Казки дідуся Вані

Казки розповіли Ігор Висотін,
Саркар та Єремій

 

        Ці казкові історії можуть допомогти уважним читачам та слухачам — як дорослим, так і дітям — поставити собі питання про те, що таке добро, як боротися зі злом, що таке справжні чари і чи є вони у нашому сучасному житті. А якщо питання постало, то людина — як доросла, так і ще маленька — нехай обов’язково шукатиме і знайде на нього відповідь!
        Казки розповіли Ігор Висотін, Саркар та Єремія [3], а записала Анна Зубкова.
        Книжка розрахована на всіх, хто бажає сам стати кращим і допомогти в цьому іншим.

Зміст

        ● Анютка і дідусь Ваня (передмова)   
        ● Казка про рибалку, рибку і підводне царство   
        ● Казка про те, кому потрібна шапка-невидимка   
        ● Казка про останнє полювання   
  

Анютка і дідусь Ваня
(передмова)

        Колись — комусь видасться, що було це дуже давно, а комусь — не так вже і давно, — в одному великому місті жила дівчинка. Її звали Анютка.
        У неї були чудові і мама, і тато, і ще дві бабусі: мамина мама і татова мама. Уся ця велика і дружна сім’я жила у великій-превеликій квартирі, що в ті часи називалась комунальною. Це означало, що в цій самій квартирі, в інших кімнатах, проживали інші сім’ї. І на всі ці кімнати був один довгий-предовгий коридор.
        Анютка була єдиною дитиною в тій квартирі. І всі її дуже любили, хоч між собою сусіди іноді сварились.
        Анютка теж усіх любила. Вона дуже любила і своїх маму й тата, і обох бабусь! І сусідів вона теж любила і завжди перша ввічливо з ними віталася.
        В одній з кімнат цієї великої квартири мешкали чоловік та дружина. Їх звали Іван Павлович та Килина Андріївна. Жили вони мирно і дружно: як то кажуть — в любові й злагоді. Вони були вже у літах, їхні діти давно виросли і жили окремо від батьків у зовсім інших місцях.
        У Анютки було дві бабусі, а от дідуся — жодного.
        І так їй кортіло мати хоча б одного дідуся! Тож вона вибрала собі в дідусі Івана Павловича.
        Якось вона прийшла до нього в гості і так і сказала, що просить дядю Ваню стати їй дідусем. А він і не роздумував довго — погодився!
        Отоді й почалася неймовірна дружба між наймолодшою мешканкою квартири і найстаршим її мешканцем.
        Анютка, хоча й була ще маленька, але, звичайно ж, розуміла, що дідусь Ваня — не по-справжньому їй дідусь. Але від цього він був іще дивовижнішим дідусем! Бо справжні дідусі мають не тільки хвалити, але й строго виховувати своїх онучат, як це роблять і справжні бабусі. А дідусь Ваня був начебто трішки «чарівним»: він ніколи не гнівався на Анютку, але грався та розмовляв із нею як найкращий друг, тобто, завжди «на рівних».
        А ще він розповідав їй казки, бувальщини й небилиці і дозволяв робити все, що вона попросить.
        Втім, варто згадати, що вона ніколи не просила нічого поганого — оскільки була доброю та розумною дівчинкою.
        … Зазвичай Анютка питалася бабусь чи батьків і, якщо їй дозволяли, — то йшла до дідуся Вані в гості.
        Вона тихенько стукала в двері й промовляла:
        — Можна?
        — Хто там? — запитував дідусь Ваня.
        — Це я…
        — Ну, то заходь! — запрошував її дідусь Ваня. І Анютка радісно заходила!
        Потім вона зазвичай «виступала». Наприклад, танцювала або розповідала вивчений віршик. Килина Андріївна й дідусь Ваня їй аплодували і завжди хвалили.
        Після «виступу» Килина Андріївна пропонувала Анютці смаколики: пиріжки з грибами, готувати які вона була справжня майстриня, або чай з варенням. Потім вона тихо сідала на стілець із рукоділлям або йшла на кухню готувати їжу — і в розмови дідуся Вані з Анюткою ніколи не втручалась, якщо її спеціально про це не просили.
        Дідусь Ваня теж пив чай, і Анютка просила його розповісти щось цікавеньке.
        Зазвичай він розпочинав свою історію з питання:
        — Ну, що тобі сьогодні розповісти: казку чи бувальщину?
        — А ти розкажи так, щоб трішки — бувальщини, а трішки — казки! — просила Анютка.
        І дідусь Ваня починав оповідати.
        … Ця дивовижна дружба розпочалася, коли Аня була ще зовсім маленькою дівчинкою. Вона росла, підростали — і дещо змінювались також і казки.

Казка про рибалку, рибку 
і підводне царство

 

        Дідусь Ваня запитав:
        — Хочеш, Анютко, я розповім тобі казку про рибалку та рибку?
        — Ні, — відказала Анютка, — я цю казку добре знаю, це Пушкін її написав!
        — А я розповім тобі зовсім нову історію, що сталася зі мною, коли я на свою останню риболовлю пішов.
        — Тоді розповідай! — мовила Анютка і влаштувалась якнайзручніше.
        — Так от, — почав дідусь Ваня:
        Щоліта вирушаю я зі своєю Килиною не на берег синього моря, а на берег озера — великого-превеликого! Хатинка у нас там є маленька.
        І треба відзначити, що живемо ми з Килиною разом вже усі тридцять літ і три роки, і жодної сварки між нами не було. Все у нас — ладком та мирком!
        От якось встав я рано, ще вдосвіта. Зібрав свої снасті рибальські — і на риболовлю пішов.
        Вийшов з дому — краса довкола! Від озера туман піднімається! Доріжка до озера під гору стелиться — ноги мов самі собою ідуть! Радісно на душі!
        А тут і сонечко вже сходить! Все довкола промінням освітило, обігрівати й прикрашати природу почало!
        Кожна росинка в світлі сонечка засяяла: як діамант або ж навіть ще ліпше!
        А туман робив усе довкола — немов чарівним!
        Підійшов я до берега, там човен у мене стоїть, ланцюжком причеплений, чекає на мене. Відімкнув я замок, весла в кочети встромив, відчалив…
        Озеро в нас — велике-превелике! Як до мене в гості приїдеш — сама побачиш!
        Вітерця ані найменшого нема! Туман — як пара зараз над моєю чашкою з чаєм — так і від плеса озера туманчик легенький підіймався.
        Гладінь озерна — мов свічадо величезне!
        І хмаринки, сонечком світанковим освітлені, у воді відбиваються.
        А дно крізь воду прозору — на глибину велику видно.
        Пливу помаленьку, милуюся!
        Там, під човном, пісочок і камінці на дні. Як водорості ростуть — розгледіти можна. Зграйки дрібних рибок пропливають, сріблястими лусочками блищать.
        Тут вже й пташки прокидатися стали. Над водою ластівки літають низько-низько, комашок своїм дитинчатам ловлять. Та й чайки — не високо ширяють, біля мого човна прилаштовуються.
        От закинув я вудку. Сиджу та чекаю: хто ж на мій гачок сьогодні потрапить? Та не клює жодна рибка…
        А я — і не засмучуюсь: бо так гарно, так тихо довкола!
        Сидів я так, сидів — та й задрімав…
        … Бачу: поплавок раптом застрибав і потонув, волосінь напнулася! Видно, рибина величезна на гачок потрапила — навіть човен за собою потягнула! Я обома руками вхопився за вудку …
        Отак ми і тягнемо: я — рибину на поверхню, вона мене — під воду! Хто кого!
        І вийшло так, що рибина ця мене так сильно смикнула, що втратив я рівновагу, у воду шубовснув і на дно пішов, бо одіж на мені була важка: плащ брезентовий і високі чоботи гумові.
        Ну от, думаю, і прийшов мені кінець: потону зараз! Раніше — я від усіх риб сильніший був і усіх їх з царства їхнього підводного витягав на поверхню, де вони дихати не могли і помирали. Виходить, тепер моя черга під водою загинути, де я дихати не можу…
        Аж тут — і почалися дива!
        Простісінько перед моїм обличчям опинилася та рибина, що я на гачок спіймав. Лишень тепер навпаки вийшло: це вона мене спіймала і на дно затягнула! Це був сом великий-превеликий! Я таких величезних ніколи не бачив!

        Дивимося ми з ним один на одного. У мене очі від подиву широко розплющені — і в нього очі широко розплющені! У мене вуса — і в нього вуса! Тільки в нього в губі — мій гачок стирчить. Рук же, аби той гачок витягти, він не має. Кров у нього цибенить. І боляче йому.
        Відтак мовить мені сом:
        — Витягни гачок: мені ж боляче!
        … Як він говорить, я не чую, а що говорить — те дивовижним чином розумію…
        … Витяг я гачок обережно.
        Чекаю, що далі буде.
        А сом мені й каже:
        — Хотів я знищити тебе, за те зло, що ти моєму риб’ячому царству чинив! Та бачу, що є в тобі ще доброта!
        Саме тому — і живий ти поки що.
        Так тому й бути, відпущу тебе тепер, якщо пообіцяєш ніколи більше не нищити риб — ні великих, ні малих!
        Тут я йому й пообіцяв, бо дуже перейнявся я тим, як рибкам боляче від гачків рибальських і як їм раніше строку, відпущеного природою, помирати не хочеться.
        Ти ж бо знаєш, Анютко: коли я вже щось пообіцяв — то завжди точно виконую! Слову я своєму вірний! І нізащо його не порушу!
        Певно, сом теж про мою вірність слову довідався, бо ми з ним ніби чули думки один одного — і так думками один одному й відповідали.
        І говорить він мені:
        — Згідно із нашим риб’ячим законом, за рішення твоє добре — здійсняться три твої бажання. Як забажаєш — так і буде!
        Ну, з першим бажанням ясно: як не хочеш зостатись навіки в підводному царстві, то маєш ти побажати опинитись у своєму човні або на березі.
        А ще два чарівних бажання — твої. Не витрать їх намарно!
        Тут я подякував сомові і уявив, що опинився я вже у своєму човні, ніби нічого й не сталося. Сильно-сильно я це уявив!
        І справді: опинивсь я у своєму човні, мов нічогісінько й не було.

* * *

        — Ти, напевно, заснув — от сон тобі такий і наснився! — мовить Анютка.
        А дідусь Ваня у відповідь:
        — Так само і я подумав: заснув, певно, — ото й привидівся сон чудний. От тільки, вудки — ніде немає!
        — Так ти її впустив уві сні!
        — Я і так теж гадав! Почав шукати: чи не застрягла вона де у заростях очерету — та так і не знайшов.
        — А одежа на тобі мокра була чи суха? — запитала Анютка.
        — Одежа — суха виявилась. Але ж я себе в човні — у сухому одязі уявив. Бо в мокрому одязі незручно й холодно!
        Отож і виходить, що перше диво здійснилося.
        Я і сам не надто в це диво повірив: що на дні був, із сомом розмовляв…
        Взяв я весла, гребу до берега.
        Причалив, а сам думаю: «Як же мені до моєї Килини з порожніми руками повертатись? Із чого вона суп зварить?»
        І подумалось мені, що от би зараз набрати білих грибів, та таких, щоб і на диво гарні були, і міцні, і великі, і смачні, і щоб — не менше десяти штук!
        Не встиг я так подумати, аж бачу — неначе у прибережних чагарниках білий гриб стоїть.
        Підійшов ближче — і справді!
        Справді — мальований красень — великий і міцний! Ступив два кроки вперед — іще гриб!
        Так вони ланцюжком уздовж берега й росли: усі десять, один більший від іншого! Пошукав іще – більше немає.
        Скажеш — не диво? Втім, таких великих і гарних грибів я ще ніколи не знаходив!
        Пішов додому задоволений: і суп надзвичайний вийде, і насмажити залишиться! Зрадіє моя Килина!
        Іду та й гадаю: збіг це був — чи диво?
        Міркую далі: «А що, як це насправді — диво? Яке тоді третє бажання загадати?»
        Прийшов додому. Килині моїй про все розповів.
        … Поїли ми супу грибного і стали міркувати: що б нам таке ще загадати?
        Думали-думали, а придумати не можемо.
        Все у нас із нею, ніби, є. І хатинка недалеко від озера, і городик поруч. Хатинка, щоправда, маленька: одна кімнатка, де заледве вміщується ліжко наше, стіл, два стільця й пічечка. А втім, і клопоту з нашою хатинкою мало!
        От і не можемо ми з нею вигадати: чого б такого забажати? Що є — і добре, а чого немає — того й не треба!
        А тут до нас хлопчик сусідський — Петрик — зайшов.
        Килина його супом грибним почала частувати! Жаліла вона Петрика і завжди його нагодувати намагалася. Бо хлопчина цей — ріс ніби сирота, хоч і при живих батьках. Та й хворів він сильно, і я з ним частенько їздив до міста по лікарях. От тільки вони говорили, що йому треба операцію за великі гроші робити. А у батьків його — і на їжу грошей вистачало не завжди, бо вони їх усі на горілку витрачали. Та й у нас із Килиною — лише пенсії наші маленькі. Хоч решту життя відкладай — не зібрати й малої частки тих грошей, що за таку операцію просять.
        Отож, як Петрик пішов, ми з Килиною домовилися, що третє бажання хлопчику цьому віддамо: щоб він одужав! І побажали ми цього — з усієї сили!
        — І що — вийшло? — запитала Анютка.
        — Вийшло! Поїхав я з ним наступного разу до лікаря. А лікар і говорить: кращими стали аналізи, не потрібно операції робити! Треба лише продовжувати загартовувати й зміцнювати організм — і тоді хвороба остаточно мине!
        … А я в той час якраз вчив Петрика загартовуватися: щоранку допомагав йому обливатися холодною водою з відра.
        Отак! Тож — не обманув мене сом! І я його теж не обманув: відтоді рибок не ловлю і не їм! І тих рибок, що інші люди спіймали, — теж не купую. Бо якщо купувати — тоді виходить, що для мене тих рибок спіймали та вбили!
        А ще гриби мені з тих пір завжди дивовижним чином трапляються. Навіть коли всі з лісу з порожніми кошиками повертаються, мій — повний!
        — Хороша в тебе історія вийшла, дідусю!
        А я от — казку про квітку-семицвітку знаю. Там дівчинка тільки останнє бажання правильне загадала. Ти ж — усі три хороші загадав!
        — А ти б сама — що загадала, Анютко?
        — Я подумаю — і тобі наступного разу скажу.

Казка про те, 
кому потрібна шапка-невидимка

        Анютка дуже любила гратися із дідусем Ванею в хованки. Втім, гра у них була особлива, геть не така, як з іншими дітьми.
        Кімната у дідуся Вані була маленька, там ніде було ховатися по-справжньому.
        Було в ній велике ліжко, стіл, два стільця і диван із дивовижною назвою — атаманка.
        Саме на цій атаманці Анютка й ховалася. Затуляла очі долоньками, лягала обличчям додолу і лежала — тихо-тихо!
        А дідусь Ваня рахував до п’яти і починав шукати.
        Торкався сукні Анютки й говорив:
        — А це що? Певно, моя Килина тут свої речі порозкидала…
        Потім довго обходив кімнату, наче перевіряючи, де ж тут Анютка могла сховатися?
        І тáк воно у дідуся Вані цікаво виходило! Він вголос розповідав у подробицях, що і в шафі Анютки не знайшов, і під столом її катма… Анютка ж з усіх сил намагалася завчасу не розсміятися. І навіть дихала тихо-тихо…
        Потім дідусь говорив:
        — Здаюся!
        Тут Анютка, променіючи від щастя, схоплювалась на атаманці:
        — Та от же я!
        … Анютка і справді відчувала себе невидимою — і це було так весело й чарівно! Ніби виникала у неї здатність зникати зі звичного, видимого усіма людьми світу і ставати прозорою, як повітря, — а потім з’являтися знов.
        … Одного разу, як Анютка трохи підросла, після такої гри в хованки вона сказала:
        — От було б чудово — і насправді так вміти: зникати — і з’являтися, коли захочеш!
        — А навіщо тобі вміти так робити, Анютко? — запитав її дідусь Ваня.
        … І стали вони міркувати: навіщо комусь може знадобитися бути невидимим?
        Ну, не тільки ж для того, щоб із дітьми в хованки гратися і завжди вигравати! Завжди вигравати — від цього і знудитись можна!
        І вийшло, що не надто й потрібно людині у сучасному світі вміння бути невидимкою.
        Анютка навіть засмутилася…
        І тоді дідусь Ваня запитав:
        — А хочеш, я розповім тобі казку про шапку-невидимку?
        — Дуже хочу! — із захватом вигукнула Анютка і влаштувалася зручніше на атаманці.
        — Ну що ж, тоді — слухай! — посміхаючись у сиві вуса, мовив дідусь Ваня.
        … І почав розповідати:
        — Жила собі шапка-невидимка. Довго-довго вона жила, багатьом героям допомогла битви із драконами виграти, царівен із полону злих чаклунів звільнити й усілякі інші подвиги вчинити.
        Та тільки змінились часи.
        Позникали богатирі та герої…
        Опинилася шапка-невидимка в музеї старовинного побуту, лежить собі на вітрині під склом — і всі її «експонатом» називають, дивуються: яка гарна вишивка золотом, які візерунки вигадливі! А що вона чарівна — вже й не знає ніхто!
        Нудно так шапці-невидимці жити! Не життя це зовсім: без діла лежати лежнем!
        От вона й думає: як би їй життя своє таке одноманітне змінити?
        А треба сказати, що, оскільки шапка була не звичайна, а чарівна, — то вміла вона думати, як людина. Так-так! Стільки років вона на різних мудрих головах жила — що навчилася уму-розуму!
        Аж тут якось вдерлися до музею злодії. Вкрали вони різні старовинні речі золоті, а заразом і шапку прихопили: можливо, її теж за великі гроші продати вдасться, старовина, як-не-як, візерунки золотом вишиті!
        І один злодій взяв та й надів шапку на голову, бо так багато награбував, що і в руках не втримає.
        Зиркнув на себе у дзеркало — а його там немає…
        Зметикував тоді, наскільки йому пощастило: це ж як зручно красти, коли тебе ніхто не бачить!
        Почав він спритні грабунки один за одним здійснювати.
        Та тільки шапці бридко це було!
        «Раніше я героям і богатирям допомагала… А тепер — от до чого докотилася: до злодія в посіпаки потрапила! Вже краще у вітрині як у труні скляній лежати, ніж така ганьба!» — міркувала вона.
        Від думок того злодія, на чиїй голові їй щоночі тепер доводилося бувати, — нудило! Тож одного разу, коли він грабував у великій крамниці, постаралася шапка-невидимка: зачепилася вона за полицю — та й на підлогу впала.
        А злодій цього не помітив — тож продовжує свою гріховну справу, ніби він — невидимий. Але для всіх тепер його вчинки стали очевидні!
        Тут злодія і спіймали!
        А шапку-невидимку заарештували разом із ним. Та тільки не знали про її якості чарівні…
        … Лежить шапка-невидимка на столі в кабінеті у сищика — як речовий доказ…
        А тут — осінь. В кабінеті — зимно. Ще й дме від вікна …
        Надів сищик шапку на голову — і тієї ж миті зник.
        Сищик цей був не в тім’я битий. Миттю збагнув, яка користь від невидимості буде в його роботі.
        Почав він злодіїв тепер дуже спритно ловити.
        Спершу зраділа шапка-невидимка такій зміні у своїй долі: «Все ж — у добрій справі допомагаю! Хоча мій новий власник і не богатир, та справу корисну робить!»
        … Але потім так вона знудилася за шахраями підглядати, що вирішила як-небудь змінити свою роботу.
        Одного разу опинилася вона в лікарні, куди сищик прийшов свідка опитувати. Там йому халат білий видали, а шапку разом з іншим верхнім одягом звеліли в гардеробі залишити.
        Отут шапка-невидимка і примудрилася з вішака впасти! До того ж, так вдало впала, що потрапила до одного з пакунків, котрі передавали хворим дітям від батьків. А сьогодні до цих дітей навіть батьків не пускали: був карантин.
        Так вона в палаті у одного хлопчини між гостинців опинилася.
        А він — через хворобу свою — їсти не хоче. Тож до пакунка і не зазирає навіть.
        Лежить хлопчик і думає, як би йому сховатися? Бо зараз лікар прийде й укол болісний робитиме.
        А шапка-невидимка будь-які думки легко розуміла. Бо думки в невидимому звичайним оком світі — існують! І шапка-невидимка на тому світі невидимому таки непогано зналася!
        От і розуміє вона легко, про що хлопчик хворий думає. Так і кортить їй з пакунка вистрибнути: «От же — я! Надінь мене скоріш!»
        І тут помітив хлопчик між апельсинів та яблук щось зовсім незвичайне. Витяг він шапку-невидимку, подивувався — і надів.
        Лікар прийшов до палати, а хворого хлопчика ніде немає… Паніка здійнялася, по всій лікарні медсестри й санітари бігають, шукають…
        А хлопчик спочатку зрадів, встав і коридорами лікарняними пішов: тáк він хотів додому повернутися, за мамою й татом скучив!
        Втім, невдовзі йому від хвороби його стало зле, і він упав без сил. Тут вже шапка-невидимка постаралася з голови хлопчини скотитись — щоб його могли знайти якнайшвидше.
        А сама думає: «Ото — якого лиха накоїла! І як же мені далі бути, щоб користь приносити? Поки що й гадки не маю!»…
        А хлопчик шапки більше не надіває, лиш ласкаво розмовляє з нею, як із другом: про печалі свої розповідає, про образи на життя своє, таке нещасливе лікарняне, про страхи свої. А шапка мовчить, слухає. Та й собі міркує: «Як зарадити цій біді?»
        Якось хлопчик попросив:
        — Шапко, ти ж — чарівна! Чи можеш зробити так, щоб хвороба назавжди перестала мене бачити?
        … Задумалась про це шапка-невидимка…
        Почала вона спостерігати, як темна тінь у невидимому оком звичайної людини світі наближається до тіла хлопчика — і нападає на нього, до тіла вдирається! Тоді, власне, і стає йому зле…
        Лиш того, як цю тінь вигнати — не знає вона…
        А хлопчик, щоб йому не так самотньо і страшно було ночами, клав шапку під подушку.
        І вона вирішила: «Аби розрадити свого нового друга — буду йому чарівні казкові сни показувати! »
        У цих снах хлопчик був сильним, сміливим, здоровим, і різні цікаві пригоди з ним ставалися. У кожному такому сні він змагався зі злом — і перемагав, і рішення вірні, добрі приймав і виконував їх завжди. Ніколи не боявся, не плакав, а був схожий на тих богатирів, яким у давнину допомагала шапка-невидимка.
        І після кожного такого сну прокидався хлопчик дедалі міцнішим і сповненим сил!
        І чимскоріш хотів стати таким, яким бачив себе у снах! Тож почав старатися з усіх сил! Навіть уколи болісні тепер без страху терпів — щоб пошвидше одужати!
        Поступово енергії темні взагалі щезли з його тіла.
        І коли тінь злісна в черговий раз прийшла, аби ще підсилити хворобу, — то зовсім не побачила хлопчика.
        Вдалося-таки шапці-невидимці хворобу ту у хлопчика перемогти, що всі вважали невиліковною!
        Подиву лікарів не було меж! І хлопчика невдовзі виписали з лікарні.
        А він, перш ніж виписатися, шапку-невидимку хворій дівчинці з сусідньої палати віддав. І оповів їй, як йому ця шапка чарівна одужати допомогла.
        Для дівчинки шапка теж стала вигадувати різні чарівні казки — щоб дівчинка в них себе здоровою, сильною, красивою, доброю та ласкавою відчувала.
        І від дівчинки — хвороба теж відступила, а потім і минула зовсім. Тому, що й дівчинка сама змінилася і дуже сильно постаралася одужати.
        Так з того часу і почалися в тій лікарні зцілення чарівні.
        Лікарі — дивуються! А діти — шапку одне одному передають!
        Єдине тільки тепер шапку-невидимку засмучувало: що дуже мало вона встигає! Бо хворих дітей у лікарні — так багато!...
        … І тут так вийшло, що один маленький хлопчик, у котрого шапка в той час під подушкою жила і сни йому чарівні показувала, розповів про неї лікареві.
        Лікар — людина серйозна, в світ невидимий і чарівний не вірить. Але ж зцілення — факт!
        Стали шапку різними приладами досліджувати, вивчати. Тканину на різні аналізи повідрізали, нитки золоті повисотували…
        Лікар же цей — сам жоднісінького разу не надів її! Коли б надів, то, можливо, і вдалося б шапці нашепотіти йому про те, що вона за своє довге життя довідалася: що не лише тіло необхідно лікувати — але й душі допомогти треба хворобу здолати! Разом у них би краще виходило!...
        Але ж ні…
        Ет, як шапці-невидимці все це не подобалося! І тáк вже вона не молода була, а тут — і підкладку відпороли, і різними речовинами змочили!...
        Вже ледь не розчарувалася вона в медицині, хоча розуміла, що без ліків і різних процедур — їй самій із хворобами дітей було б не впоратись.
        Аж тут — знову пощастило! Віддав її лікар письменникові, що в тій лікарні лікувався.
        Розповів йому лікар про історії зцілень, що з дітьми відбувалися, і каже:
        — Ось тобі сюжет для казки, займися на дозвіллі!
        … Ну, з письменником шапка міцно подружилася!
        Вона йому казку розповість — а він її запише й усім дітям вранці читає!
        Отак і стали вони жити!
        … Лиш тільки, одних діток у лікарні зцілюють, а їм на зміну нових до лікарні привозять…
        … От, одного разу прийшов до тієї лікарні клоун — юнак-волонтер — дітлахів потішити. Смішну виставу їм показував, розвеселити старався…
        Тут шапка-невидимка і говорить письменникові:
        — Віддай мене, будь ласка, клоунові!
        — А як же я казки писатиму?
        — Ти вже й без мене зможеш складати казки, що зцілюють! Ти ж зрозумів найголовніше: що не живуть хвороби там, де світло і любов у душах сяють! Невидимі та недосяжні для хвороб такі душі дуже швидко стають!
        А я із цим юнаком — справжні дива робитиму! Треба ж і здоровим дітям допомогти, щоб вони не хворіли — ні тілами, ні душами! І — щоб з них виростали не грабіжники-злодії, а справжні богатирі! Треба так зробити, щоб диво не казкове, а справжнє повернулося в життя людські! Оце — справа була б по мені!
        А юнак цей — людина дуже підходяща! Не в змозі ж навіть найбільш чарівна-пречарівна шапка нічого путнього зробити без людини розумної! Тільки така людина і своє життя змінити здатна, й іншим в цьому допомогти!
        Вийшов письменник у коридор, бачить — стоїть молодий клоун із цигаркою і мало не плаче! На обличчі — посмішка до вух гримом намальована, а очі — сумні-пресумні!
        Мовить до нього письменник:
        — Що, хочеш дітям допомогти, а як — не знаєш?
        — Так, хотів би: шкода їх — до сліз!...
        А ти знаєш, як їм допомогти?
        — Дещо — таки знаю! От тільки цигарки палити — кидай, друже! Менше буде гидоти, якою діти дихають! Деякі ж від того і хворіють, що поруч із ними інші люди палять!
        Молодий клоун викинув цигарку до урни…
        — Ось — кинув!
        — Назавжди?
        — Назавжди! Кажи, як дітям допомогти можна?
        — Ось тобі подарунок! Це — шапка-невидимка!
        — Жартуєш?
        — Ні!
        Юнак зняв свою шапку з помпоном, надів шапку-невидимку — і тієї ж миті зник!
        У дзеркалі відображалося лише тіло письменника…
        — Привіт! — сказала шапка-невидимка новому другові.
        Письменник підтвердив:
        — Так, вона говорити з людьми вміє! І думки твої читати може! І тобі розумні поради даватиме! А головне — разом із тобою вона хоче вчитися, як людям краще допомагати!
        Вона мене навчила, як казки чарівні писати. І тебе багато чому навчити обіцяла! Думаю, вона тобі знадобиться, щоб вистави чарівні показувати, вміння чарівні в людях відкривати!

* * *

        Дідусь Ваня подивився уважно на свою маленьку слухачку і закінчив:
        — Ну от, Анютко, на цьому — казці кінець. А що було далі — я не знаю.
        … Анютка цього разу так заслухалася, що навіть жодного разу дідуся Ваню не перебивала. Лише тепер запитала:
        — Дідусю, а про шапку-невидимку — це в тебе бувальщина чи небилиця?
        — Трішки — бувальщина, трішки — небилиця. Мені цю історію той самий письменник-казкар розповів. Ми з ним познайомилися в тій лікарні. Ще він обіцяв, що книжку напише із казками шапки-невидимки.
        А письменники-казкарі — вони більші від мене вигадники! Так що, ти вже сама виріши, де в цій казці вигадка, а де — правда!
        Бо справжнє диво — не в тому, щоб невидимим бути за допомогою шапки-невидимки чи в повітрі літати на килимі-самольоті, а в тому, щоб дивовижні справи робити, які радість і користь людям приносять!

Казка про останнє полювання

        Анютка, як завжди, зайшла до кімнати дідуся Вані, аби почути нову казку.
        А на стіні в тій кімнаті висіла велика фотографія — портрет дідуся Вані молодим, на коні й у військовій формі.
        Анютці дуже подобався цей портрет. На ньому дідусь Ваня був таким гарним! І кінь був йому під стать!
        Дідусь Ваня і на старість лишився гарним: зросту високого, плечі широкі, руки сильні, вуса пухнасті сиві.
        Анютка дуже любила розчісувати ці вуса маленьким гребінцем. А кінчики — на пальчики закручувала, коли дідусь Ваня їй це дозволяв.
        Мріяли вони із дідусем Ванею, що куплять коників і разом кататимуться. Втім, поки що такі мрії не здійснювались. І тому Анютка влітку, катаючись на велосипеді, часто уявляла, що це — її вірний кінь! Навіть збираючись із татом їхати на велосипедах, вони говорили: «По конях!» Та й сідати на велосипед Анютка навчилася так, як на коня: «по-чоловічому», щоби потім швидко навчитися і на коня застрибувати!
        … Але цього разу Анютка, подивившись на фотографію, запитала дідуся Ваню про інше:
        — Скажи, дідусю, а ти на війні був?
        — Був, Анютко. Тільки я тобі про це зараз не розповідатиму.
        Війна дуже багато горя людям приносить! Це не казка, коли солдати верхи — проти танків скачуть, бо їм командири таке наказали…
        Страшно це і погано, коли війна!... Тоді й людей, і коней, та й інших тварин калічать і вбивають… Стільки болю страшного буває під час війн!...
        Навіть якщо за справедливість війна — в цьому теж немає радості! Краще тобі такого не бачити ніколи!
        Тут Анютка замислилась і сказала:
        — А ми з хлопцями влітку у війну гралися… У мене друзі — хлопчики. Їм подобається грати у війну. Ми вдавали, що стріляємо з пістолетів та рушниць іграшкових в уявних супротивників — і перемагали, звичайно. Цікаво було: ховатися, в засаді лежати не ворухнувшись…
        Значить, це погано: стріляти, у війну гратися?
        — Ти про це, Анютко, сама подумай і виріши: добре це — чи погано? І — чому?
        — А пам’ятаєш, я обіцяла тобі сказати, яке чарівне бажання я б хотіла загадати?
        — Пам’ятаю. І як? Придумала?
        — Тоді в мене не виходило, а от зараз — придумала! Я б загадала, щоб війни ніколи не було! Здійсниться таке моє бажання?
        — Хороше ти бажання придумала, Анютко! Тільки мені здається, що недостатньо тобі одній — таке бажання задумати. Щоб воно здійснилося — дуже багато людей те ж саме задумати повинні! Отоді — обов’язково здійсниться!
        … Важливо, щоб кожен умів зрозуміти правильно: чим є добро, що чинити можна і потрібно, — а що приносить шкоду іншим, і тому це погано!
        Як немає нікому жодної шкоди — то це можна робити. Якщо ж — ще й користь іншим від твоїх учинків, то це взагалі чудово!
        Про це завжди міркувати корисно!
        … Давай-но я тобі розповім, як я таке зрозумів про полювання, коли востаннє полювати пішов.
        — А ти й мисливцем був?
        — Був, Анютко, та ще яким!
        Полювання — на війну трохи схоже. Тільки мисливці про це якось не думають зовсім, і я теж не думав. Мені й на думку не спадало, що стріляти в птахів і звірят — гріх!
        Багато людей полює… І, начебто, з давніх-давен так заведено… — тому й не замислювався про це…
        Подобалося мені на полювання ходити…
        Це ж — яка приємність: заночувати в лісі біля багаття під відкритим небом, тишу нічну послухати, світанок зустріти!
        Часто мисливці ховаються і довго-довго у засідці сидять, чатують, спостерігають за птахами і тваринами. Навіть спеціальні місця влаштовують, щоб підстерегти пташку або звіря.
        Місце, яке мисливець спеціально готує, щоб його самого видно не було, а він — усе міг бачити, називається «засідока».
        Цікаво в такому курені з гілок сидіти, пісень пташиних слухати, дивитися, як сонце сходить! Стільки краси у вранішньому лісі побачити можна!
        Ти яких пташок знаєш, Анютко?
        … Анютка замислилась і почала перераховувати:
        — Горобці, голуби, ворони, шпаки, синички, снігурі, качки, лебеді…
        — Певно, ще гусей знаєш?
        — Про гусей я тільки у книжках читала і по телевізору їх бачила. А справжніх — не бачила.
        — Є пташки, що поруч із людиною живуть. А я, поки мисливцем був, безліч птаства різного лісового побачив, і пісень їхніх прекрасних слухав: і глухарів, і вальдшнепів, і бекасів, і тетеруків.
        … Ну от, відволіклися ми з тобою…
        Полював я того разу на качок. Стіночка-заслінка в мене була з очеретин. Сиджу собі за нею, спостерігаю.
        Бачу: селезень гарний пливе. Селезнем — качиного самця називають. У нього на голівці пір’ячко темно-зелене, смарагдове, а на шийці — смужечка біленька. А самочки — усі пір’ячком коричневим укриті. Бо вони — маскуватися мусять, коли яєчка висиджують, а потім за пташенятами своїми доглядають.
        … От — пливе цей селезень, лапками у воді перебирає, не бачить мене.
        Залюбувався я на нього! Навіть завагався: може, не стріляти, пожаліти такого красеня?...
        Ти б от — як вчинила? Пожаліла б?
        — Так, я б пожаліла! — впевнено сказала Анютка.
        — А я тоді подумав-подумав і вирішив, що це така слабкість мене від краси опанувала!
        Мисливцем я був досвідченим — ніколи раніше такого зі мною не траплялося. Краса — красою, а справу свою — виконуй! Стільки дичини настріляв я за своє життя: і тетеруків, і куропаток, і зайців, і на кабанів полював, і на лосів! І що це я раптом так розчулився? Не розумію! Неподалік інші мисливці стріляють, не я — так інший мисливець цього селезня підстрелить! Сезон полювання вже ж розпочався…
        Прицілився знову, ось уже й на гачок спусковий ніби натиснув — аж тут щось нечуване відбулося! Хочеш — вір, а хочеш — не вір! Замість того, щоб дріб із рушниці вилетів, — я сам, як куля, вилетів — і в тілі того селезня опинився! Лапками перебираю, по воді пливу, а думаю — досі як людина…
        А може, і качки думати вміють? Цього я не знаю…
        Та хоч на качура і перетворився, а про те, що мисливцем був, — я пам’ятаю. І що з рушниці прицілився — пам’ятаю.
        Почав я чимскоріш відпливати в очерети — подалі від того місця.
        Аж тут між очерету — човен. А в ньому інший мисливець на мене рушницю навів, цілиться… Я ще швидше лапками запрацював, залопотів крилами! І — злетів!
        «Ну все, врятувався!» — думаю.
        Я ж раніше, поки людиною був, літати не міг. А тут від захвату мені аж подих перехопило! Озеро все з височини видно, ліс навколо, від озера — чимала річка бере початок. Краса!

        Вирішив я до річки летіти.
        Та де там!
        «Бах, бах!» — це в мене стріляють…
        Злякався! Але ж не сховатися: зусібіч у мене ціляться!...
        І — поцілили.
        Біль — страшний в усьому тілі!... Зрозумів я, що це — кінець моєму життю прийшов… Почав я падати… І від болю того свідомість втратив…
        … Однак, виявилося, що це — не кінець: несподівано відчув я себе у тілі тетерука. Сам увесь — у чорному пір’ї, а брови у мене — червоні, і на крилах та хвості є пір’ячко біленьке. Якщо хвіст розправити, як віяло, — то там якраз і буде це біле пір’ячко. Словом, мальованим красенем я себе відчув!

        … Сиджу на верхівці берези, гілка під моїм тілом важким вгинається, розгойдується…
        Роздививсь я довкола. Гарно! Світанок ледь-ледь починається, небо — рожеве від проміння сонячного, хоча сонечко не з’явилося ще з-поза лісу.
        Тут мені співати захотілося! Та начебто — несолідно це: осінь все-таки, а не весна!
        Тільки погода така, що співати — аж несила, як хочеться!
        Вирішив, що, поки не бачить ніхто, злітаю я на тік та хоч трішечки поспіваю!
        Тетеруки, Анютко, на току навесні танці свої танцюють і пісень співають.
        Тік — це місце таке особливе, де навесні щоранку збираються тетеруки-самці. А самички — теж туди прилітають і з-за кущів на самців милуються, чоловіка кожна собі обирає.

        Я за своє мисливське життя безліч разів бачив, як тетеруки токують. Майстрував я курінь спеціальний на току біля якого-небудь куща — щоб непомітним для тетеруків бути. Залазив туди ще затемна. І — сидів там тихо-тихо…
        А довкола — тиша!
        Тетеруки на свій тік прилітають рано, поки сонечко ще не зійшло, у темряві.
        Сидиш так у курені — аж раптом — здіймаючи рейвах, безліч птахів разом прилітають, роздивляться — і давай бігати по току і підстрибувати, чуфикати від натхнення! А потім починають співати так, що словами передати важко! І один поперед одним вони виходжують, хвости розпушують, навіть часом бійку один з одним здіймають, щоб показати самичкам, котрий із них найбільш хвацький!
        Бачити-то я це багато разів бачив, а от сам — не співав так ніколи. А тут, у тілі тетерука, — мені так цього закортіло!...
        І — заспівав! І по току побігав, хоча й недовго: осінь все ж таки…
        А тут — їсти мені дуже захотілось.
        Полетів я назад на берези, всівся на гілці, де сережок березових рясно.
        Дзьобнув я таку сережку березову — сподобалось!
        Ще дзьобнув — смакота! На горішки трохи схоже.
        Ти, Анютко, коли в лісі гулятимеш або на лижах будеш кататися — можеш скуштувати таких сережок березових. Людині теж можна ними поласувати!
        Та не встиг я до схочу наїстися смаколиків березових і життям тетерука сповна натішитись! Тут у мене інший мисливець прицілився і бабахнув… Злякався я, полетів геть … Та де там?! Наздогнав мене наступний постріл того мисливця…
        … Отут я в тілі тетерука помер, та неждано-негадано в тілі лося опинився…
        Незвично! Рук немає, чотири ноги — і роги солідні такі!...
        А поруч на галявині подружка моя, лосиха. Красуня! Ноги стрункі, довгі, хутірце золотом відливає!
        От пішли ми з нею разом лісом гуляти.
        То собі йдемо і скубаєм травичку, гілочки молоді з листячком, а то притулимося одне до одного, щоб показати, як ми одне одного кохаємо!
        Аж тут — мисливці з собаками…
        Бігли ми, бігли… Та тільки поранили мою подругу… А потім — і зовсім убили…
        Я навіть бігти далі не став: нехай і мене вб’ють або пси загризуть! Тому, що немає мені щастя без моєї коханої!
        Шкода мені її, лосиху мою, — аж до сліз!...
        … І раптом пригадалось мені життя моє людське, дружина моя Килина: а раптом би і її хто вбив — так само, ні за що?!...
        … Тут я знову в тілі своєму людському опинився. Сиджу в своїй засідоці, і селезень переді мною плаває, ні про що лихе не підозрює…
        А я ж бо на спусковий гачок рушниці своєї так і не натиснув. Зрадів я цьому факту незмірно: що не вистрілив! Розрядив рушницю чимскоріш — і додому пішов!
        Грибів, як завжди, назбирав по дорозі чимало. Килина моя дивується:
        — Що це ти: з полювання, а сам із грибами прийшов?
        … А я — ховаю посмішку у вусах. Ну як я їй розповім, що, як лось лосиху свою кохав, — так і я її, Килину свою, кохаю! І навіть, можливо, ще дужче!
        А відтак — більше з рушницею до лісу не піду ніколи! У звірят і пташок більше не стрілятиму!
        Потім вже — розповів і Килині про пригоди мої.
        А вона супу наварила з грибів, картоплі, млинців напекла і говорить:
        — Смачніше від такої їжі — і немає нічого! Так — ми з тобою і проживем: з городу та з лісових дарів!
        … Отакі зі мною пригоди були, Анютко!
        З тих пір і не стріляю ні в кого!
        — Отже, стріляти і вбивати — це завжди погано?
        — Завжди, краще б обійтися без цього! Лиш стається і так, Анютко, що інших хороших людей захищати потрібно, і доводиться їх від злодіїв боронити. І тоді — буває, що не вигадати іншого способу…
        — А от у пташок, у звірят — можна ж ніколи не стріляти, а просто так ними любуватися! Хочеш, я попрошу тата — і він тобі фотоапарат подарує? У нього їх два!
        — Дякую тобі, Анютко, за турботу! Та мені вже важко буде навчитися фотографувати. А ти от — вчися! Будеш пташок, звірят, красу природи фотографувати!
        А про те, як жити і нікому не шкодити, — ти про це слушно стала думати!
        І чинити старайся завжди по-доброму!
        Якщо кожна людина про це з дитинства буде замислюватись, якщо в життя наміри свої добрі втілювати почне, — то, можливо, коли ти виростеш, вже ніде жодних воєн і не буде! Не будуть люди і тварин даремно вбивати! І всі будуть в мирі та щасті жити!