Притча про добро:
добро, що здійснюється —
і добро не сотворене

        У провінційному містечку, розташованому на великій ріці, був монастир. І жив у тому монастирі старець, котрого багато людей святим вважали. Старця звали Зосима. І говорили люди про те, що чудеса за словом старця відбуваються, і долі людей змінюються, і душі преображаються!
        І купець один багатий, чию дочку було зцілено старцем Зосимою дивовижним чином, — лікарню в тому місті заснував безкоштовну.
        І багато людей приїздило з далеких місць, щоб зі старцем побесідувати, поради спитати. Для багатьох людей поміч Божа приходила через слова того старця і через справи його. І багато після бесід зі старцем життя своє змінювали перед Лицем Божим, добро в своїх життях чинити старалися…
        Але в тому ж місті й інше життя було. Були там і трактири з гулянками п’яними й різаниною. Було й інше, про що й розповідати не хотілося б… Помножували люди свої біди через те, що про призначення життя душі в тілі — навіть і не замислювалися … Шкодили люди своїм життям неправедним — і собі, й іншим біди несли. І повз чужі біди, не дивлячись, вони проходили… І не замислювалися вони про те, що творять…

* * *

        Раз до лікарні тієї безкоштовної прийшла жінка молода.
        У приймальні вона сказала, що їй потрібно до лікаря найголовнішого.
        Санітарка, що запис провадила, їй у відповідь:
        — Вам, жіночко, не до нього потрібно! У нас для вагітних інша лікар є, теж дуже хороша, ви не переймайтеся! Вона з самої столиці приїхала. А Федір Пантелеймонович — дуже зайнятий, він — хірург, операції складні робить. От і зараз хворого важкого привезли. Навіщо його даремно відволікати?
        — Ні, мені з ним неодмінно треба поговорити, — опустивши очі долу, вимовила молода жінка. — Я зачекати можу…
        — Ну добре, записую до нього на прийом. Як Вас звати?
        — Надія Архипівна Вересова.
        Цієї миті у дверях з’явився високий гарний широкоплечий чоловік у білому халаті.
        — Ось, Федір Пантелеймонович, жінка якраз до Вас на прийом добивається!
        — Добре, ходімте до кабінету! Слухаю Вас, сідайте! Тільки не довго, якщо можна: у мене операція скоро має початися.
        Лікар Федір сів напроти і поглянув на прийшлу.
        Вона знічено м’яла в руках кінці шалі, якою були прикриті й плечі, і вже помітно округлений живіт.
        — Мені треба операцію зробити, я не можу народити цієї дитини… Я працювати не зможу… Я у трактирі у Таїсії Павлівни працюю…
        Вона промовила ці слова через силу, бліднучи й червоніючи, тому що цей так званий «трактир» був відомою у місті місциною, де відбувалися гульбища. І лікар, звісно, не міг цього не знати.
        Вона очікувала осуду й презирства на свої слова, але такої реакції не було. Лікар дивився на неї спокійно. Надія тоді продовжила:
        — Я до Ангеліни Степанівни ходила, вона нас усіх завжди приймала, якщо таке траплялося. А тут вона мене прогнала: каже, пізно вже, я — не вбивця, каже…
        — Значить Ви — до мене, як до «вбивці»?
        — Та ні… Я все не те говорю… Ви пробачте мені, будь ласка, пробачте!... Але в мене немає іншого виходу! Взагалі! Допоможіть мені!... Я ж думала, що він насправді зі мною одружиться, що нове життя може бути для мене — зовсім інше: нове, чисте… Тому й чекала так довго!... Здогадувалася ж, що обманював мене: пожартував, побившись об заклад із приятелями… Та все не хотіла я правди цієї визнати… А тепер… В мене навіть є заощадження, я Вам заплачу, можливо, мало, але я потім ще віддам, скільки скажете…
        — Голубонько, та Ви хоч самі розумієте, що говорите, що мені пропонуєте? Ви пропонуєте мені таку справу, що совісті моїй противна, та й за яку мене до в’язниці посадити мають! Ви хочете, щоб лікарню зачинили за те, що я злочин вчиню? Ви хочете, щоб я позбавив життя дитину, що може у Вас народитися вже невдовзі?
        Але ж Ви — хотіли цю дитину!...
        Є ж інші виходи! Самі говорите, що заощадження маєте, на перший час, значить, Вам вистачило б…
        Я не майстер провадити душерятівні розмови. Але я не маю права, не можу й не хочу зробити те, про що Ви просите…
        Цієї миті у двері постукали:
        — Лікарю, все готове до операції, тільки на Вас чекаємо!
        — Так, зараз іду!
        — Пробачте, я все зрозуміла…, пробачте… — молода жінка прошепотіла це побілілими губами й пішла до виходу…
        Лікар Федір швидким кроком попрямував до операційної. А всередині раптом настійливо зазвучали слова старця Зосими:
        «А за добро, тобою не сотворене, хто відповідатиме?»
        Лікар Федір обернувся й подивився услід жінці, що йшла геть.
        Він зрозумів її думки. Адже не раз йому доводилося мати справу з тими, кого ледь встигли витягти з петлі чи відкачати після отруєння…
        Він розвернувся і швидким кроком наздогнав її, взяв за плечі й повільно повернув до себе. Побачив її бліде дуже гарне обличчя, сповнений безнадії погляд…
        — Заждіть! Послухайте: в мене зараз ані хвилини немає, але Ви пообіцяйте мені, що дочекаєтеся мене тут. Після операції ми поговоримо. Чи мені Вас тут замкнути, щоб Ви собі нічого не заподіяли? Ми придумаємо що-небудь! Обов’язково! Захочете — я Вас тут працювати залишу: прибирати чи доглядати хворих… Не буває безвихідного становища, буває просто сліпота душевна! А життя ж людині — Богом для важливого дуже дається! І потрібно обов’язково знайти, побачити те важливе — і здійснити його! Ви — така молода і гарна! Ви — це зрозуміти просто зараз зможете! Сідайте тут — і чекайте на мене! І не здумайте піти, не дочекавшись!
        — Добре, я почекаю, я дочекаюся… — прошепотіла Надія здушеним голосом крізь набіглі сльози.

* * *

        Операція пройшла успішно. Лікар Федір повернувся думками до тієї проблеми, що поставила його ранкова відвідувачка:
        «Ну от, залишить він її тут працювати. Народить вона. Потім крутити «романи» почне з лікарями, із хворими… Потім дитя покине й повернутися до старого життя захоче…
        Що, зможу я цю дитину як свою виховати? Стане сил на таке? Адже сам сім’ю так і не зміг створити — тому, що жодна жінка ще такий мій спосіб життя прийняти не змогла. Тобто, що лікарня — найголовнішою «коханою» моєю стала… А дитя мале — догляду й любові вимагає!
        Може, звичайно, і змогла б ця жінка перемінити себе, та чи захоче?
        Не вмію я людям таке пояснювати, а треба. Просто зараз слова такі знайти необхідно… Це старець Зосима вміє людям пояснювати, як із глухого кута душевного вихід знайти. Отак — і мене він колись врятував…»

* * *

        Спогади наринули на лікаря Федора:
        Це було більше десяти років тому. Він колись був молодим і дуже успішним хірургом у знаменитій столичній клініці. І сталося так, що пацієнт раптово помер просто на операційному столі…
        Його тоді офіційно ніхто не звинуватив. Його намагалися втішати колеги, що, мовляв, з усіма лікарями таке буває, що це — неминучий життєвий досвід кожного лікаря…
        Але Федір не зміг цього витримати. Він покинув роботу, поїхав зі столиці до іншого міста, де його ніхто не знав… І став безпробудно пити… І це — був кінець: ні краплі надії, пітьма зусібіч…
        Він не пам’ятав, хто розповів йому про старця. Але він раптом вирішив, що обов’язково має піти до нього.
        І коли він прийшов до старця Зосими, то очікував він слова втішні почути, відпущення гріхів отримати…
        А почув від нього інше:
        — Прощення за гріх просиш? А за добро, тобою не сотворене, хто перед Богом відповідатиме?
        … Федір знову чітко, до дрібниць, згадав усе, що відбувалося: як він тоді просто отак і сказав:
        — Я людину вбив…
        Вихлюпнув це страшне — і замовк… І шкода себе стало й гірко від свого життя загубленого…
        — Так… Де вже тобі лікарем хорошим бути: від горілки руки трусяться… — відповів йому старець спокійно.
        А потім так ласкаво в очі подивився — ніби до тієї людини звертався, що раніше працювала лікарем і світле майбутнє попереду бачила, людей рятувати мріяла.
        — Звідки Ви знаєте, що я — лікар?
        — Та ти вже й не лікар! Ти тепер — ніби як боягуз, що себе шкодує й справу свою зрадив!...
        — Я за порадою прийшов, а Ви…
        — А що я? Правду тобі говорю! Від неї тобі страшно стало? Щоб правди цієї не бачити — ти горілку п’єш?
        Якщо кожен свій гріх горілкою поливати — то безліч гріхів ще страшніших виростає!
        Слухатимеш мене? Чи ти лиш за втішанням до мене прийшов?
        — Сповідатися прийшов… Не знаю, як жити з таким гріхом…
        — Тоді сповідуй: в чому свій гріх бачиш?
        — Це моя помилка була! Якби не помилився я — вижив би той хворий!... А він прямо відразу так і помер…
        — А якби не робив ти операцію — вижив би?
        — Ні, теж би помер… Але не відразу…
        — Довго й болісно помирав би…
        — Можливо. Але, якби я все правильно зробив, — вижив би, здоровий би був… От і виходить, що я — убивця.
        — Бог визначає строк, коли душа тіло покинути має! І ти, як лікар, мав не раз на прикладах бачити, як виживали й одужували хворі, що за всіма правилами медичними вижити не могли б! Або, навпаки, мала б людина одужати, аж раптом — серце зупинилося чи ще інакше як. Буває — і здорові гинуть. Буває — і смертельно хворі одужують.
        Без Божої Волі не відбувається нічого! Але та Воля — і через людей хороших чи поганих здійснюється: через їхні труди, їхні подвиги, їхні злочини чи помилки.
        Відчуття своєї провини — корисне душі: щоб розкаяння прийшло. Але далі — людина повинна жити й виправляти те, що виправити може!
        Якщо ж з провини своєї людина собі могилу вириє й надгробок поставить — то це вже шкода велика й душі тій людській, і всім довкола.
        Звикли люди звинувачувати себе лиш за те, що вчинили лихе. Але має людина перед Богом відповідати й за те, що могла б доброго вчинити, та не вчинила!
        От і дивися тепер: адже зможе привести до тебе Господь безліч людей, котрим саме ти допомогти здатен, — якщо подолаєш ти свої немочі й до себе жалість, і знову справу, до якої покликаний, робити почнеш!
        … І побачив Федір ніби картини, що пропливали перед ним: багато-багато людей — і діток, і молодих, і в літах, що через нього-лікаря зцілення отримують…
        Старець Зосима продовжував, ніби знав, що внутрішнім зором бачив Федір:
        — Це все — люди, що помруть раніше строку, якщо ти знову до роботи своєї не повернешся! Велика буде твоя провина перед Богом — за тих, кого ти не врятував, тому що справу свою головну залишив!
        Легко зараз тобі спитися, потураючи своїй нікчемності! Легко зрадити призначення своє! Простіше за все — не змінювати себе й залишити все так, як є! І плакати від того, що «все — так погано!», — до кінця днів своїх! Але це — так само, як не лікувати хворобу тіла! Так, неминуче, буде тоді все гірше й гірше! І тіло, в результаті, невдовзі помре!
        Так само — і це: якщо хворобу душі не лікувати, — не вирішиться проблема ця зі смертю тіла! Тому що душа — безсмертна! І вона за життя своє перед Богом відповідатиме!
        Якщо не преображати себе, не рятувати від згубних пороків: страху, смутку, безвілля чи інших — то дедалі гірше й гірше буде!
        Як не відвертайся від тієї проблеми, що Богом перед людиною поставлена, — неминуче доведеться в майбутньому її зрозуміти й розв’язати!
        Поспішай допомогти і собі, й іншим! Не розхлюпуй даремно з чаші своєї «воду життя», що тобі Бог відмірив для служіння важливого!
        Думають люди, що тільки здійснене зло — гріх перед людьми й перед Богом. Але добро несотворене — гріх також!
        От, якщо людина в ріці тоне. А інша людина, що їй допомогти може, — проходить повз. Якщо не врятує вона потопаючого, то, ніби, всім зрозуміло, що несотворене добро — загибель іншій людині принесло.
        А от — якщо в сусідньому домі діти від голоду страждають?
        Або ж якщо несправедливість людина жорстока чинить?
        Якщо довкола себе роззирнутися уважно — то дуже багато бід стане видно! Це — біди, що люди або всередині себе несуть, або — довкола себе чинять, помножують… Потопають душі в цих бідах! Хтось бачить їх, хтось не бачить… І коли людина живе, замикаючись на власному горі, то не помічає вона, як багато страждань довкола, що вона зменшити б могла!
        Та коли людина іншим людям допомогти прагне — то й до неї самої поміч Божа приходить!
        Одначе, добро не варто чинити нерозумно, розсудливо допомагати слід! Вчитися цього потрібно! Може, все своє життя потрібно цього вчитися!...
        Добро — це не обов’язково тільки те, щоб когось з ріки витягти, від хвороби страшної вилікувати. Та іноді вчасно сказане слово — від вчинку згубного людину врятувати може! Іноді просто з мовчанням і розумінням людину вислухати потрібно, щоб вона сама розібралася: де добро, де зло, де правда, де брехня!
        Так Ісус із людьми вмів говорити.
        Навіть з глибини пороку й гріха — Бог людині піднятися може допомогти! Ось, Апостол Павло, наприклад, був убивцею й злісним гонителем християн. Втім увпізнав він Бога в Ісусі, Котрого почув одного разу, — і зумів перемінити себе!
        Є вище призначення в житті людськім: піднятися душею до стану Христа!
        Не кожен відразу так жити зуміє. Але очиститися й преобразитися — може кожна людина постаратися!
        А допомогу ближньому своєму надавати посильну — це кожному дано звершувати!
        І ще — є справа, що кожній душі в житті її земному призначено: один — лікувати хвороби може, інший — будинки зводити, хтось — дітей учити, хтось — картини малювати, хтось — пісні чи музику складати.
        Коли людина цю свою справу в житті знаходить, якою найбільше любові й добра принести може, — то щаслива вона всередині від роботи своєї! І — багато користі всім довкола від її праці, навіть якщо просто хліби пече чи вулиці від сміття очищує! Також і той щасливий і праведний перед Богом, хто землю оброблює чи сади вирощує! Чи той, хто музику Божественну душею чує і до людей її донести старається! Або той, хто дітей ростить-виховує.
        Твоє ж призначення — лікувати людей від хвороб! І якщо не будеш призначення свого життя виконувати, то великою буде провина твоя за тих, кого міг врятувати й не врятував!
        Хочеш, допоможу тобі тепер?
        — Так, хочу.
        — В нашому місті купець один багатий лікарню звів. Призначив платню й лікарям, і сестрам, і для хворих все безкоштовно має в ній бути. Хороша може стати лікарня, якщо лікар хороший нею керуватиме. Щоправда, не столиця тут, не багато слави буде в нього… Згоден ти цю лікарню очолити?
        — Я? Хіба ж я зможу?
        — Один — не впораєшся, а з Божою допомогою — зможеш, якщо захочеш. Легко — не буде! Але добре — може стати! Ось — епітимію на тебе за гріх твій накладу: ніколи більше спиртного до рота не бери — аж до останнього подиху!
        Сам тепер вибирай: або собі могилу копаєш — або інших від смерті рятуєш!
        Ну, на що наважився?
        — Так, я спробую це виконати!
        — Чи розумієш — що потрібно, щоб усе це здійснилося? Божа Воля? Так. Але не тільки! Твоя праця, твої зусилля щоденні потрібні! Твоїми руками — Бог може багато чудесних справ сотворити!
        Якщо ти не почнеш цієї справи, то хто ж її за тебе зробить?
        … Федір пам’ятав, як тоді старець говорив із ним: то суворо, то ласкаво, ніби з дитям малим…
        Зумів старець Зосима повернути його до життя нового! Ніби зцілився він тоді від пекельного жахіття, ніби народився знову! Спиртного з тих пір більше не вживав ніколи! І віра в себе і в Бога — повернулася! І лікарня ось вже десятий рік працює! І — сотні життів урятованих! А скільки людей хороших Бог привів і поруч працювати поставив!

* * *

        «Господи, поможи слова знайти потрібні!» — глибоко зітхнувши, лікар Федір попрямував туди, де чекала на нього ранкова відвідувачка.
        Він раптом ніби побачив ласкавий погляд старця Зосими й цілком заспокоївся. Такий спокій зазвичай спускався на нього перед складними операціями, коли немає сум’яття думок, коли все всередині зібрано в певний стан єдності і кожна дія мовби внутрішнім чуттям безпомильно визначається.
        Він увійшов до кімнати, де чекала на нього Надія.
        Вона сиділа біля вікна, і дивовижною красою й ніжністю сяяло її обличчя.
        Федір зрозумів, що рішення вона вже прийняла: вона обов’язково народить і виховає дитя, що носить. Що б він не сказав тепер — головне вона для себе вже вирішила!
        Він сів напроти. Втома від проведеної операції відступала. Втім, що сказати — він і надалі ще не знав…
        Вона підняла на нього дивовижної краси очі й тихо сказала:
        — Як у Вас операція пройшла? Все вдалося?
        — Так, сподіваюся, що тепер все буде добре.
        — У мене теж все тепер добре неодмінно буде! — ласкаво посміхаючись чомусь новому, ще невідомому й прекрасному, сказала Надія. — Дякую Вам, Ви мені допомогли дуже-дуже! А роботу я собі знайду. Шитиму вдома чи ще щось придумаю…
        Вона знову посміхнулася ніжно:
        — Піду я…
        — Зачекайте! Надю, виходьте за мене заміж!
        Вона подивилася на Федора певне так, як дивилася на Ісуса Марія Магдалина, коли її камінням побити хотіли, а Він за неї заступився…

* * *

        Невдовзі після весілля в сім’ї у лікаря Федора й Надії народилася дочка. Її назвали Софія. Хрестив її старець Зосима. І тому, напевно, так і повелося, що дівчинку всі стали ласкаво звати Зосею…
        Та про неї — це вже інша історія…
               

Притча про Храм

       
        Був невеликий монастир у провінційному місті. В тому монастирі жив старець на ім’я Зосима.
        І розголос про того старця навіть до столиці дійшов. Тому цей старець відомий став, що чудеса Божественні супроводжували багато діянь і слів його, а поради, що він давав, людям велику користь приносили.
        І от раз настоятелеві монастиря архімандриту Ігнатію доставили повідомлення, що їде у їхній монастир до старця — міністр. Та не просто міністр, а людина, до государя наближена!
        Настоятель до себе прикликав Зосиму й повідомляє:
        — Завтра до тебе міністр прибуде, ти вже там… постарайся, Зосимо! Добре б, щоб він на храм новий монастиреві гроші пожертвував, а не дріб’язком яким відбувся!
        Старець Зосима голову похилив і мовить тихо:
        — Ти, Ігнатію, навіщо слова такі говориш, думки такі тримаєш? Ми ще не знаємо, чи зумієм допомогти тому чоловікові, — а ти вже й віддяки від нього шукаєш…
        Ігнатій, не звиклий до того, що хтось сміє зробити йому зауваження, відказав суворо:
        — Що це ти, Зосимо, — вчити мене надумав? Це так ти про благо монастиря дбаєш?! Славу собі чудотворця-безсрібника набути хочеш? А те, як, мов жебрак, до обителі цієї прийшов, — те забув? Як тебе тут, заради нашої дружби колишньої, прийняли й приголубили — не пам’ятаєш? А що живеш нині не за статутом суворим, з мого, між іншим, дозволу, — не розумієш?
        — Не забув я, Ігнатію! І дружбу нашу не забув! І добро твоє все пам’ятаю! Я завжди все добро пам’ятаю, а все зле й погане забуваю — ніби й не було цього…
        — А якщо пам’ятаєш, то й віддячити міг би! І мені, й обителі, що тебе прийняла!
        Знаю я, як ти чиниш та мислиш! Ти б усе майно монастирське роздав — якби тобі владу дати! Он — лікарню на пожертви яку відбудували! А храму нового — й донині немає!
        А це, Зосимо, — може, мрія усього мого життя: щоб після мого управління монастирем тут храм новий лишився, на славу Божу зведений! Не молоді ми вже з тобою, подумати слід: що після себе на Землі залишимо?!
        — Не зможу я про це просити… Сам скажеш опісля, якщо складеться все… Пообідати покличеш — і скажеш, про що мрія твоя. Піду я… — ще тихіше, майже пошепки, промовив Зосима.
        Він похилив голову, ніби від сорому, і вже хотів було попрямувати до виходу.
        — Ти хоч обіцяй, що з міністром постараєшся! — вже зовсім не грізно вимовив настоятель.
        — Пробач ти мені, Ігнатію! Нічого не можу обіцяти! Від чоловіка того й від Бога — залежати все буде… А ти і я — всього лише слуги Його, лише знаряддя Його Милості…

* * *

        Наступного дня в монастирі метушня почалася, тому що ніколи ще гість такого рангу не приїздив.
        І от до старця Зосими прибігає чернець і повідомляє, що прибув міністр.
        А Зосима говорить:
        — Почекати йому треба. Нехай посидить у тій кімнаті, де всі чекають. Раніше за нього — інших людей Бог привів, я їх спершу вислухаю.
        — Та ти що, Зосимо?! Розум втратив, чи що?! Це ж — міністр! Як можна, щоб він чекав?! Тебе ж іще вчора попереджали, що він прибуде!...
        — А міністр — він що — не людина? А щό є — людина? Душа, що перед Богом живе, в тіло зодягнута… А те, які тому тілу чини присвоєно, — те Богові не цікаво! У Нього для людей інші відзнаки є! Так що — нехай своєї черги почекає.
        — Та як йому сказати таке?! Ось ти, Зосимо, йди — і сам кажи!
        — Так я вже й сказав, — посміхнувся Зосима…
        І справді, в цей час перед розчиненими дверима вже стояв сам міністр у супроводі ще одного ченця. Міністр чув слова старця, котрий навмисне говорив підкреслено голосно…
        І неочікувано для всіх міністр уклонився старцеві Зосимі й спокійно погодився:
        — Так, я почекаю… У Бога на тім світі з людей по-іншому спитають, ніж в миру… Покажіть мені, де почекати.
        Старець Зосима спокійно приготувався вислуховувати своїх відвідувачів. А міністра провели до кімнати, де чекали на прийом прибулі до монастиря люди.

* * *

        Міністр був високого зросту, крупної тілобудови, років п’ятдесяти чи трохи більше. Волосся його вже торкнула сивина. Він був у чорному сурдуті, а не в мундирі. Видно було, що він готувався до цього приїзду заздалегідь, багато продумав…
        Коли чернець, що його супроводжував, почав говорити, мовляв, зараз докладуть настоятелеві і зроблять так, що негайно прийме його старець, міністр спокійно заперечив:
        — Не треба! Нехай він свою справу робить! Ви його не турбуйте, я почекаю. Скільки до мене народу на прийом щодня в чергах мордується!... От і я сам тепер опинився в черзі — за Божою милістю!
        Він опустив своє велике тіло на лавку біля маленької сухенької бабці років вісімдесяти…
        Вона швидко-швидко в’язала шкарпетку, орудуючи спицями, і при цьому на рукоділля своє взагалі не дивилася, а ласкаво говорила втішні слова своїй сусідці, що хусткою втирала сльози:
        — Ну от, казала ж я, що не виженуть нас! Бог же — Він — є! І старець усіх прибулих прийме!
        Міністр був людиною не глупою і здогадався, що всіх відвідувачів хотіли вигнати, щоб його одного старець вислуховував.
        Він із цікавістю оглянув бабцю.
        Та в свою чергу теж звернула на нього свою увагу:
        — Ти, добрий чоловіче, не турбуйся, я тебе не затримаю зовсім, я миттю впораюся! Мені вже раніше допоміг старець, я тепер тільки шкарпеточки й рукавички йому віднесу, нехай він їх людям хорошим подарує!
        Вона показала на полотняну торбину, в якій охайно були складені її вироби: маленькі — для діток і великі — для дорослих.
        — А хочеш, я й тобі, добрий чоловіче, шкарпеточки подарую? Теплі! Одягнеш на ніч — і як у Христа за пазухою спати будеш!
        З цими словами бабця витягла з торби пару вовняних шкарпеток і простягла їх міністрові.
        Він узяв шкарпетки ледь затремтілою рукою…
        — Давай я їх в  тебе куплю, тобі ж гроші не будуть зайві, — вимовив він, простягаючи бабці крупну купюру.
        — Та ти що?! Це ж — монастир, а не базар! Так от —  і прийми на здоров’я!
        Вони помовчали…
        — А скажи, в чому тобі старець допоміг, якщо не секрет? — запитав міністр бабцю.
        — Та багато бід на мою долю випало… Всю сім’ю Господь забрав, а мене, стару, одну залишив. От сиділа я біля могилок рідних, та плакати вже сил не було, почорніла від горя вся… Не знала, як просити, щоб і мене призвав Господь до Себе… І жити можливості немає: і немає, на що, і немає, задля чого! А смерть — не приходить!
        А тут паломниця одна зглянулась — і мене до старця привела.
        І навчив він мене тому, як в радості з Богом жити! І — щоб рідні мої на тім світі не журилися, на мої сльози дивлячись! І ще порадив він мені кізоньку завести, Марусеньку мою! Отак поки й живемо. Вона мені — годувальниця і поїльниця! І за грибами, і за ягодами разом ходимо, і трави цілющі з нею збираю. А взимку — вовну її пряду. І от плету шкарпеточки та рукавички — і для діток, і для дорослих. Для всіх — ніби для рідних своїх!...
        А минулого разу натякнув мені старець, що, видно, недовго вже мені залишилося чекати: невдовзі відійду, слава Тобі, Господи! От і поспішаю віддати те, що наплела: зима ж бо вже скоро! А кізоньку мою сусіди взяти обіцяли, не пропаде Марусенька!...
        Ой! Моя вже черга, заговорила я тебе, добрий чоловіче, ти вже пробач!...
        Бабця скоріш підхопила своє плетиво й торбину — і поспішила йти до старця.

* * *

        Дійшла черга й до міністра.
        Старець Зосима привітав його ласкаво:
        — Ну заходь, Олексію! Молодець, що своєї черги спокійно чекав! Це тобі допомогло вже!
        Тепер розкажи, в чому страх твій.
        — Та дурниця одна! Говорити соромно! Проте не можу позбутися ніяк від цього страху…
        Наворожила мені одна ворожка, що чекає на мене смерть від руки убивці — революціонера-терориста…
        І я тепер в кожному незнайомці підозрюю, що він і є мій убивця, що він — цієї ж миті — пістолет витягне й вистрілить у мене! Чи в руках у кого згорток підозрілий побачу — й відразу думаю: бомба! Охорону подвоїв! З дому став боятися виходити! Спати не можу: жахіття сняться!...
        І сповідався вже, і причащався, і дім освятити просив… І до лікарів ходив, снодійне п’ю… А все — так само!
        Розумом усвідомлюю, що дурниця це, що від долі своєї не втекти! І знаю, що смерть із кожною людиною статися будь-якої миті може, що на все — Божа Воля!
        Але й змучив мене цей страх! Як у пеклі живу!... Допоможи! Не знаю, як мені бути!...
        Цієї миті старець раптом рвучко піднявся — і кинув у міністра щось кругле… Він поцілив точно в груди…
        Міністр, непритомніючи від страху, тяжко завалився на лавку…
        … Він побачив своє тіло згори… А по підлозі повільно котився якийсь предмет, яким кинув у нього старець…
        А довкола було Живе Світло — ласкаве, ніжне! І дозволено було Олексієві увійти до цього Світла… І стало йому — так добре, що й передати неможливо! А потім відчув він, що ніби тягне його назад з цього Світла щось сіре, немов важкий тягар. І побачив він, щό є цей тягар, що у Світлі залишитися не дозволяє… І — все життя своє він побачив: і вчинки свої перед Лицем Бога значимі, і те, що хорошого вже зміг і ще зможе він зробити…
        … Коли міністр знову відчув себе в тілі, старець Зосима стояв поруч і простягав йому кухлик з водою:
        — Ти попий, Олексію!
        Міністр пив воду маленькими ковтками, повільно усвідомлюючи те, що з ним відбулося.
        Старець сів поруч.
        Слова були не потрібні. Розуміння — немов проростало в душу.
        Вони так довго сиділи, занурені в тишу, в котрій Божа Присутність — явна. В тиші тій розуміння приходить без допомоги слів.
        — От вже й не буде в тебе більше страху марного, глупого — тому що смерть свою ти пізнав уже. І того, що Бог тобі показав, — не забувай за суєтою мирською! Якщо зумієш виправити лихе в собі та здійснити благе, поки що тобою не здійснене, — то не даремно проживеш строк, що тобі на Землі відміряно! — неквапом, після довгого мовчання вимовив Зосима.
        — Скажи, старче, а чим це ти в мене замість бомби кинув?
        — Та це бабця Матрьона тут свій клубочок ниток вовняних забула, так він ось і згодився! — ласкаво посміхнувся Зосима.
        … Міністра провели на обід до архімандрита Ігнатія. А до старця знову стали заходити інші відвідувачі…

* * *

        І насправді, міністр той багато хорошого став намагатися здійснювати.
        І прохання архімандрита Ігнатія він виконав: на будівництво храму нового в монастирі гроші чималі надіслав.
        … Одного разу, дивлячись на те, як просувається будівництво, послушник Миколай, учень старця Зосими, запитав його:
        — А ти б сам  — на що ті гроші витратив би, якщо б тобі їх віддали?
        — Не моя справа — це вирішувати! От для настоятеля нашого цей храм — радість велика! Для ченців багатьох — теж радість! Для прихожан — це теж має значення…
        Старець посміхнувся:
        — Правий був Ігнатій: з мене б ніколи хороший настоятель монастиря не вийшов! Я б, напевно, Аксенії, що тебе колись прийняла й до мене направила, ті гроші віддав. Вона б сиротинець відкрила, та притулок тимчасовий створила для людей, що у важке становище потрапили. Вміє вона людей розрізняти! І через ставлення до людини уважне — допомогу їй вміє надавати.
        Адже не тільки через земні храми людина до Бога наближатися має! Божу Присутність — всюди відчути можна! Божу Волю — людині всюди здійснювати добре б!
        Задача душі, що на Землі живе, — звести всередині себе Храм! Храм — для Бога Живого!
        Храм цей — з серця духовного, любові сповненого, сотворюється! І живе тоді Бог — в душі тієї людини! І стає та людина тоді — невіддільною від Бога! Стає така душа — Божою душею! Такі душі — і є покликані до Життя Вічного!
        А ті, хто за життя свого земного не шукають Бога, — ті й після смерті не знайдуть Його!... Отже, даремно вони жили: не про те дбали, не те робили…
        — І що — взагалі марним, значить, було їхнє існування на Землі?
        — Нічого марного Бог не створює. Все має і користь, і призначення. Це стосується життя кожної людини: так само й серед тварин, і дерев, і трав та колосся. Тільки — різне в кожного створіння призначення. І користь для Бога від їхніх земних життів — теж різна.
        А для людей важливо, щоб вони про призначення життів своїх розуміння осмислене мали!
        Люди ж — вони є не тварини безсловесні, що, хоч і мають призначення своє, та самі розуміти його не можуть: тобто, те, яку користь життям своїм вони приносити мають…
        Але люди — призначення життів своїх розуміти б могли!...
        От дивися — тобі приклад:
        Бачиш тих людей, що новий храм в монастирі нашому будують?
        Серед них є ті, що мислять всього лише так про працю свою — що каміння вони носять.
        Є і такі, котрі думають, що тý працю вони виконують, за яку їм гроші платять. І — що на ті гроші вони жити добре стануть.
        А є серед них і ті, хто сили свої в цю справу вкладають тому, що храм земний для Бога будують, і важливим саме це вони вважають. І робота їхня — саме тому радість їм приносить!
        Так само — в житті всьому своєму може людина нелегко жити, ніби каміння важке тягає, і при цьому не бачить вона в житті своєму сенсу. І немає їй від існування такого — ані світла, ані радості, ані майже жодної користі!
        Інша може жити так, ніби роботу свою вона — з обов’язку виконує і за це плату отримує: добре попрацює — багато отримує, погано попрацює — мало отримує.
        А може людина призначення життя свого — перед Отцем Небесним усвідомлювати! І тоді — й життя його все преображається!
        Кожна справа такої людини — з любов’ю до Бога звершується, маленька вона чи велика! Кожен день життя — значимим стає! Тому що все нові цеглинки вкладає вона в будівництво себе-душі. Кожна справа добра — такою цеглинкою стає!
        І зростає любов сердечна у такої людини! Й усвідомлення себе-душі перед Богом укріплюється! І Бог їй тоді — в кожній справі — Помічник, Порадник і Друг!
        Тоді починає вона будувати Храм для Бога — в серці духовнім своїм!
        … Храми земні — потрібні. Але вони — всього лише символи того, що Бог і тут на Землі живе, на нас завжди дивиться! Ніби нагадують вони людині про Небеса, про життя інше, про Отця Небесного!
        Та в храмі земному може людина колодою нечутливою стояти і Божої Присутності не відчувати.
        Можна й інакше: в кожному місці, де б не була людина, вона Бога у Храмі, зведеному нею в серці її духовному, відчуває. І невідокремлена тоді від Бога така людина, і на Небеса їй сходи відкриті!
        Преобразити себе як душу, ставши душею — як свічка величезна палаюча, що світить і пітьму розганяє, — це ж теж є робота, що здійснюється для Бога!
        Це означає — преобразити себе-душу у Вогонь Любові Божої, що освітлює і Храм Серця, і весь простір довкола!
        Тільки не всі вважають це роботою…
        Але ж це є найважливіший труд в житті людськім! Бо він — для Бога!
        … Свічка — вона маленький вогник свій створює, і світло від неї — не велике. Та народжується надія, коли на такий вогник дивишся: ніби пітьма більше не владарює там, де вже горить свічка…
        Але Вогонь Любові, розпалений у серці духовному, — може бути величезним!
        … Адже може кожен жити життя світле й радісне, осяяне любов’ю сердечною!
        Чому світло в серці духовному запалюється? І чому буває так, що немає любові в душі?
        Присутність Божа в серці духовному — це Світло запалює! Любов Божа на інших ллється з серця такої людини — і від цього запалюється і в інших серцях це Світло!
        А потім — дедалі сильніше й сильніше може ставати Вогонь Любові в душах!
        От чув ти слова «домашнє вогнище»? Так — про той дім говорять, де любов панує. А про той дім, де немає любові, — так не скажуть!
        Вогнем, що всіх довкола зігріває, живить, береже, — може стати людина, в якій Любов Божа укріпилася!
        І не обов’язково для таких людей — щоб однією сім’єю жити. Можна ж саме тáк — і до кожної людини ставлення будувати, якщо пам’ятаєш, що всі люди — діти Божі: брати й сестри одне для одного!
        І може така людина нести в собі Світло Боже!
        Все сильніше Вогонь Любові в душі горить! І тоді — пізнає людина, що значить Серце Христове! Тобто, пізнає вона Любов Божу Всеосяжну!
        І — сяє віднині в душі Джерело Любові Божої Невгасимої! Це — подібно до Сонця! Сонце — всі створіння рівно освітлює і зігріває!
        Отак і слід Храм Божий будувати, освітлювати й світити з Нього, служачи цим — Богові й людям!

>>>