хотіли, було, квіти рвати — щоб вінків наплести. Але Маруся запропонувала:
— Давайте краще самі квітами станемо! От мене — Ромашкою прозвали. І ви обирайте квіткові імена: Василь — Василько! Рита — Маргаритка! Дзвінка — Дзвіночок!
Але ж і веселощі вийшли з вигадуванням імен!
… Був з-поміж хлопців один парубок, що багатьом дівчатам подобався. В усьому він був перший: і сміливий, і спритний, і майстерний, і сильний, і гарний. Звали його Єгором. І Марусі теж подобався саме він.
Запитує Єгор Марусю:
— А мене ти як назвеш? На яку квітку я, по-твоєму, схожий?
— Мені здається, що схожий ти на квітку едельвейс. Вона росте високо-високо в горах і схожа на сріблясту зірку. Там, вище за хмари, на неприступних скелях навесні розквітають такі «зірочки». Ніби вони — гості, яким захотілося пожити на Землі, от вони й вподобали собі гору, звідки їм добре видно інші зірочки на небі… Кажуть, ця квітка подобається всім закоханим. Але, можливо, я й помиляюся. Закохані теж помиляються, — сказала Маруся, дивлячись Єгорові в очі, а потім відвела погляд і зашарілася…
* * *
Після свята чимало дівчат і хлопців розходилися парами.Маруся з Єгором теж ішли, тримаючись за руки.
Єгор запитав:
— Чого б тобі, Ромашко, зараз найбільше від усього хотілося? Про що ти мрієш?
Коли відверто, Єгор чекав, що Маруся його про поцілунок попросить. Сам він вже цілувався з дівчатами…
Але Маруся відповіла:
— Я хочу стати чарівницею! В мене вже й зараз трішки виходить дива робити. Тільки люди їх не завжди помічають.
Ще я хочу навчитися допомагати людям добрішими ставати.
Ти от як думаєш, чого Бог від людей чекає, чого хоче від кожного?
— Напевно, Бог хоче, щоб люди ставали кращими: розумнішими, добрішими, сильнішими… А ти як гадаєш? — розгубився дещо Єгор, який не сподівався такого повороту розмови.
— Я думаю, що Бог, як Творець, тобто, наш спільний Вищий Батько, хоче, щоб Його діти — на Нього ставали схожими, хоча б помалу, поволі…
А Бог — Він же який? Він — великий, навіть величезний, мудрий, добрий, всесильний і всемогутній. І справедливий ще…
Ой, поглянь: лебеді! Лебеді летять! Двоє: він і вона.
Ти хотів би так само зі своєю подругою над землею літати?
— Ну… скажеш теж… Чарівниця-дивачка й вигадниця ти!
— А люди в них стріляють… Ти став би в лебедів на полюванні стріляти?
— Ні, не став би. Мені на лебедів у небі дивитися любо, пісень їхніх слухати…
— Це добре… — Маруся мовить. — Я і любити так само хотіла б, як лебідь з лебідкою: щоб разом бути усе життя…
— А як же ти тоді на весільному бенкеті лебедя смаженого їстимеш? — пожартував Єгор.
— Не їстиму, нізащо! — серйозно відповіла Маруся.
— А курча?
— І курчати не їстиму! Я ніколи не їм ані пташок, ані тварин убитих, ані риб зловлених!
— Отже, правду про тебе розповідають… А я думав: вигадують… Що ж тоді їсти?
— Гриби та ягоди, городину, каші круп’яні, хліб, зелень різну — хіба це не їжа?
— Але ж тобі кожен паросток, кожну квіточку шкода!
— Шкода — якщо задля забави зірвати.
Та коли колосся достигло, воно саме свої зерна віддає — і землі, щоб знову зійти, і людям, які те колосся зростили.
— Дивні твої міркування, Ромашко! Як же ти живеш — така? У птаха не стріляй, на мураху не наступи, квітів дурно не зривай…
— Отак і живу, — опустила очі Маруся…
— Хто ж тебе, дивачку таку, заміж візьме?
— Ти…
— Ото вигадала! Та за мене кожна дівчина радісінька буде піти! Я будь-яку можу вибрати!
— А я — не будь-якого. Я тебе одного вже обрала…
* * *
Потім знову стали хлопці й дівчата збиратися на нову забаву святкову, на веселощі.Цього разу вирішили обрати хлопця, сильнішого від усіх, і дівчину, від усіх гарнішу.
Спочатку парубки стали боротися: хто програв — вибуває, а переможці між собою далі змагаються.
Спершу, ніби, жартома змагалися. А потім дедалі запекліша боротьба почалася.
Єгор — усіх переміг! Його найсильнішим визнали!
… Потім взялися серед дівчат найвродливішу обирати.
Єгор, гордий від перемоги й розпалений боротьбою, почав Марусю очима шукати. Аж бачить: у бік вона відійшла, не стала танцювати, за звання найгарнішої змагатися…
Поглянув він на забаву, куди його хлопці кликали — красунь обирати, махнув їм рукою — і пішов Ромашку наздоганяти.
— Що це ти тікаєш? Боїшся, що тебе найгарнішою не виберуть?
— Ні, я й так знаю, що не виберуть. Але ж і багатьох інших не виберуть. Оберуть — лише одну.
А в кожній дівчині є та її особлива краса, за яку саме її — хлопець покохати може…
Я б інше змагання влаштувала: хто — найдобріший?
— Отут ти б вже точно всіх перемогла!
— Хоча ні, такого змагання не вийде. В ньому не може бути переможця: ніхто не годен вибрати того вчинку доброти, який є —найкращим.
Буває стільки різних ситуацій, коли доброта потрібна!
Інколи просто усмішка або лише слово добре — від великої біди людину врятувати можуть, надію, приміром, повернувши…
А часом — і великий подвиг воєнний не лише добром є.
Ти ось на змаганнях ваших став першим і найсильнішим із хлопців. Але у Василя — око підбите, Роман шкутильгає — так ногу забив. А Федір злість зачаїв, що не він переміг…
Тож, чи добра така гра?
— Тебе, якби послухалися, то всі, як вівці полохливі стали б.
— Не скажи… Добро — і сміливим, і сильним може бути.
Та ось тільки сміливі та сильні —не часто добрими бувають…
* * *
А тим часом серед дівчат найгарнішою Анфісу обрали, царицею красунь назвали.І звеліла Анфіса:
— Тепер того, хто найсміливіший, — вибирати будемо! Ходімо всі на берег річки, на кручу! Хто в річку з кручі стрибне — того поцілую!
Річка, що в тім місці текла, була широка, норов мала суворий. А там, де стрибати Анфіса запропонувала, — закрут русла крутий, течія стрімка, водоверть небезпечна… Урвище ж у тім місці — високе, підмите річкою, і його край під ногами будь-якої миті обвалитися може…
А решта дівчат за Анфісою повторюють: і ми поцілуємо тих, хто сміливий, хто стрибнути не злякається!
Тут Маруся не витримала:
— Що ж розумного — в такій браваді?! Не підходьте близько до кручі! Вир внизу, течія бурхлива! Вода студена! Нащо безумне змагання затіяли?!
А їй у відповідь і хлопці, й дівчата — один поперед одним закричали:
— Іди собі, боягузко! Не ти, а цариця красунь нам змагання призначила! Воно — для хоробрих парубків!
… Відійшла Маруся від них, на Єгора дивиться, чекає, що він її підтримає: його ж боягузом ніхто не назве…
Та промовчав Єгор…
… А до старших хлопців і маленький один прибився. Підійшов він до самого краю урвища поглянути: куди це стрибати страшно?…
Обсипався край урвища — і хлопчик в річку впав.
Тієї ж миті Маруся за ним стрибнула. Єгор стрибнув слідом…
Витягли Маруся і Єгор переляканого хлопчину на берег, відвели мерщій додому.
* * *
Після того випадку Єгор помітив у собі нове, незнане раніше почуття: він зрозумів, яка важлива для нього Маруся-Ромашка, як непокоїться він тепер, щоб не сталося з нею лиха, як хоче бути її другом і захисником… Зрозумів він, що немає для нього тепер нікого дорожчого, ніж ця добра й відважна дівчина.
Комментариев нет:
Отправить комментарий