Притча про смиренномудрість
і про життя чернече
Через смиренномудрість вважайте один одного — вищим від себе!
Філ 2:3
Коли зазнаєш безчестя — радій: бо, якщо це несправедливо, то велика тобі нагорода за це, а якщо справедливо, то, ставши через це мудрішим, уникнеш бича покарання.
З Аскетичних настанов
Ніла Синайського
В смиренномудрості ніколи не буває поспіху, квапливості, збентеження, гарячих і легких думок, але повсякчас перебуває смиренномудрий у спокої. Немає нічого, що могло б його вразити, збентежити, вжахнути… Але вся його потіха і радість — у тім, чого бажає Володар його.
Смиренномудрий,… коли схиляє лице своє до землі і внутрішній зір його серця здіймається до брами у Святе Святих,… — насмілюється тільки так говорити й молитися: по волі Твоїй, Господи, нехай буде зі мною!
З Подвижницьких настанов
Ісаака Сирійського
Філ 2:3
Коли зазнаєш безчестя — радій: бо, якщо це несправедливо, то велика тобі нагорода за це, а якщо справедливо, то, ставши через це мудрішим, уникнеш бича покарання.
З Аскетичних настанов
Ніла Синайського
В смиренномудрості ніколи не буває поспіху, квапливості, збентеження, гарячих і легких думок, але повсякчас перебуває смиренномудрий у спокої. Немає нічого, що могло б його вразити, збентежити, вжахнути… Але вся його потіха і радість — у тім, чого бажає Володар його.
Смиренномудрий,… коли схиляє лице своє до землі і внутрішній зір його серця здіймається до брами у Святе Святих,… — насмілюється тільки так говорити й молитися: по волі Твоїй, Господи, нехай буде зі мною!
З Подвижницьких настанов
Ісаака Сирійського
В монастирі невеликому, розташованому в провінційному містечку, що на березі широкої ріки стояло, жив старець Зосима.
Багато років допомагав він людям — з Божою Поміччю. Багато чудесних зцілень звершувалося Богом через того старця.
І багато інших подій відбувалося від трудів його, хоча люди їх за чудеса і не вважали. Здобували люди, що бесідували з ним, віру, надію і любов, вчилися жити усвідомлено та у згоді із промислом Божим.
І був у старця учень — послушник на ім’я Миколай.
* * *
Миколай одного разу старця Зосиму запитав:
— Зосимо, а ти чому ченцем захотів стати? Ти про сім’ю, про діток не мріяв? Відразу — тільки про Бога?
— Ні, не відразу. Всяке в житті було…
І про діток мріяв. Та тільки так Бог розпорядився, щоб усі чада Божі мені дітьми стали. Щоб — не про своїх тільки діток турботу мав.
От живуть люди — ніби сироти на Землі-Матінці, Отця-Бога не відчувають! Живуть у самоті своїй і молять Бога — як «Невідомого Грізного Суддю» — про милість! А самі вони не відчувають Того, з Ким говорити, начебто, намагаються. Любові Його Великої — не відчувають! І у відповідь — любові своєї Йому не дарують!
Ніби забули люди про прекрасні можливості, отримані ними від Бога! Розучилися вони Отця Небесного і бачити, й чути, і розуміти! Розучилися чудеса від Бога творити…
Чому люди так живуть, ніби Бога й не існує взагалі? Чому самі себе в пекло на Землі ще за життя тіл своїх занурюють вони?!
Тому, що чистоту душ люди втратили! А щоб повернути цю чистоту, повинна людина, перш за все, захотіти цього!...
— Зосимо, а ти чому ченцем захотів стати? Ти про сім’ю, про діток не мріяв? Відразу — тільки про Бога?
— Ні, не відразу. Всяке в житті було…
І про діток мріяв. Та тільки так Бог розпорядився, щоб усі чада Божі мені дітьми стали. Щоб — не про своїх тільки діток турботу мав.
От живуть люди — ніби сироти на Землі-Матінці, Отця-Бога не відчувають! Живуть у самоті своїй і молять Бога — як «Невідомого Грізного Суддю» — про милість! А самі вони не відчувають Того, з Ким говорити, начебто, намагаються. Любові Його Великої — не відчувають! І у відповідь — любові своєї Йому не дарують!
Ніби забули люди про прекрасні можливості, отримані ними від Бога! Розучилися вони Отця Небесного і бачити, й чути, і розуміти! Розучилися чудеса від Бога творити…
Чому люди так живуть, ніби Бога й не існує взагалі? Чому самі себе в пекло на Землі ще за життя тіл своїх занурюють вони?!
Тому, що чистоту душ люди втратили! А щоб повернути цю чистоту, повинна людина, перш за все, захотіти цього!...
* * *
В цей час молодий послушник прийшов у келію до старця Зосими. Перехрестився, вклонився до землі, побажав здоров’я і Зосимі, й Миколаєві.
Потім він запитав:
— Як би мені навчитися Голос Божий чути?
— Ти йому відповідь дай, Миколаю. А я послухаю.
Історія зі зціленням хворого ченця дуже сильно збільшила повагу, з якою в монастирі до Миколая почали ставитися. І слухати його вже багато хто був готовий, хоча чернецтва він іще не прийняв.
Миколай почав:
— Щоб чути Божий Голос, треба навчитися перебувати в тиші сердечній. Тобто — в мовчанні розуму, в тиші розширеного серця духовного. Ось у цьому стані серця, любов’ю відкритого, тиші й теплоти сповненого, — і розуміємо ми Господа! До духовного серця, очищеного й відкритого, Ісуса покликати можемо.
Серце духовне спершу обмежене розмірами тіла. Але це — тільки спочатку, поки не навчилася любов душі розширюватися та зливатися з Божою Любов’ю, Що меж не має!
Боже Серце — Безмежне! Воно все й усіх вміщує, все охоплює Своєю Любов’ю!
А для початку, вдихни й видихни повільно — кілька разів. Відчуй простір у грудях, що повітрям заповнюється. Це і є те місце, де розташоване серце духовне.
Спробуй із центру цього навсібіч любов послати до всіх створінь Божих!
— Як так? Любов же — до гріхопадіння призвести може?!
— Це — не любов, це — похіть! Любов же — це сходинки, що на Небеса вірний шлях вказують! Любов — це світильник душі, що серед будь-якої пітьми та зла вірний шлях дозволяє бачити!
І навіть не те слід похіттю вважати, коли потяг у чоловіка до жінки виникає чи у жінки до чоловіка… Той потяг душ одна до одної — любові й турботі навчити покликаний! Це для людей, що живуть в миру, допомога велика у здобутті вміння любити!
А от життя лише за хотіннями своїми лихими — і варто б похіттю називати! І не важливо, чужої дружини чоловік захотів, чи їжі гріховної через ненаситність свою, чи від іншої людини того хоче, чого ця людина йому дати не може.
Любов же, на відміну від похоті, — це коли для іншого, а не для себе людина мислить, бажає і чинить…
От, можна навчитися дивитись із серця духовного вперед, щоб погляд душі голубив, як промінь сонячний, все, на що дивишся! І назад можна навчитися дивитись: туди, де завжди поруч Бога зможеш потім побачити.
Коли почнеш Світло Неземне очима серця бачити — приходь до мене чи до Зосими: далі тобі розкажемо.
Тієї миті з вікна келії видно було, як до храму занесли тіло для відспівування…
Послушник молодий запитав старця:
— Ти, Зосимо, можеш, як Ісус, ту людину до життя повернути?
— Не можу: не потрібно Богові продовження життя цієї людини в тілі зношеному…
Збагни, Ісус не всіх зцілював, не всіх з мертвих до життя земного повертав. Не для того ж Він трудився, щоб каліки ходити змогли та сліпі прозріли! І не для того, щоб до тіл, вже відданих смерті, душі повернулися! Якби тільки зцілював Він хворих — то не пам’ятали б про Нього тисячоліттями люди на Землі. Але явлено було Силу Божу через Ісуса — щоб Учення від Бога люди зрозуміли, жити за тим Ученням стали!
Людина є душа, що не вмирає зі смертю тіла! Причому душа за життя тіла свого здатна навчитися жити у з’єднаності з Богом.
Ось — тіло мертве, що в труні лежить. Воно — те саме, що й за життя було: є і руки, і ноги, і голова, і серце… А не живе тіло це! Тому це, що Бог вийняв душу живу з нього!
Так душа з тілом, за Божою Волею, і з’єднується, і роз’єднується.
Отже, важливе те, щό людина зможе встигнути звершити, поки Бог тіло її життям наповнює. А залежить це від того, на щό сили свої й помисли людина направить. От ти — монахом стати хочеш, похвальне це бажання! А хто такий — монах? Це той, хто один на один із Богом живе, і все, що робить, — те для Бога!
Ти от Бога слова й поради чути хочеш. Добре це, важливо! Найпростіший спосіб для цього — до голосу совісті почати прислуховуватися.
Совість — це прояв Голосу Божого в людині, найперший прояв. Через уважне до цього ставлення — потім цілком явним може стати Голос Божий!
Якщо ж докорів совісті старається людина не помічати, відвернути намагається свою увагу від проблем, що перед нею стоять, чинить супроти совісті за хотінням своїм корисливим, — то замовкає поступово тихий голос совісті. І припиняє душа тоді відчувати проблеми, що вирішувати треба. Так людина може у прірву гріха опуститися. І живе вона — без совісті, без Бога! Таку й називають — безсовісною!
Якщо ж людина до голосу совісті з увагою поставиться й почне старатися тáк чинити, щоб дорікнути собі не було в чому, — то дуже скоро зможе вона і Голос Божий почути, що їй завжди пораду дати готовий!
Навчися за тим, як живеш перед Богом, з увагою стежити! В чистоті душу тримай — і тоді легко все буде: зумієш відчути серце духовне, Бога відчувати почнеш!
Потім він запитав:
— Як би мені навчитися Голос Божий чути?
— Ти йому відповідь дай, Миколаю. А я послухаю.
Історія зі зціленням хворого ченця дуже сильно збільшила повагу, з якою в монастирі до Миколая почали ставитися. І слухати його вже багато хто був готовий, хоча чернецтва він іще не прийняв.
Миколай почав:
— Щоб чути Божий Голос, треба навчитися перебувати в тиші сердечній. Тобто — в мовчанні розуму, в тиші розширеного серця духовного. Ось у цьому стані серця, любов’ю відкритого, тиші й теплоти сповненого, — і розуміємо ми Господа! До духовного серця, очищеного й відкритого, Ісуса покликати можемо.
Серце духовне спершу обмежене розмірами тіла. Але це — тільки спочатку, поки не навчилася любов душі розширюватися та зливатися з Божою Любов’ю, Що меж не має!
Боже Серце — Безмежне! Воно все й усіх вміщує, все охоплює Своєю Любов’ю!
А для початку, вдихни й видихни повільно — кілька разів. Відчуй простір у грудях, що повітрям заповнюється. Це і є те місце, де розташоване серце духовне.
Спробуй із центру цього навсібіч любов послати до всіх створінь Божих!
— Як так? Любов же — до гріхопадіння призвести може?!
— Це — не любов, це — похіть! Любов же — це сходинки, що на Небеса вірний шлях вказують! Любов — це світильник душі, що серед будь-якої пітьми та зла вірний шлях дозволяє бачити!
І навіть не те слід похіттю вважати, коли потяг у чоловіка до жінки виникає чи у жінки до чоловіка… Той потяг душ одна до одної — любові й турботі навчити покликаний! Це для людей, що живуть в миру, допомога велика у здобутті вміння любити!
А от життя лише за хотіннями своїми лихими — і варто б похіттю називати! І не важливо, чужої дружини чоловік захотів, чи їжі гріховної через ненаситність свою, чи від іншої людини того хоче, чого ця людина йому дати не може.
Любов же, на відміну від похоті, — це коли для іншого, а не для себе людина мислить, бажає і чинить…
От, можна навчитися дивитись із серця духовного вперед, щоб погляд душі голубив, як промінь сонячний, все, на що дивишся! І назад можна навчитися дивитись: туди, де завжди поруч Бога зможеш потім побачити.
Коли почнеш Світло Неземне очима серця бачити — приходь до мене чи до Зосими: далі тобі розкажемо.
Тієї миті з вікна келії видно було, як до храму занесли тіло для відспівування…
Послушник молодий запитав старця:
— Ти, Зосимо, можеш, як Ісус, ту людину до життя повернути?
— Не можу: не потрібно Богові продовження життя цієї людини в тілі зношеному…
Збагни, Ісус не всіх зцілював, не всіх з мертвих до життя земного повертав. Не для того ж Він трудився, щоб каліки ходити змогли та сліпі прозріли! І не для того, щоб до тіл, вже відданих смерті, душі повернулися! Якби тільки зцілював Він хворих — то не пам’ятали б про Нього тисячоліттями люди на Землі. Але явлено було Силу Божу через Ісуса — щоб Учення від Бога люди зрозуміли, жити за тим Ученням стали!
Людина є душа, що не вмирає зі смертю тіла! Причому душа за життя тіла свого здатна навчитися жити у з’єднаності з Богом.
Ось — тіло мертве, що в труні лежить. Воно — те саме, що й за життя було: є і руки, і ноги, і голова, і серце… А не живе тіло це! Тому це, що Бог вийняв душу живу з нього!
Так душа з тілом, за Божою Волею, і з’єднується, і роз’єднується.
Отже, важливе те, щό людина зможе встигнути звершити, поки Бог тіло її життям наповнює. А залежить це від того, на щό сили свої й помисли людина направить. От ти — монахом стати хочеш, похвальне це бажання! А хто такий — монах? Це той, хто один на один із Богом живе, і все, що робить, — те для Бога!
Ти от Бога слова й поради чути хочеш. Добре це, важливо! Найпростіший спосіб для цього — до голосу совісті почати прислуховуватися.
Совість — це прояв Голосу Божого в людині, найперший прояв. Через уважне до цього ставлення — потім цілком явним може стати Голос Божий!
Якщо ж докорів совісті старається людина не помічати, відвернути намагається свою увагу від проблем, що перед нею стоять, чинить супроти совісті за хотінням своїм корисливим, — то замовкає поступово тихий голос совісті. І припиняє душа тоді відчувати проблеми, що вирішувати треба. Так людина може у прірву гріха опуститися. І живе вона — без совісті, без Бога! Таку й називають — безсовісною!
Якщо ж людина до голосу совісті з увагою поставиться й почне старатися тáк чинити, щоб дорікнути собі не було в чому, — то дуже скоро зможе вона і Голос Божий почути, що їй завжди пораду дати готовий!
Навчися за тим, як живеш перед Богом, з увагою стежити! В чистоті душу тримай — і тоді легко все буде: зумієш відчути серце духовне, Бога відчувати почнеш!
* * *
Залишившись удвох, старець Зосима й Миколай продовжили розмову про життя чернече. Багато вже про це було сказано, та знову торкнулися вони цієї теми:
— Є для тебе той вибір, що не всім надається. Знання й уміння, що в тебе тепер є, зазвичай лиш небагатьма після довгих років життя чернечого набуваються. А ти багато чого вже встиг навчитися: Божу Волю відчуваєш, Бога поради чуєш. Можеш ти і в миру тепер те, чого від мене навчився, почати звершувати. Перед Богом — ченцем залишишся, а перед людьми — про Бога вільніше говорити зможеш.
От не стане мене тут — не легко тобі буде, по-різному життя твоє повернутися може…
— Ти знову мене випробовуєш? Моє рішення — тверде, і до мирського життя немає в мене більше бажання. А суворість життя монастирського — гординю в мені зменшить, та смиренномудрості додасть…
Зосима замовк. Ніби озирнувся зором внутрішнім на шлях пройдений… Згадав, як гнали його й принижували, як звинувачували його, що зваблений підступами диявольськими за те, що… Бога чує! Як через ті труднощі — ще більше він із Волею Божою з’єднався…
Він нічого не розповідав Миколаєві про це.
Миколай здогадувався багато про що, але сам про це не розпитував. Заговорив він про інше:
— Можна, запитаю тебе тепер, чому не ти монастирем керуєш? Адже багато правил монастирських ти б змінив… І чому не вчиш ти всіх ченців того, чого мене вчиш?
— Хороше питання ти поставив. Видно, тобі самому в майбутньому це доведеться робити, за всіх людей в цьому монастирі відповідатимеш…
А щоб навчити людину чого-небудь на духовному терені — бажання двох необхідне: того, хто вчить, і того, хто вчиться.
Буває так, що прийшов чоловік до монастиря, і прийняли його — і вже лише від цього вважає, що до святості наблизився. Бо, мовляв, піти від спокус життя в миру це є його подвиг великий…
Часто думає такий чоловік, що тепер — настоятель за нього відповідальність перед Богом несе, життю з Богом його навчає, гріхи його відпускає… І — що саме вже життя в монастирі до Бога його наближує… Не так це! І в монастирі можна, як в миру, жити і бути пристрастями зв’язаним!
Себе змінити — тільки сама людина може! Від пороків — сама лише душу очищувати повинна! Бог лиш того до Себе підпускає, хто тáк живе! Нехай навіть поруч буде сповнений святості наставник, але не зробить він чистим учня, котрий сам чистоти в собі не дотримується! Лиш підказати трохи може той, хто вади душі чіткіше бачить: в чому гріх, та як цей порок виправити.
— Так, ти правий. Я от теж часто на тебе — більше, ніж на себе самого й на Бога покладаюся. Думаю, що помилятися можу в розумінні Волі Божої…
— І гадаєш, що я ніколи не помиляюся і що тебе від усіх помилок вбережу… — старець Зосима й Миколай розсміялися дружно.
Зосима знову порадів серцем умінню Миколая кожне його слово слухати з увагою. І — не лише про проблеми інших людей в тих словах розуміння отримувати, але й у собі самому навіть найменші крихти невірного мислення відстежувати: «Не даремно Бог привів, не даремно навчаю! Може, і правда осилить він служіння істинне, велике! А можливо — й весь монастир потім на себе прийме…»
Вони продовжили розмову:
— Багато людей гадають, що, якщо гріх у церкві священик відпустив, — то й не стало гріха. А воно — не так. І дуже важливо тобі навчитися пояснювати це людям!
Адже пороку в душі не стане — лише коли кожен вчинок грішний душі бридкий буде! Тобто, коли не захоче й не зможе людина негідне чинити! Отоді, значить, — спокутувала вона свій гріх!
Є серед братії нашої ті, кого Господь допоміг навчити тиші внутрішньої. Вони любові сердечної вчитися стали. Та от же ж! — не всі зрозуміли, що саме необхідно це: що лиш серце духовне, Богові відкрите, дозволяє воістину життя чернече провадити! Тільки серце, любові сповнене, дозволяє душу очищувати, будь-яке діяння — як служіння Богові звершувати!
Миколай уважно слухав, потім сказав:
— А я от ще не завжди можу розум свій змирити… Осуд того, що лихе, в мені часом виникає. Питання невирішені ще є. Бачу лихе, чую слова злобні — й піднімається зсередини несприйняття цього!
— Бачити й розуміти, що оце лихе, — не є гріхом осуду! Адже, як не бачиш лихого в людині, — ти й допомогти їй не зможеш!
— Так, розумію я, проте не розділити мені цього до кінця.
Раніше, в юності, я ніби бачив у людях тільки хороше, — і помилявся в них, і зраджували мене найкращі мої друзі… Опісля ж — навпаки, став усе погане в людях підмічати, мерзоту й бруд став бачити. І відчай тоді прийшов, і віру навіть тоді втратив…
Отепер — вчуся бачити все, як ти. І — не осуджувати, а шукати те світло в душі людини, що хоча б ледь-ледь жевріє, і до того світла звертатися, а не до пітьми з пороків, що загасити те світло намагаються.
— Так, саме це й потрібно. Важливо всі пороки й проблеми душі бачити, але розгледіти також в ній те світле, що ще є. І якщо до найкращого в людині звертатися, коли з нею бесіду ведеш, — то з’являється шанс, що відчує вона Руку Божу, простягнуту завжди до неї! І, якщо Божу Присутність та людина відчує, за Руку Божу триматися стане, — то зуміє з безодні пороків вибиратися почати. Якщо, звичайно, розуміння їй вистачить для такої роботи з преображення себе-душі.
— Головою я все розумію. Та не завжди в мене це виходить — не осуджувати… Наприклад, коли про тебе говорять несправедливо…
От учора наш настоятель тебе знов до себе викликав… Адже він, напевно, тебе знову повчав та принижував усіляко! Чому ти — мов справедливі — докори його вислуховуєш завжди? Не заперечуєш навіть при наклепах, що зводять на тебе! Через тебе Бог говорить, через тебе діла чудесні, що славу монастиреві приносять, відбуваються — а ти ніби й заперечити права не маєш?
— Не суди передчасно, коли не все ти про людину бачиш і знаєш…
Легко помітні недоліки того, хто у всіх на виду, хто керувати людьми взявся…
Зрозумій, Миколеньку: ніколи з людиною того не відбувається, що Богові не потрібно! Ніколи не приходять до нашого життя ті події, через які або ми самі мудрішати й очищуватися повинні, або ближні наші через це — важливе можуть усвідомлювати!
Якщо немає провини на самій людині, котрій докоряють несправедливо, — то через це інші можуть побачити свої пороки!
Але це може відбутися, тільки якщо в душі праведника — спокій і ніжність, як гладінь озерна за погоди безвітряної.
Коли ж людина заперечувати й правоту свою доводити намагається — то нічого, крім суперечки, не вийде! А від суперечки — мало користі, бо той, хто сперечається, завжди лиш себе чує, свою правоту довести прагне. Навіть якщо заперечення всередині себе стримуєш — і тоді неприйняття внутрішнє твоє завадить людині іншій допомогти.
Зі спокою глибокого — разом із Богом — дивитися на всі ситуації слід! З того спокою — і слова піднімуться, Богом запропоновані, що сказати вголос можна.
Адже лише зі спокою того в глибинах серця твого духовного розширеного, де Бог явний і спілкування з Ним виразне, — добро і зло ясно розрізняються!
… Втім, іноді — немає навіть сенсу говорити з людиною нерозумною, і з такою, що з самих пороків складається: не змінять нічого в ній слова промовлені… Значить, не прийшла ще пора для розуміння в тієї людини… Не всім — просто зараз допомогти можна…
А настоятель наш — хороша людина: сильна, наполеглива. Друзями були ми колись близькими, мріяли про життя чисте для Бога, про звершення духовні мріяли… Потім — розвела доля. Коли я сюди прийшов, він уже в ранзі високому монастир очолював. Я ж гонимий усіма був… І нічого, крім Бога в серці, не мав…
— Так він, напевно, заради чудо- творення, що через тебе звершується, тебе сюди прийняв: щоб слави монастиреві додалося?
— Ні, не знав він про те. Я ж — уже знав тоді, що Бог може через мене Силу Свою явити. А він — не відав того, але допоміг…
Не заздрісний Ігнатій! Але земне — міцно його тримає, до Свободи Божої не пускає. А міг би ж: сила душі в ньому — велика!...
Втім, коли високо піднявся чоловік над іншими людьми, — не просто йому себе малим відчути й навчання власне розпочати! Не просто йому волю свою — на Божу Волю замінити без решти! Не просто все від чоловіка тлінного в собі — відкинути!
І важко також змирити гордість в собі людині, що праведно перед Богом жити прагне, — і стати інструментом Божого Промислу!
— Є для тебе той вибір, що не всім надається. Знання й уміння, що в тебе тепер є, зазвичай лиш небагатьма після довгих років життя чернечого набуваються. А ти багато чого вже встиг навчитися: Божу Волю відчуваєш, Бога поради чуєш. Можеш ти і в миру тепер те, чого від мене навчився, почати звершувати. Перед Богом — ченцем залишишся, а перед людьми — про Бога вільніше говорити зможеш.
От не стане мене тут — не легко тобі буде, по-різному життя твоє повернутися може…
— Ти знову мене випробовуєш? Моє рішення — тверде, і до мирського життя немає в мене більше бажання. А суворість життя монастирського — гординю в мені зменшить, та смиренномудрості додасть…
Зосима замовк. Ніби озирнувся зором внутрішнім на шлях пройдений… Згадав, як гнали його й принижували, як звинувачували його, що зваблений підступами диявольськими за те, що… Бога чує! Як через ті труднощі — ще більше він із Волею Божою з’єднався…
Він нічого не розповідав Миколаєві про це.
Миколай здогадувався багато про що, але сам про це не розпитував. Заговорив він про інше:
— Можна, запитаю тебе тепер, чому не ти монастирем керуєш? Адже багато правил монастирських ти б змінив… І чому не вчиш ти всіх ченців того, чого мене вчиш?
— Хороше питання ти поставив. Видно, тобі самому в майбутньому це доведеться робити, за всіх людей в цьому монастирі відповідатимеш…
А щоб навчити людину чого-небудь на духовному терені — бажання двох необхідне: того, хто вчить, і того, хто вчиться.
Буває так, що прийшов чоловік до монастиря, і прийняли його — і вже лише від цього вважає, що до святості наблизився. Бо, мовляв, піти від спокус життя в миру це є його подвиг великий…
Часто думає такий чоловік, що тепер — настоятель за нього відповідальність перед Богом несе, життю з Богом його навчає, гріхи його відпускає… І — що саме вже життя в монастирі до Бога його наближує… Не так це! І в монастирі можна, як в миру, жити і бути пристрастями зв’язаним!
Себе змінити — тільки сама людина може! Від пороків — сама лише душу очищувати повинна! Бог лиш того до Себе підпускає, хто тáк живе! Нехай навіть поруч буде сповнений святості наставник, але не зробить він чистим учня, котрий сам чистоти в собі не дотримується! Лиш підказати трохи може той, хто вади душі чіткіше бачить: в чому гріх, та як цей порок виправити.
— Так, ти правий. Я от теж часто на тебе — більше, ніж на себе самого й на Бога покладаюся. Думаю, що помилятися можу в розумінні Волі Божої…
— І гадаєш, що я ніколи не помиляюся і що тебе від усіх помилок вбережу… — старець Зосима й Миколай розсміялися дружно.
Зосима знову порадів серцем умінню Миколая кожне його слово слухати з увагою. І — не лише про проблеми інших людей в тих словах розуміння отримувати, але й у собі самому навіть найменші крихти невірного мислення відстежувати: «Не даремно Бог привів, не даремно навчаю! Може, і правда осилить він служіння істинне, велике! А можливо — й весь монастир потім на себе прийме…»
Вони продовжили розмову:
— Багато людей гадають, що, якщо гріх у церкві священик відпустив, — то й не стало гріха. А воно — не так. І дуже важливо тобі навчитися пояснювати це людям!
Адже пороку в душі не стане — лише коли кожен вчинок грішний душі бридкий буде! Тобто, коли не захоче й не зможе людина негідне чинити! Отоді, значить, — спокутувала вона свій гріх!
Є серед братії нашої ті, кого Господь допоміг навчити тиші внутрішньої. Вони любові сердечної вчитися стали. Та от же ж! — не всі зрозуміли, що саме необхідно це: що лиш серце духовне, Богові відкрите, дозволяє воістину життя чернече провадити! Тільки серце, любові сповнене, дозволяє душу очищувати, будь-яке діяння — як служіння Богові звершувати!
Миколай уважно слухав, потім сказав:
— А я от ще не завжди можу розум свій змирити… Осуд того, що лихе, в мені часом виникає. Питання невирішені ще є. Бачу лихе, чую слова злобні — й піднімається зсередини несприйняття цього!
— Бачити й розуміти, що оце лихе, — не є гріхом осуду! Адже, як не бачиш лихого в людині, — ти й допомогти їй не зможеш!
— Так, розумію я, проте не розділити мені цього до кінця.
Раніше, в юності, я ніби бачив у людях тільки хороше, — і помилявся в них, і зраджували мене найкращі мої друзі… Опісля ж — навпаки, став усе погане в людях підмічати, мерзоту й бруд став бачити. І відчай тоді прийшов, і віру навіть тоді втратив…
Отепер — вчуся бачити все, як ти. І — не осуджувати, а шукати те світло в душі людини, що хоча б ледь-ледь жевріє, і до того світла звертатися, а не до пітьми з пороків, що загасити те світло намагаються.
— Так, саме це й потрібно. Важливо всі пороки й проблеми душі бачити, але розгледіти також в ній те світле, що ще є. І якщо до найкращого в людині звертатися, коли з нею бесіду ведеш, — то з’являється шанс, що відчує вона Руку Божу, простягнуту завжди до неї! І, якщо Божу Присутність та людина відчує, за Руку Божу триматися стане, — то зуміє з безодні пороків вибиратися почати. Якщо, звичайно, розуміння їй вистачить для такої роботи з преображення себе-душі.
— Головою я все розумію. Та не завжди в мене це виходить — не осуджувати… Наприклад, коли про тебе говорять несправедливо…
От учора наш настоятель тебе знов до себе викликав… Адже він, напевно, тебе знову повчав та принижував усіляко! Чому ти — мов справедливі — докори його вислуховуєш завжди? Не заперечуєш навіть при наклепах, що зводять на тебе! Через тебе Бог говорить, через тебе діла чудесні, що славу монастиреві приносять, відбуваються — а ти ніби й заперечити права не маєш?
— Не суди передчасно, коли не все ти про людину бачиш і знаєш…
Легко помітні недоліки того, хто у всіх на виду, хто керувати людьми взявся…
Зрозумій, Миколеньку: ніколи з людиною того не відбувається, що Богові не потрібно! Ніколи не приходять до нашого життя ті події, через які або ми самі мудрішати й очищуватися повинні, або ближні наші через це — важливе можуть усвідомлювати!
Якщо немає провини на самій людині, котрій докоряють несправедливо, — то через це інші можуть побачити свої пороки!
Але це може відбутися, тільки якщо в душі праведника — спокій і ніжність, як гладінь озерна за погоди безвітряної.
Коли ж людина заперечувати й правоту свою доводити намагається — то нічого, крім суперечки, не вийде! А від суперечки — мало користі, бо той, хто сперечається, завжди лиш себе чує, свою правоту довести прагне. Навіть якщо заперечення всередині себе стримуєш — і тоді неприйняття внутрішнє твоє завадить людині іншій допомогти.
Зі спокою глибокого — разом із Богом — дивитися на всі ситуації слід! З того спокою — і слова піднімуться, Богом запропоновані, що сказати вголос можна.
Адже лише зі спокою того в глибинах серця твого духовного розширеного, де Бог явний і спілкування з Ним виразне, — добро і зло ясно розрізняються!
… Втім, іноді — немає навіть сенсу говорити з людиною нерозумною, і з такою, що з самих пороків складається: не змінять нічого в ній слова промовлені… Значить, не прийшла ще пора для розуміння в тієї людини… Не всім — просто зараз допомогти можна…
А настоятель наш — хороша людина: сильна, наполеглива. Друзями були ми колись близькими, мріяли про життя чисте для Бога, про звершення духовні мріяли… Потім — розвела доля. Коли я сюди прийшов, він уже в ранзі високому монастир очолював. Я ж гонимий усіма був… І нічого, крім Бога в серці, не мав…
— Так він, напевно, заради чудо- творення, що через тебе звершується, тебе сюди прийняв: щоб слави монастиреві додалося?
— Ні, не знав він про те. Я ж — уже знав тоді, що Бог може через мене Силу Свою явити. А він — не відав того, але допоміг…
Не заздрісний Ігнатій! Але земне — міцно його тримає, до Свободи Божої не пускає. А міг би ж: сила душі в ньому — велика!...
Втім, коли високо піднявся чоловік над іншими людьми, — не просто йому себе малим відчути й навчання власне розпочати! Не просто йому волю свою — на Божу Волю замінити без решти! Не просто все від чоловіка тлінного в собі — відкинути!
І важко також змирити гордість в собі людині, що праведно перед Богом жити прагне, — і стати інструментом Божого Промислу!
* * *
Старець Зосима замовк надовго. Згадував те, що раніше, в юності, їх з Ігнатієм поєднувало: мрії високі, прагнення Богові служити… І те, як потім прийшов він, багато років потому, до монастиря цього. Сказав йому тоді Бог: «Це є місце, де жити й трудитися тобі на Славу Божу — до кінця днів тіла твого. Тут — найбільше блага звершити зможеш!»
А Ігнатій подивився тоді на нього, немов на нещасного, що нічого в житті досягти не зумів… Став про свої плани й справи важливі розповідати… Втім — не прогнав опального, а залишив у монастирі жити…
Щоправда, майже цілий день тепер був зобов’язаний Зосима виконувати справи, що не багато користі приносили, а то й взагалі безглуздою була робота…
І багато уроків терпіння й смирення пройшов він тоді. І навчився — душевної нерозлучності з Богом, чим би не зайняте було тіло. І дуже багато користі настало від того смирення й терпіння.
Згадав старець Зосима й те, як певний час потому, Ігнатій вперше побачив Силу Божу, через нього, Зосиму, проявлену.
Зцілений був тоді хлопчик сліпий. При всіх це Бог явив.
Зрозумів тоді Ігнатій, що звершилося. Зблід…
Потім говорили вони наодинці:
— І давно ти, Зосимо, можеш таке?
— Вперше — давно було, років десять тому… Не розумів ще тоді, що і як… А тепер вже знаю Волю Божу й невідступно Їй слідую. І може Бог те звершувати, що потрібно для слави Його Найбільшої! А я сам, без Нього, — нічого не можу.
Тоді Ігнатій і келію окрему виділив, і людей дозволив приймати. І жити не за уставом монастирським дозволив.
А сам — ніби замкнувся: мовляв, «не дав мені Господь…».
Втім, не став учитися того, що осягнути б міг.
А потім ще був момент, коли могло вийти в Ігнатія…
Згадав Зосима, як сподівався тоді, що зуміє допомогти Ігнатієві Бога побачити.
Хвороба тоді з Ігнатієм трапилася. Від болю він заледве на ногах стояв, заледве говорити міг, але службу не перервав…
Опісля — його на руках ченці до покоїв віднесли. А лікувати — Ігнатій Зосиму не покликав, про допомогу не попросив…
Зосима тоді сам прийшов.
Ігнатій лежав блідий, ніби посірілий від болю. Але стогони стримував…
— Що, помирати час прийшов? — запитав.
— Ні, не тепер, Ігнатію. Це — камінці з нирок виходять. Зараз полегшає. Але ти вже пробач мені, не дозволяє Господь зовсім біль тобі зняти…
Ти, коли боляче, згадуй все, що поганого мислив або чинив, пробачення за те у Бога проси! Разом із камінцями цими з тебе все лихе й тяжке виходити буде! Здоровий — будеш, мене ще переживеш! Задля очищення душі це тобі Бог послав!
— Ти мене, Зосимо, прости! Несправедливий до тебе був… Може, це — заздрість?... Адже лиш себе правильним та праведним раніше вважав… А чудеса Бог — через тебе чинить, тебе Він обрав…
Тиждень Зосима невідлучно був поруч.
Тоді Ігнатій пом’якшав, слухав його уважно, виконував багато що…
А потім — знову перемінився. Захотів Силу Божу в собі відчувати — і… не вийшло… Раз, інший — все не виходило… І — ніби двері зачинилися… Сам же це обрав, сам перестав намагатися нове життя з Богом з самого початку вибудовувати… І ніби образа лишилася, що не зумів…
Не просто це: самій лиш любові дозволити над собою владарювати! Розум заважає! Воля, що від самості людської походить, заважає!
А міг би ж…
А Ігнатій подивився тоді на нього, немов на нещасного, що нічого в житті досягти не зумів… Став про свої плани й справи важливі розповідати… Втім — не прогнав опального, а залишив у монастирі жити…
Щоправда, майже цілий день тепер був зобов’язаний Зосима виконувати справи, що не багато користі приносили, а то й взагалі безглуздою була робота…
І багато уроків терпіння й смирення пройшов він тоді. І навчився — душевної нерозлучності з Богом, чим би не зайняте було тіло. І дуже багато користі настало від того смирення й терпіння.
Згадав старець Зосима й те, як певний час потому, Ігнатій вперше побачив Силу Божу, через нього, Зосиму, проявлену.
Зцілений був тоді хлопчик сліпий. При всіх це Бог явив.
Зрозумів тоді Ігнатій, що звершилося. Зблід…
Потім говорили вони наодинці:
— І давно ти, Зосимо, можеш таке?
— Вперше — давно було, років десять тому… Не розумів ще тоді, що і як… А тепер вже знаю Волю Божу й невідступно Їй слідую. І може Бог те звершувати, що потрібно для слави Його Найбільшої! А я сам, без Нього, — нічого не можу.
Тоді Ігнатій і келію окрему виділив, і людей дозволив приймати. І жити не за уставом монастирським дозволив.
А сам — ніби замкнувся: мовляв, «не дав мені Господь…».
Втім, не став учитися того, що осягнути б міг.
А потім ще був момент, коли могло вийти в Ігнатія…
Згадав Зосима, як сподівався тоді, що зуміє допомогти Ігнатієві Бога побачити.
Хвороба тоді з Ігнатієм трапилася. Від болю він заледве на ногах стояв, заледве говорити міг, але службу не перервав…
Опісля — його на руках ченці до покоїв віднесли. А лікувати — Ігнатій Зосиму не покликав, про допомогу не попросив…
Зосима тоді сам прийшов.
Ігнатій лежав блідий, ніби посірілий від болю. Але стогони стримував…
— Що, помирати час прийшов? — запитав.
— Ні, не тепер, Ігнатію. Це — камінці з нирок виходять. Зараз полегшає. Але ти вже пробач мені, не дозволяє Господь зовсім біль тобі зняти…
Ти, коли боляче, згадуй все, що поганого мислив або чинив, пробачення за те у Бога проси! Разом із камінцями цими з тебе все лихе й тяжке виходити буде! Здоровий — будеш, мене ще переживеш! Задля очищення душі це тобі Бог послав!
— Ти мене, Зосимо, прости! Несправедливий до тебе був… Може, це — заздрість?... Адже лиш себе правильним та праведним раніше вважав… А чудеса Бог — через тебе чинить, тебе Він обрав…
Тиждень Зосима невідлучно був поруч.
Тоді Ігнатій пом’якшав, слухав його уважно, виконував багато що…
А потім — знову перемінився. Захотів Силу Божу в собі відчувати — і… не вийшло… Раз, інший — все не виходило… І — ніби двері зачинилися… Сам же це обрав, сам перестав намагатися нове життя з Богом з самого початку вибудовувати… І ніби образа лишилася, що не зумів…
Не просто це: самій лиш любові дозволити над собою владарювати! Розум заважає! Воля, що від самості людської походить, заважає!
А міг би ж…
* * *
Зосима продовжив розмову після мовчання:
— Ігнатій — він мені допоміг багато. Через це — й іншим допомагаю. А я йому — ще мало допомогти зумів…
Але від кожної нашої бесіди з ним — він розуміння нове виносить, хоча й мале поки що. І тебе ж навчати він дозволив! І не як усіх навчати, а щоб ти мене замінити зміг, коли я відійду…
— Отаке сказав! Та хто ж тебе замінити зможе?
— Замінити — не замінити, але роботу мою після мене — тобі виконувати буде потрібно!
Багато слів я сказав людям з тиші сердечної, де живе Творець. А тепер мені вже мовчати — більше личить, ніж говорити.
Людині іноді потрібно спершу слова почути, щоб зрозуміла вона Любов Божу, щоб змогла Його Тишу Велику відчути, присутність Його в ній усвідомити.
І потрібно тобі навчитися так слова говорити, щоб за ними та Тиша Творця, Отця-Бога нашого, явною ставала. Ти тепер повинен вчитися того, щоб і слова твої, і мовчання твоє — несли тій людині, що до тебе прийшла за порадою й поміччю, відчуття Присутності Бога.
Багато слів сказано й написано про те, що Ісус — Живий, Воскреслий — і нині з нами! І — що Отець Небесний є Всюдисущий, Всемогутній, Всевідаючий! Але, поки душа цього сама не відчує, поки любов Божа не торкнеться серця, — слова так і залишаться відтворенням молитов чи проповідуванням порожнім…
Важливо те, як ти мовчиш, як говориш, як слухаєш, — щоб Присутність Божа до серця духовного співрозмовника твого сягнула, щоб дверцята прочинилися до сокровенного святилища душі!
Твоя тепер черга настає — людям допомогу духовну нести. Замість мене, кого скажу — вислуховувати будеш тепер.
Дуже багато людей приходити тепер стало… Втомився я… Втомився від хотінь людських…
Якби зрозуміли, що не для себе, а для Нього живемо, — то, можливо, опам’яталися б… Та не просто людям про це пояснити… Про любов до ближнього — стільки вже сказано…
Зосима зітхнув:
— Ходімо в садок… Мені саджанець вишеньки принесли. Посадимо з тобою!
— Ігнатій — він мені допоміг багато. Через це — й іншим допомагаю. А я йому — ще мало допомогти зумів…
Але від кожної нашої бесіди з ним — він розуміння нове виносить, хоча й мале поки що. І тебе ж навчати він дозволив! І не як усіх навчати, а щоб ти мене замінити зміг, коли я відійду…
— Отаке сказав! Та хто ж тебе замінити зможе?
— Замінити — не замінити, але роботу мою після мене — тобі виконувати буде потрібно!
Багато слів я сказав людям з тиші сердечної, де живе Творець. А тепер мені вже мовчати — більше личить, ніж говорити.
Людині іноді потрібно спершу слова почути, щоб зрозуміла вона Любов Божу, щоб змогла Його Тишу Велику відчути, присутність Його в ній усвідомити.
І потрібно тобі навчитися так слова говорити, щоб за ними та Тиша Творця, Отця-Бога нашого, явною ставала. Ти тепер повинен вчитися того, щоб і слова твої, і мовчання твоє — несли тій людині, що до тебе прийшла за порадою й поміччю, відчуття Присутності Бога.
Багато слів сказано й написано про те, що Ісус — Живий, Воскреслий — і нині з нами! І — що Отець Небесний є Всюдисущий, Всемогутній, Всевідаючий! Але, поки душа цього сама не відчує, поки любов Божа не торкнеться серця, — слова так і залишаться відтворенням молитов чи проповідуванням порожнім…
Важливо те, як ти мовчиш, як говориш, як слухаєш, — щоб Присутність Божа до серця духовного співрозмовника твого сягнула, щоб дверцята прочинилися до сокровенного святилища душі!
Твоя тепер черга настає — людям допомогу духовну нести. Замість мене, кого скажу — вислуховувати будеш тепер.
Дуже багато людей приходити тепер стало… Втомився я… Втомився від хотінь людських…
Якби зрозуміли, що не для себе, а для Нього живемо, — то, можливо, опам’яталися б… Та не просто людям про це пояснити… Про любов до ближнього — стільки вже сказано…
Зосима зітхнув:
— Ходімо в садок… Мені саджанець вишеньки принесли. Посадимо з тобою!
* * *
Наступного дня до келії до старця Зосими увійшли двоє не молодих вже людей — чоловік і дружина.
Миколай відчув їхню недовіру до нього. Адже до Зосими йшли за порадою, а не до послушника, нікому не відомого!
Втім, старця Зосиму це аніскільки не збентежило. Він ласкаво привітав прибулих:
— При нім тепер говоріть! Через нього Бог і пораду вам дасть.
— Та як же так? До тебе йшли…
— Не до мене, до Бога!
І опустилася Тиша Божа. М’який, прозорий Спокій обійняв усіх іззовні та зсередини.
І не розумів Миколай: чи сам зумів він той стан Божий наблизити, чи це старець Зосима допоміг Божу Присутність такою відчутною зробити, чи Божа Поміч була явлена Ним Самим?
Прибулі заговорили:
— Ми Бога про дитинку просити прийшли. Багато років уже молимо, а все немає в нас дітей. От, у Писанні є випадки, коли за Волею Божою і на схилі літ дозволяє Бог дитя народити… Втім, видно, недостойні ми тієї милості. Як нам ту милість здобути, що зробити, щоб удостоїтися цього?
Миколай відчув смисл відповіді, що має дати, відразу. Він якийсь час підбирав слова, потім вимовив:
— Чому неодмінно хочете ви народити власне дитя? Багато діток є, що в притулках живуть, позбавлені піклування батьківського.
Візьміть дитя й виростіть, виховайте. І вам щастя буде, і дитина матиме батьків турботливих!
— Думали ми про це… Але що, як не зуміємо полюбити не рідне дитя? А раптом характер у дитини важкий буде, не дамо ради?
— А хіба з рідними дітьми так не буває? Хіба не стається, що не дають ради батьки з вихованням?
— Ми думали, що допоможе Господь…
Тут до бесіди долучився старець Зосима:
— Бог і допомагає! Тільки от, чи послухаєте ви поради Його? Чи допомогу Його приймете зі смиренням? Та й самі допомогти іншому — чи захочете?
Є в ста верстах від садиби вашої сиротинець. Є там дівчинка дванадцяти літ, звати її Таня. Худенька, хвороблива трохи. Але, коли у вас жити стане, — на свіжому повітрі зміцніє! Ця дівчинка у вас народитися б могла, та не хотіли ви тоді діток. А отепер — і вона сирота, і ви самотні… Втім, легко це виправити тепер. Вона вам дочкою може стати…
— Може, нам краще маленьке дитя взяти, щоб не знало, що прийомне? Ми так мріяли…
— Ви ж поради прийшли просити й допомоги від Бога…
А тепер — думайте й вирішуйте самі, як жити далі будете.
Маленьких діток багато хто всиновити готовий. Але для Тані — це може дуже багато перемінити в її долі. Та й у вашому житті все по-новому складеться. А вже няньчити — так онуків няньчити станете…
Зосима посміхнувся особливо — так, як коли дозволяв йому Бог в майбутнє можливе прекрасне зазирати:
— Змόжете ви чудо отримати, про яке Бога просили! За промислом Божим — чинити зможете! Ходіть…
Чоловік і дружина вклонилися низько-низько, пішли.
Вже за порогом жінка тихенько запитала чоловіка:
— А за Танею ми сьогодні ж поїдемо?
Миколай навіть не знав: чи розчув він ті слова, чи просто зрозумів сенс того, що відбувалося в душах. Але його ніби затопило радістю й ніжністю!
— Вийшло? — перепитав він старця Зосиму.
Той посміхнувся ласкаво:
— Ніби сам не відаєш?!
— Зрозумів, здається. Тільки так, як у тебе, — в мене ще не виходить. Поки ти не сказав, не бачив я дівчинки…
— Нічого, навчишся ще до самої глибини в ситуацію з поміччю Бога входити!
Миколай відчув їхню недовіру до нього. Адже до Зосими йшли за порадою, а не до послушника, нікому не відомого!
Втім, старця Зосиму це аніскільки не збентежило. Він ласкаво привітав прибулих:
— При нім тепер говоріть! Через нього Бог і пораду вам дасть.
— Та як же так? До тебе йшли…
— Не до мене, до Бога!
І опустилася Тиша Божа. М’який, прозорий Спокій обійняв усіх іззовні та зсередини.
І не розумів Миколай: чи сам зумів він той стан Божий наблизити, чи це старець Зосима допоміг Божу Присутність такою відчутною зробити, чи Божа Поміч була явлена Ним Самим?
Прибулі заговорили:
— Ми Бога про дитинку просити прийшли. Багато років уже молимо, а все немає в нас дітей. От, у Писанні є випадки, коли за Волею Божою і на схилі літ дозволяє Бог дитя народити… Втім, видно, недостойні ми тієї милості. Як нам ту милість здобути, що зробити, щоб удостоїтися цього?
Миколай відчув смисл відповіді, що має дати, відразу. Він якийсь час підбирав слова, потім вимовив:
— Чому неодмінно хочете ви народити власне дитя? Багато діток є, що в притулках живуть, позбавлені піклування батьківського.
Візьміть дитя й виростіть, виховайте. І вам щастя буде, і дитина матиме батьків турботливих!
— Думали ми про це… Але що, як не зуміємо полюбити не рідне дитя? А раптом характер у дитини важкий буде, не дамо ради?
— А хіба з рідними дітьми так не буває? Хіба не стається, що не дають ради батьки з вихованням?
— Ми думали, що допоможе Господь…
Тут до бесіди долучився старець Зосима:
— Бог і допомагає! Тільки от, чи послухаєте ви поради Його? Чи допомогу Його приймете зі смиренням? Та й самі допомогти іншому — чи захочете?
Є в ста верстах від садиби вашої сиротинець. Є там дівчинка дванадцяти літ, звати її Таня. Худенька, хвороблива трохи. Але, коли у вас жити стане, — на свіжому повітрі зміцніє! Ця дівчинка у вас народитися б могла, та не хотіли ви тоді діток. А отепер — і вона сирота, і ви самотні… Втім, легко це виправити тепер. Вона вам дочкою може стати…
— Може, нам краще маленьке дитя взяти, щоб не знало, що прийомне? Ми так мріяли…
— Ви ж поради прийшли просити й допомоги від Бога…
А тепер — думайте й вирішуйте самі, як жити далі будете.
Маленьких діток багато хто всиновити готовий. Але для Тані — це може дуже багато перемінити в її долі. Та й у вашому житті все по-новому складеться. А вже няньчити — так онуків няньчити станете…
Зосима посміхнувся особливо — так, як коли дозволяв йому Бог в майбутнє можливе прекрасне зазирати:
— Змόжете ви чудо отримати, про яке Бога просили! За промислом Божим — чинити зможете! Ходіть…
Чоловік і дружина вклонилися низько-низько, пішли.
Вже за порогом жінка тихенько запитала чоловіка:
— А за Танею ми сьогодні ж поїдемо?
Миколай навіть не знав: чи розчув він ті слова, чи просто зрозумів сенс того, що відбувалося в душах. Але його ніби затопило радістю й ніжністю!
— Вийшло? — перепитав він старця Зосиму.
Той посміхнувся ласкаво:
— Ніби сам не відаєш?!
— Зрозумів, здається. Тільки так, як у тебе, — в мене ще не виходить. Поки ти не сказав, не бачив я дівчинки…
— Нічого, навчишся ще до самої глибини в ситуацію з поміччю Бога входити!
* * *
Втім, не завжди в Миколая виходило Бога відчувати, коли люди до нього з питаннями й проблемами зверталися.
Лише коли вони були разом зі старцем Зосимою — легко все виходило. Але, коли люди приходили до нього одного з печалями своїми, і він на собі всю відповідальність відчував, — нічого іноді не виходило! І після кількох серйозних невдач Миколай попросив старця Зосиму:
— Видно, не готовий я ще! Не змушуй мене те робити, на що я нездатний…
Зосима не заперечував.
Тільки важко було від цього Миколаєві! Відчував він себе недостойним, і як вихід знайти, не знав. Змучився він…
Одного разу Зосима простягнув Миколаєві товстий зошит із пожовклими від часу сторінками:
— От, візьми. Я проповідей не писав. І те, що від Бога чув, теж не все записував. Не думав, що буде потрібне комусь… А от, все ж, є тут дещо. Можливо, тобі це знадобиться.
Миколай взяв із трепетом, подякував. Пішов до себе до келії.
Він розгорнув зошит із записами Зосими навмання. Прочитав:
«Смуток означає відсутність Бога в житті твоїм.
Як тільки з’явився смуток — значить, охолола любов до Бога. І любов до ближніх, відтак, теж зменшилася.
Якщо Бога в серці бережеш, якщо любов, світло й теплоту душевну серце духовне щомиті народжує — то не виникає смутку.»
Миколай прочитав, і немов ошпарило його словами тими! Бо самому здавалося, що утвердився він у досягненнях на шляху духовному! А виходить…
Він став читати далі:
«Безсилля — чому виникає? Тому, що сила волі в людині ослабла. Прагнення його колишні — не дорогі стали йому самому. І головне — не бачить він потреби Бога в його трудах!
Як Апостоли діла великі звершували? Любов’ю Своєю до Ісуса й до Отця Небесного Вони відкривали доступ Силі Бога, що крізь них текла! І Силу ту Вони до людей скеровували, котрим допомогти намагалися.
Прагнули Вони знання, від Ісуса отримані, на Землі людям залишити!
Світ людей — засуджує, судить і карає…
Бог же — так не чинить. Він любить усіх Своїх дітей. Навіть тих, що заблукали, — любить. Й усім — добра бажає й до світлого життя шлях вказати готовий!
В цьому — суть прощення Божого!
Суд людський має бути на Землі, щоб зупиняти зло тих, хто сліпі й глухі в ненависті й інших пороках своїх…
А що ж є «Суд Божий»? Це — коли сама людина в предстоянні перед Богом пороки свої усвідомлює й долю свою подальшу бачить…
Той, хто Богові служить, має вчитися Божому всепрощенню: Любові Божественній безумовній, що, як Світло Світила Великого, до всіх рівно сходить!
Для кожної душі людської, що Бог на Землю послав, є задача їй посильна! Й у виконанні цієї задачі може міститися подвиг великий з преображення і себе, й того, що навколо!
Навіть якщо не велика поки що робота, котру може Бог цій душі довірити, — то дуже добре буде, якщо з радістю стане людина виконувати справу свою!
Якщо від прагнення творити добро стане людина чинити за Божим Задумом — це добре буде!
Важливо не просто слова втішні людині сказати. Легко забуваються такі слова — і знову та людина розради від інших шукає…
Але треба побачити те, щό для душі цієї благом буде, — і показати людині можливість завдання це, поставлене Богом для неї, виконати з радістю і розумінням!
Чому засуджуєш за нерозумність братів своїх молодших?
Кожен прийде до розуміння у свій час!
Кажуть, що «від любові до ненависті — один крок». Це неправда! Той, хто може зненавидіти ближнього свого, котрого, як гадав раніше, любить, — то він взагалі не любив!
Любов — прощає винуватцям образи, що прийшли від них!
Кажуть, що «Бог терпіти велів»…
І буде глупий терпіти й терпіти, як над ним лихе коять…
А мудрий — відійде в бік від зла, котре виправити й змінити не в змозі.
Якщо раптом руки брудні — то слід їх просто вимити.
Не треба чекати, поки бруд сам відвалиться.
І не треба просити про це допомоги від Бога.
Так само й себе — як душу — людина в чистоті тримати повинна!
Усе в собі чистим — належить самостійно зробити: і тіло, і розум, й емоції свої! Все це слід в чистоті тримати! Без цього — не вийде Найпрекрасніше сприймати: тобто, Бога чути й відчувати!
Як себе від спротиву Волі Божій позбавити?
Пісок пропускає крізь себе воду, глина — ні. Природні якості матерії бувають різні.
Чому матерія тілесна хворіє? Тому, зазвичай, що якості душі порочні на неї вплинули.
Треба ті душевні якості преобразити.
І зникнуть тоді хвороби тіла, й душа чистотою возсіяє!
Коли душа не любить — вона ніби помирає!
Може людина підняти себе з безодні гріхів, пороків і страждань — і возвиситися, піднятися до життя в Чистоті й Любові Божественній!
Тиша серця духовного наповнюється Божим Словом — і тоді розуміння з’являється в душі!»
Перечитуючи настанови старця Зосими й згадуючи все, чого вже встиг навчитися від нього, Миколай знову й знову підіймав стан душі до сприйняття Духа Святого, вчився безперервній Єдності з Богом.
Лише коли вони були разом зі старцем Зосимою — легко все виходило. Але, коли люди приходили до нього одного з печалями своїми, і він на собі всю відповідальність відчував, — нічого іноді не виходило! І після кількох серйозних невдач Миколай попросив старця Зосиму:
— Видно, не готовий я ще! Не змушуй мене те робити, на що я нездатний…
Зосима не заперечував.
Тільки важко було від цього Миколаєві! Відчував він себе недостойним, і як вихід знайти, не знав. Змучився він…
Одного разу Зосима простягнув Миколаєві товстий зошит із пожовклими від часу сторінками:
— От, візьми. Я проповідей не писав. І те, що від Бога чув, теж не все записував. Не думав, що буде потрібне комусь… А от, все ж, є тут дещо. Можливо, тобі це знадобиться.
Миколай взяв із трепетом, подякував. Пішов до себе до келії.
Він розгорнув зошит із записами Зосими навмання. Прочитав:
«Смуток означає відсутність Бога в житті твоїм.
Як тільки з’явився смуток — значить, охолола любов до Бога. І любов до ближніх, відтак, теж зменшилася.
Якщо Бога в серці бережеш, якщо любов, світло й теплоту душевну серце духовне щомиті народжує — то не виникає смутку.»
Миколай прочитав, і немов ошпарило його словами тими! Бо самому здавалося, що утвердився він у досягненнях на шляху духовному! А виходить…
Він став читати далі:
«Безсилля — чому виникає? Тому, що сила волі в людині ослабла. Прагнення його колишні — не дорогі стали йому самому. І головне — не бачить він потреби Бога в його трудах!
Як Апостоли діла великі звершували? Любов’ю Своєю до Ісуса й до Отця Небесного Вони відкривали доступ Силі Бога, що крізь них текла! І Силу ту Вони до людей скеровували, котрим допомогти намагалися.
Прагнули Вони знання, від Ісуса отримані, на Землі людям залишити!
Світ людей — засуджує, судить і карає…
Бог же — так не чинить. Він любить усіх Своїх дітей. Навіть тих, що заблукали, — любить. Й усім — добра бажає й до світлого життя шлях вказати готовий!
В цьому — суть прощення Божого!
Суд людський має бути на Землі, щоб зупиняти зло тих, хто сліпі й глухі в ненависті й інших пороках своїх…
А що ж є «Суд Божий»? Це — коли сама людина в предстоянні перед Богом пороки свої усвідомлює й долю свою подальшу бачить…
Той, хто Богові служить, має вчитися Божому всепрощенню: Любові Божественній безумовній, що, як Світло Світила Великого, до всіх рівно сходить!
Для кожної душі людської, що Бог на Землю послав, є задача їй посильна! Й у виконанні цієї задачі може міститися подвиг великий з преображення і себе, й того, що навколо!
Навіть якщо не велика поки що робота, котру може Бог цій душі довірити, — то дуже добре буде, якщо з радістю стане людина виконувати справу свою!
Якщо від прагнення творити добро стане людина чинити за Божим Задумом — це добре буде!
Важливо не просто слова втішні людині сказати. Легко забуваються такі слова — і знову та людина розради від інших шукає…
Але треба побачити те, щό для душі цієї благом буде, — і показати людині можливість завдання це, поставлене Богом для неї, виконати з радістю і розумінням!
Чому засуджуєш за нерозумність братів своїх молодших?
Кожен прийде до розуміння у свій час!
Кажуть, що «від любові до ненависті — один крок». Це неправда! Той, хто може зненавидіти ближнього свого, котрого, як гадав раніше, любить, — то він взагалі не любив!
Любов — прощає винуватцям образи, що прийшли від них!
Кажуть, що «Бог терпіти велів»…
І буде глупий терпіти й терпіти, як над ним лихе коять…
А мудрий — відійде в бік від зла, котре виправити й змінити не в змозі.
Якщо раптом руки брудні — то слід їх просто вимити.
Не треба чекати, поки бруд сам відвалиться.
І не треба просити про це допомоги від Бога.
Так само й себе — як душу — людина в чистоті тримати повинна!
Усе в собі чистим — належить самостійно зробити: і тіло, і розум, й емоції свої! Все це слід в чистоті тримати! Без цього — не вийде Найпрекрасніше сприймати: тобто, Бога чути й відчувати!
Як себе від спротиву Волі Божій позбавити?
Пісок пропускає крізь себе воду, глина — ні. Природні якості матерії бувають різні.
Чому матерія тілесна хворіє? Тому, зазвичай, що якості душі порочні на неї вплинули.
Треба ті душевні якості преобразити.
І зникнуть тоді хвороби тіла, й душа чистотою возсіяє!
Коли душа не любить — вона ніби помирає!
Може людина підняти себе з безодні гріхів, пороків і страждань — і возвиситися, піднятися до життя в Чистоті й Любові Божественній!
Тиша серця духовного наповнюється Божим Словом — і тоді розуміння з’являється в душі!»
Перечитуючи настанови старця Зосими й згадуючи все, чого вже встиг навчитися від нього, Миколай знову й знову підіймав стан душі до сприйняття Духа Святого, вчився безперервній Єдності з Богом.
* * *
Минав час, а Зосима, як і раніше, не кликав більше Миколая допомагати відвідувачам, що приходили.
Того дня Миколай був зайнятий роботою по господарству монастирському: дрова рубав. Він любив таку роботу. І на його міцне, сильне тіло було любо дивитися, коли він орудував сокирою.
Його раптом покликали до старця Зосими: «Справа, кажуть, для тебе є важлива».
В келії у старця був підліток років п’ятнадцяти. Його права рука висіла, як батіг. Видно було, що він прийшов просити про зцілення.
Старець сказав Миколаєві:
— Ось — для тебе на сьогодні робота: ти зможеш вилікувати Павлушу!
Миколай не встиг навіть замислитися, як відчув, зрозумів, як повинен чинити. Світло Духа Святого обіймало, мов Потоком Ріки Великої!
— Ходімо: допоможеш мені дрова для монастиря нарубати! А то я всю роботу покинув і сюди прибіг, — приязно сказав Миколай хлопчині.
Той насуплено відповів:
— Поганий із мене робітник: рука права віднялася вже давно, не відчуваю її зовсім…
— Це — нічого! Це ми зараз подивимося! Ходімо!
Поки вони йшли, Миколай упевнено, сильно відчував, як Святий Дух лився крізь їхні тіла. Миколай лиш злегка направляв Потік з Глибини по хребту хлопчини і до його хворої руки…
Він бачив ті потоки Світла Божого, сам зливався з Ними душею і, ніби збоку, чув, як підліток розповідав, що соромиться своєї немочі, що дівчина одна йому люба, а як тут будеш залицятися? — каліка… Та й у селі — що за мужик без руки?...
Коли підійшли до стосу дров, Павло із подивом поворушив пальцями правої руки:
— Відчуваю, як мурашки бігають… І ось — дивися! — пальці ворушаться!
Миколай не дав йому часу отямитися:
— Раз ворушаться — то бери сокиру! А то я вже втомився сьогодні! Та не так! Однією рукою багато не зробиш: обома тримай!
Вони працювали з годину, по черзі міняючись: то працюючи сокирою, то складаючи дрова у стіс. Весь цей час Божественне Світло текло в тілах.
— Ну от, молодець, помічник! Підсобив! Швидко ми з тобою впоралися! Завтра рука болітиме трохи, але ти не бійся! Це — тому, що довго без діла вона була. До лазні сходи попаритися! І ось ще: у старця Зосими масті попроси цілющої.
Вони зайшли до храму. Служби не було. Було тихо-тихо.
— Ти, Павле, подякуй Богові за зцілення!
— Я молитов мало знаю… Яку треба читати?
— А ти — не молитвою! Ти — своїми словами говори! Бог — Він будь-які слова і навіть думки чує!
І запам’ятай, якщо Бог силу тобі в руку повернув, то для справ добрих повинні руки твої завжди трудитися! І ніколи зла не чинити!
Миколай стояв поруч, і його вдячність Богові не могла вміститися в жодні слова…
На зворотному шляху, на стежці до келії старця, їм зустрілося кошеня. В монастирі було декілька кішок, що регулярно приносили чимале потомство.
Миколай підхопив тваринку, що ласкаво муркотіла, на руки:
— Тримай-но, погладь!
Павло долонею руки, що видужувала, ніжно торкнувся пухнастого хутерця…
— Який чудовий!... Мені одного разу в дитинстві кошенят втопити веліли. Я не хотів, плакав, проте послухався. Так я з того часу ніколи кошенят не гладив, ніби винен перед ними…
— А красуня твоя порадіє такому подарунку?
—Так! А можна?
— Можна! На, тримай! На щастя вам!
Того дня Миколай був зайнятий роботою по господарству монастирському: дрова рубав. Він любив таку роботу. І на його міцне, сильне тіло було любо дивитися, коли він орудував сокирою.
Його раптом покликали до старця Зосими: «Справа, кажуть, для тебе є важлива».
В келії у старця був підліток років п’ятнадцяти. Його права рука висіла, як батіг. Видно було, що він прийшов просити про зцілення.
Старець сказав Миколаєві:
— Ось — для тебе на сьогодні робота: ти зможеш вилікувати Павлушу!
Миколай не встиг навіть замислитися, як відчув, зрозумів, як повинен чинити. Світло Духа Святого обіймало, мов Потоком Ріки Великої!
— Ходімо: допоможеш мені дрова для монастиря нарубати! А то я всю роботу покинув і сюди прибіг, — приязно сказав Миколай хлопчині.
Той насуплено відповів:
— Поганий із мене робітник: рука права віднялася вже давно, не відчуваю її зовсім…
— Це — нічого! Це ми зараз подивимося! Ходімо!
Поки вони йшли, Миколай упевнено, сильно відчував, як Святий Дух лився крізь їхні тіла. Миколай лиш злегка направляв Потік з Глибини по хребту хлопчини і до його хворої руки…
Він бачив ті потоки Світла Божого, сам зливався з Ними душею і, ніби збоку, чув, як підліток розповідав, що соромиться своєї немочі, що дівчина одна йому люба, а як тут будеш залицятися? — каліка… Та й у селі — що за мужик без руки?...
Коли підійшли до стосу дров, Павло із подивом поворушив пальцями правої руки:
— Відчуваю, як мурашки бігають… І ось — дивися! — пальці ворушаться!
Миколай не дав йому часу отямитися:
— Раз ворушаться — то бери сокиру! А то я вже втомився сьогодні! Та не так! Однією рукою багато не зробиш: обома тримай!
Вони працювали з годину, по черзі міняючись: то працюючи сокирою, то складаючи дрова у стіс. Весь цей час Божественне Світло текло в тілах.
— Ну от, молодець, помічник! Підсобив! Швидко ми з тобою впоралися! Завтра рука болітиме трохи, але ти не бійся! Це — тому, що довго без діла вона була. До лазні сходи попаритися! І ось ще: у старця Зосими масті попроси цілющої.
Вони зайшли до храму. Служби не було. Було тихо-тихо.
— Ти, Павле, подякуй Богові за зцілення!
— Я молитов мало знаю… Яку треба читати?
— А ти — не молитвою! Ти — своїми словами говори! Бог — Він будь-які слова і навіть думки чує!
І запам’ятай, якщо Бог силу тобі в руку повернув, то для справ добрих повинні руки твої завжди трудитися! І ніколи зла не чинити!
Миколай стояв поруч, і його вдячність Богові не могла вміститися в жодні слова…
На зворотному шляху, на стежці до келії старця, їм зустрілося кошеня. В монастирі було декілька кішок, що регулярно приносили чимале потомство.
Миколай підхопив тваринку, що ласкаво муркотіла, на руки:
— Тримай-но, погладь!
Павло долонею руки, що видужувала, ніжно торкнувся пухнастого хутерця…
— Який чудовий!... Мені одного разу в дитинстві кошенят втопити веліли. Я не хотів, плакав, проте послухався. Так я з того часу ніколи кошенят не гладив, ніби винен перед ними…
— А красуня твоя порадіє такому подарунку?
—Так! А можна?
— Можна! На, тримай! На щастя вам!
* * *
Коли за Павлом зачинилися двері келії, Зосима похвалив:
— Ну ти даєш, Миколаю! А казав: не можу, не виходить! З Богом — все під силу!
Втім як визначити: де межа можливостей людини? Адже як дійдеш до межі — так Бог перед тобою нову браму розчиняє, нова далечінь неозора для звершень розкривається, нові завдання Бог перед душею ставить!
Розум, із серцем духовним з’єднаний і освітлений Любов’ю Божою, — не затьмарюється вже нічим! Бог направляє тоді волю людини, котра себе цілком служінню Богові присвятила! І для кожної миті — такі знаходяться слова, що іншій душі допоможуть! І Сила буде за словами твоїми — велика!
Слова такі Бог наповнює Своєю Силою через серце твоє духовне розкрите й просторе!
— Ну ти даєш, Миколаю! А казав: не можу, не виходить! З Богом — все під силу!
Втім як визначити: де межа можливостей людини? Адже як дійдеш до межі — так Бог перед тобою нову браму розчиняє, нова далечінь неозора для звершень розкривається, нові завдання Бог перед душею ставить!
Розум, із серцем духовним з’єднаний і освітлений Любов’ю Божою, — не затьмарюється вже нічим! Бог направляє тоді волю людини, котра себе цілком служінню Богові присвятила! І для кожної миті — такі знаходяться слова, що іншій душі допоможуть! І Сила буде за словами твоїми — велика!
Слова такі Бог наповнює Своєю Силою через серце твоє духовне розкрите й просторе!
Притча про смерть і про воскресіння
В невеликому провінційному містечку був монастир. Жив у тому монастирі старець Зосима, багатьма шанований дуже за чудеса Божі, що його слова супроводжували й справи його прикрашали.
Втім були й ті діяння старця, про які не багато людей знали; велич їхня залишалася прихованою від розголосу.
М’яко й ніжно умів старець виховувати й плекати добро і любов у душах людських. І розцвітала та любов — і плоди приносила.
І була в тому місті лікарня безкоштовна. Заснували лікарню ту на кошти купця заможного, чию дочку старець Зосима зцілив. На пожертви людей, котрим старець надавав допомогу, багато в тій лікарні робилося. А керував лікарнею лікар Федір Пантелеймонович.
* * *
В сім’ї ж лікаря Федора Пантелеймоновича підростала дочка. Дівчинку звали Софія, але всі зазвичай ласкаво називали її Зосею. Можливо, тому так було, що диво про її народження, відоме не багатьом, зі старцем Зосимою було пов’язане.
І старець Зосима до виховання дівчинки увагу особливу виявляв.
Коли підросла Зося, стала вона частим гостем у келії старця.
Любила вона питання йому ставити. Любила відповіді його слухати. Любила і просто тихенько поруч посидіти в тиші особливій, що в келії старця Зосими завжди була.
Тоді — ніби затихало все в ній. Її радість — жива, промениста, сяюча навсібіч — набувала особливого стану світла ласкавого, спокою ніжного й зосередженості на Присутності Божій.
Батьки Зосі майже весь свій час і сили віддавали праці в лікарні.
Ігри ляльками чи в квача з однолітками не могли надовго захопити Зосю. А от в житті лікарні її роль з кожним роком зростала.
Як промінчик сонячний, що ковзає й торкається ніжно до всього своїм світлом теплим і ні об що не забруднюється, але все довкола гарнішим робить, — так і Зося по лікарняних палатах пробігала, ніби свій власний обхід робила. Іноді подовгу зупинялася в когось. Бувало, що діткам хворим казки розповість. Бувало, що й дорослих розвеселить.
Спочатку лікар Федір намагався захистити дочку, хоча б від тяжко хворих, щоб не злякати дівчинку виглядом страждань людських. Та одного разу він застав Зосю біля постелі помираючого, котрому він сам не міг вже нічим допомогти засобами медицини. І побачив він, як дівчинка з тим чоловіком говорила… І побачив, як змінився раптом стан того чоловіка…
Той чоловік потім розповідав лікареві Федору: «От, сподобився милості Божої: янгол до мене зайшов! І помирати тепер не страшно!»
І з того часу вже не заборонялося Зосі навіть до тяжко хворих заходити. Вона ж — завжди була напоготові: чи води подасть, санітарку покличе, чи просто слово добре й ласкаве скаже, посмішкою сонячною обдарує.
Коли в монастирі з’явився послушник Миколай, що став учнем старця Зосими, то дуже скоро стали вони з Зосею великими друзями. Миколай навчив Зосю грамоти. І коли вивчилася Зося цього — з’явився в неї привілей особливий: вона записки від хворих деяких із проханнями чи питаннями до старця Зосими відносила, а від нього — відповіді назад доставляла.
І старець Зосима до виховання дівчинки увагу особливу виявляв.
Коли підросла Зося, стала вона частим гостем у келії старця.
Любила вона питання йому ставити. Любила відповіді його слухати. Любила і просто тихенько поруч посидіти в тиші особливій, що в келії старця Зосими завжди була.
Тоді — ніби затихало все в ній. Її радість — жива, промениста, сяюча навсібіч — набувала особливого стану світла ласкавого, спокою ніжного й зосередженості на Присутності Божій.
Батьки Зосі майже весь свій час і сили віддавали праці в лікарні.
Ігри ляльками чи в квача з однолітками не могли надовго захопити Зосю. А от в житті лікарні її роль з кожним роком зростала.
Як промінчик сонячний, що ковзає й торкається ніжно до всього своїм світлом теплим і ні об що не забруднюється, але все довкола гарнішим робить, — так і Зося по лікарняних палатах пробігала, ніби свій власний обхід робила. Іноді подовгу зупинялася в когось. Бувало, що діткам хворим казки розповість. Бувало, що й дорослих розвеселить.
Спочатку лікар Федір намагався захистити дочку, хоча б від тяжко хворих, щоб не злякати дівчинку виглядом страждань людських. Та одного разу він застав Зосю біля постелі помираючого, котрому він сам не міг вже нічим допомогти засобами медицини. І побачив він, як дівчинка з тим чоловіком говорила… І побачив, як змінився раптом стан того чоловіка…
Той чоловік потім розповідав лікареві Федору: «От, сподобився милості Божої: янгол до мене зайшов! І помирати тепер не страшно!»
І з того часу вже не заборонялося Зосі навіть до тяжко хворих заходити. Вона ж — завжди була напоготові: чи води подасть, санітарку покличе, чи просто слово добре й ласкаве скаже, посмішкою сонячною обдарує.
Коли в монастирі з’явився послушник Миколай, що став учнем старця Зосими, то дуже скоро стали вони з Зосею великими друзями. Миколай навчив Зосю грамоти. І коли вивчилася Зося цього — з’явився в неї привілей особливий: вона записки від хворих деяких із проханнями чи питаннями до старця Зосими відносила, а від нього — відповіді назад доставляла.
* * *
Одного разу Зося прийшла, як завжди, до келії старця Зосими й запитала його:
— Скажи: чому одні люди — добрі, а інші — не добрі? Чому так? Невже не можна так перемінити, щоб усі добрими стали?
— От ти, Зосенько, подивися на рослини різні. Одні — сильні, міцні, здорові, рівненько ростуть, до сонечка тягнуться. А інші є — хирляві. А в деяких — стовбури викривилися… Багато від чого це залежить: чи добре насіння було, на який ґрунт воно впало, як довкола все було, коли зростало…
От і люди — так само.
Якщо за будь-якою рослиною почати правильно доглядати, то краще вона розвиватися стане. Втім стовбур дерева, що довго ріс криво, вже не зробити рівним…
— Так! Зрозуміла я! От — у нас така хвора з «кривим стовбуром» з’явилася.
Зося замислилася ненадовго, а потім розповіла про ту нову хвору, від якої проблеми великі для всієї лікарні вийшли:
— Дуже шумна вона, кричить на усіх, ніби одна вона тільки на всьому світі! Хоче, щоб тільки навколо неї всі бігали й метушилися! І все їй не так: і кашу не так зварено, й укол їй боляче роблять, і постіль жорстка, і санітарки їй не докликатися! Вона — поміщиця заможна, самотньо багато років жила, слуг безліч при ній кожну забаганку її виконували… І звикла вона, що все — тільки їй… А говорить вона так, ніби зграя ґедзів кусючих у роті! Лише погане в усьому бачить! Все й усіх сварить, все засуджує! Всі у неї — глупі, ледачі, незугарні! І вилікувати її не можуть, і як догодити — не знають!... А до лікарні нашої привіз її лікар особистий, бо не знав, чим допомогти. І що найсумніше, що допомогти їй вже не виходить, помирати їй, видно, невдовзі доведеться. Хвороба її — невиліковна, років їй вже багато, а вона про смерть тіла й не думає, ніби не може з нею цього статися. А їй — не говорять. І всім довкола від неї тільки самі проблеми…
Тато запитує, як би тут помогти?
— Сказати їй треба, що час її прийшов… От, Миколаю, тобі — практика хороша! Зосю сьогодні проведеш — і побесідуєш.
Зося зраділа, тому що з Миколаєм їй завжди цікаво було.
Задоволена обіцяною підтримкою, вона віддала старцеві Зосимі принесені від хворих записки.
— Ну, Зосю, давай за роботу! — сказав Зосима.
Зося сіла за стіл, озброїлася пером і чорнилами й приготувалася писати відповіді.
Старець Зосима взяв першу записку, прочитав, подивився зором внутрішнім в долю того, хто питання написав, віддав записку Зосі. Вона перегорнула аркуш, щоб написати відповідь.
Повільно і чітко вимовляючи слова, Зосима сформулював два коротких речення. Зося старанно й акуратно записала слова старця.
Так вони відповіли на всі послання.
— Скажи: чому одні люди — добрі, а інші — не добрі? Чому так? Невже не можна так перемінити, щоб усі добрими стали?
— От ти, Зосенько, подивися на рослини різні. Одні — сильні, міцні, здорові, рівненько ростуть, до сонечка тягнуться. А інші є — хирляві. А в деяких — стовбури викривилися… Багато від чого це залежить: чи добре насіння було, на який ґрунт воно впало, як довкола все було, коли зростало…
От і люди — так само.
Якщо за будь-якою рослиною почати правильно доглядати, то краще вона розвиватися стане. Втім стовбур дерева, що довго ріс криво, вже не зробити рівним…
— Так! Зрозуміла я! От — у нас така хвора з «кривим стовбуром» з’явилася.
Зося замислилася ненадовго, а потім розповіла про ту нову хвору, від якої проблеми великі для всієї лікарні вийшли:
— Дуже шумна вона, кричить на усіх, ніби одна вона тільки на всьому світі! Хоче, щоб тільки навколо неї всі бігали й метушилися! І все їй не так: і кашу не так зварено, й укол їй боляче роблять, і постіль жорстка, і санітарки їй не докликатися! Вона — поміщиця заможна, самотньо багато років жила, слуг безліч при ній кожну забаганку її виконували… І звикла вона, що все — тільки їй… А говорить вона так, ніби зграя ґедзів кусючих у роті! Лише погане в усьому бачить! Все й усіх сварить, все засуджує! Всі у неї — глупі, ледачі, незугарні! І вилікувати її не можуть, і як догодити — не знають!... А до лікарні нашої привіз її лікар особистий, бо не знав, чим допомогти. І що найсумніше, що допомогти їй вже не виходить, помирати їй, видно, невдовзі доведеться. Хвороба її — невиліковна, років їй вже багато, а вона про смерть тіла й не думає, ніби не може з нею цього статися. А їй — не говорять. І всім довкола від неї тільки самі проблеми…
Тато запитує, як би тут помогти?
— Сказати їй треба, що час її прийшов… От, Миколаю, тобі — практика хороша! Зосю сьогодні проведеш — і побесідуєш.
Зося зраділа, тому що з Миколаєм їй завжди цікаво було.
Задоволена обіцяною підтримкою, вона віддала старцеві Зосимі принесені від хворих записки.
— Ну, Зосю, давай за роботу! — сказав Зосима.
Зося сіла за стіл, озброїлася пером і чорнилами й приготувалася писати відповіді.
Старець Зосима взяв першу записку, прочитав, подивився зором внутрішнім в долю того, хто питання написав, віддав записку Зосі. Вона перегорнула аркуш, щоб написати відповідь.
Повільно і чітко вимовляючи слова, Зосима сформулював два коротких речення. Зося старанно й акуратно записала слова старця.
Так вони відповіли на всі послання.
* * *
Невдовзі Зося з Миколаєм вирушили до лікарні. Адже цього дня їм треба було ще багато встигнути.
Лікарня була близько від монастиря. Шлях пролягав похилим пагорбом уздовж ріки. Краса довкола була надзвичайна!
Миколай, що давно не виходив з монастирських стін, радів і величі могутньої ріки, що плавно несла свої води, й зелені пагорбів, і просторам голубого неба з легкими хмаринками.
Маленька тепла Зосина долонька в його руці переповнювала відчуттям ніжності…
Зося йшла поруч, також сповнена радісного захоплення:
— Я це місце люблю дуже! Тут завжди гарно: і взимку, і влітку… І радісно так завжди робиться, коли тут ідеш! Ніби відштовхнешся — і над Землею полетиш! Я так навіть бавлюся іноді: відчуваю, що я, як птах, літаю й усе з висоти бачу…
Коли вже підходили до лікарні, Зося сказала Миколаєві:
— Знаєш, ця жінка, її Єлизаветою Степанівною звати, — мені здається, що вона — дуже нещаслива. І смерті вона дуже боїться. Тому й старається про це не думати взагалі…
Я сама про себе так теж думала: боюся я помирати — чи ні? Зараз мені здається, що я б не злякалася, якщо тіло померти повинно. Якщо не буде дуже боляче, звичайно. Тому, що душа — не помирає…
А ти про це думав?
— Багато думав, Зосю. Гадаю, що теж зараз не злякався б, якби призвав до Себе Бог. Але от, як про таке сказати іншій людині, ще не знаю…
Вони пішли далі мовчки. Зося тільки міцніше стисла своєю долонькою руку Миколая, ніби підтримати старалася.
Вони разом увійшли до палати.
— А, Зосю, пропаща! З’явилася нарешті! Ніколи тебе немає, коли потрібна! Чотири години вже на тебе чекаю, щоб книжку мені почитала! Шукати тебе всіх посилала, а тебе немає ніде!
— Я сьогодні не буду Вам читати, Єлизавето Степанівно. Я от до Вас привела…
Зося вказала на Миколая.
— Це ж хто тебе просив? Милостиню на монастир випрошувати буде?! Знаю я цих: «на зцілення душі й тіла»! Що, грошенят моїх захотів? Оце вже ні, не отримаєш! Чи висповідати мене вирішили? Не можуть вилікувати! Так нехай хоч душа врятується, якщо грошенята всі церкві віддасть? Так? За грошенята врятуюся, значить?! А якщо не пожертвую — то до пекла потраплю? Терпіти не можу попів!
— Я не можу Вас висповідати, Єлизавето Степанівно: я лише послушник іще. Мене старець Зосима прислав побесідувати з Вами. А якщо, насправді, сповідатися й причаститися захочете, то це можна буде спеціально зробити.
— Мене тут що, поховати хочуть?! Я що, помираю, чи що?!
— Це — правда: хвороба Ваша невиліковна. А коли час смертний настане, те Бог вирішує… А до миті цієї краще завжди готовим бути.
Єлизавета Степанівна зблідла й здушеним голосом, але тихо, а не криком, як завжди, — вона звернулася до Зосі:
— Це — правда? Зосю, я знаю, що ти брехати не вмієш. Це — правда?
Зося мовчки кивнула.
Настала тиша, в якій було чути лише уривчасте дихання огрядної літньої жінки, для котрої дні життя в цьому тілі вже майже добігли кінця…
Зося тихо вийшла й щільно зачинила за собою двері лікарняної палати.
— Мені піти, Єлизавето Степанівно? — запитав Миколай.
— Ні… Сідай вже, раз прийшов, починай свої проповіді! Тільки грошей від мене не отримаєте, так і знайте!...
Миколай відчув Присутність Божу і… неочікувано для себе самого почав розповідати про те, як сам прийшов до Бога. Говорив він щиро й просто:
— Колись я навмисне прийшов сюди, до цього міста, де мене зовсім ніхто не знав. Думав я, що хороше це місце для того, щоб покінчити життя своє земне, тому що не бачив від нього жодної користі… І думав я тоді, що і Бога немає, тому що стільки зла довкола коїться! І часто зло над добром панує. І не в силах людських — змінити що-небудь у світі цім…
Миколай став розповідати далі свою історію: про те, як врятувала його від такого кінця жінка добра Аксенія. Як попросила вона хлопчика хворого до старця Зосими віднести.
Став Миколай про Зосиму розповідати. Про чистоту душі, про Бога Живого…
Йому здавалося, що, перебуваючи в якомусь шоці від звістки про близьку смерть, жінка його не слухає зовсім… Просто — не так страшно, якщо поруч є хтось.
Але ж кожен в годину смертну — сам поріг переступає…
Втім, коли Миколай замовк, Єлизавета Степанівна неочікувано запитала:
— І що, хочеш тепер, як цей старець стати?
— Так, хотів би навчитися допомагати тим, кому можна допомогти…
— А мені от, схоже, допомагати вже пізно… Навіщо ж прислав тебе твій старець?
— Щоб встигли Ви зробити те, що ще можна встигнути.
— Що ж?
— Про це й треба подумати Вам… Як запитаєте про щось, то я, скільки знаю, скажу… Той час, що відпущено ще, можна з великою користю для душі провести. Я — не про гроші. Грішми як розпорядитися — це Ви самі вирішите. Заповіт написати можете.
Вони мовчали якийсь час.
— Я от, знаєш, що придумала, Миколаю? Я своє майно — Зосі заповім. Я — хоч і лиха та сварлива стара, а дещо в людях розумію, багато на своїм віку перебачила!... Вона — вміє добре робити! Думаєш, що це Бог так її направляє? А хочеш, і Аксенії твоїй теж відпишу грошей? Ти, напевно, не віддячив їй по-справжньому? Зуміє вона розпорядитися?
Мало користі від життя мого було… Так нехай — хоч від смерті буде користь…
… Вони говорили ще довго…
Багато від близькості години смертної стало для жінки тієї видніше: що — важливо, а що — не має значення…
З того дня Єлизавета Степанівна змінилася сильно. Перестала вона всіх довкола діймати забаганками своїми, у справах земних лад навела, заповіт розписала детальний.
І стан її перемінився суттєво: бо перед Богом вона себе — як душу відчула, і до переходу до життя іншого готувати себе стала.
Лікарня була близько від монастиря. Шлях пролягав похилим пагорбом уздовж ріки. Краса довкола була надзвичайна!
Миколай, що давно не виходив з монастирських стін, радів і величі могутньої ріки, що плавно несла свої води, й зелені пагорбів, і просторам голубого неба з легкими хмаринками.
Маленька тепла Зосина долонька в його руці переповнювала відчуттям ніжності…
Зося йшла поруч, також сповнена радісного захоплення:
— Я це місце люблю дуже! Тут завжди гарно: і взимку, і влітку… І радісно так завжди робиться, коли тут ідеш! Ніби відштовхнешся — і над Землею полетиш! Я так навіть бавлюся іноді: відчуваю, що я, як птах, літаю й усе з висоти бачу…
Коли вже підходили до лікарні, Зося сказала Миколаєві:
— Знаєш, ця жінка, її Єлизаветою Степанівною звати, — мені здається, що вона — дуже нещаслива. І смерті вона дуже боїться. Тому й старається про це не думати взагалі…
Я сама про себе так теж думала: боюся я помирати — чи ні? Зараз мені здається, що я б не злякалася, якщо тіло померти повинно. Якщо не буде дуже боляче, звичайно. Тому, що душа — не помирає…
А ти про це думав?
— Багато думав, Зосю. Гадаю, що теж зараз не злякався б, якби призвав до Себе Бог. Але от, як про таке сказати іншій людині, ще не знаю…
Вони пішли далі мовчки. Зося тільки міцніше стисла своєю долонькою руку Миколая, ніби підтримати старалася.
Вони разом увійшли до палати.
— А, Зосю, пропаща! З’явилася нарешті! Ніколи тебе немає, коли потрібна! Чотири години вже на тебе чекаю, щоб книжку мені почитала! Шукати тебе всіх посилала, а тебе немає ніде!
— Я сьогодні не буду Вам читати, Єлизавето Степанівно. Я от до Вас привела…
Зося вказала на Миколая.
— Це ж хто тебе просив? Милостиню на монастир випрошувати буде?! Знаю я цих: «на зцілення душі й тіла»! Що, грошенят моїх захотів? Оце вже ні, не отримаєш! Чи висповідати мене вирішили? Не можуть вилікувати! Так нехай хоч душа врятується, якщо грошенята всі церкві віддасть? Так? За грошенята врятуюся, значить?! А якщо не пожертвую — то до пекла потраплю? Терпіти не можу попів!
— Я не можу Вас висповідати, Єлизавето Степанівно: я лише послушник іще. Мене старець Зосима прислав побесідувати з Вами. А якщо, насправді, сповідатися й причаститися захочете, то це можна буде спеціально зробити.
— Мене тут що, поховати хочуть?! Я що, помираю, чи що?!
— Це — правда: хвороба Ваша невиліковна. А коли час смертний настане, те Бог вирішує… А до миті цієї краще завжди готовим бути.
Єлизавета Степанівна зблідла й здушеним голосом, але тихо, а не криком, як завжди, — вона звернулася до Зосі:
— Це — правда? Зосю, я знаю, що ти брехати не вмієш. Це — правда?
Зося мовчки кивнула.
Настала тиша, в якій було чути лише уривчасте дихання огрядної літньої жінки, для котрої дні життя в цьому тілі вже майже добігли кінця…
Зося тихо вийшла й щільно зачинила за собою двері лікарняної палати.
— Мені піти, Єлизавето Степанівно? — запитав Миколай.
— Ні… Сідай вже, раз прийшов, починай свої проповіді! Тільки грошей від мене не отримаєте, так і знайте!...
Миколай відчув Присутність Божу і… неочікувано для себе самого почав розповідати про те, як сам прийшов до Бога. Говорив він щиро й просто:
— Колись я навмисне прийшов сюди, до цього міста, де мене зовсім ніхто не знав. Думав я, що хороше це місце для того, щоб покінчити життя своє земне, тому що не бачив від нього жодної користі… І думав я тоді, що і Бога немає, тому що стільки зла довкола коїться! І часто зло над добром панує. І не в силах людських — змінити що-небудь у світі цім…
Миколай став розповідати далі свою історію: про те, як врятувала його від такого кінця жінка добра Аксенія. Як попросила вона хлопчика хворого до старця Зосими віднести.
Став Миколай про Зосиму розповідати. Про чистоту душі, про Бога Живого…
Йому здавалося, що, перебуваючи в якомусь шоці від звістки про близьку смерть, жінка його не слухає зовсім… Просто — не так страшно, якщо поруч є хтось.
Але ж кожен в годину смертну — сам поріг переступає…
Втім, коли Миколай замовк, Єлизавета Степанівна неочікувано запитала:
— І що, хочеш тепер, як цей старець стати?
— Так, хотів би навчитися допомагати тим, кому можна допомогти…
— А мені от, схоже, допомагати вже пізно… Навіщо ж прислав тебе твій старець?
— Щоб встигли Ви зробити те, що ще можна встигнути.
— Що ж?
— Про це й треба подумати Вам… Як запитаєте про щось, то я, скільки знаю, скажу… Той час, що відпущено ще, можна з великою користю для душі провести. Я — не про гроші. Грішми як розпорядитися — це Ви самі вирішите. Заповіт написати можете.
Вони мовчали якийсь час.
— Я от, знаєш, що придумала, Миколаю? Я своє майно — Зосі заповім. Я — хоч і лиха та сварлива стара, а дещо в людях розумію, багато на своїм віку перебачила!... Вона — вміє добре робити! Думаєш, що це Бог так її направляє? А хочеш, і Аксенії твоїй теж відпишу грошей? Ти, напевно, не віддячив їй по-справжньому? Зуміє вона розпорядитися?
Мало користі від життя мого було… Так нехай — хоч від смерті буде користь…
… Вони говорили ще довго…
Багато від близькості години смертної стало для жінки тієї видніше: що — важливо, а що — не має значення…
З того дня Єлизавета Степанівна змінилася сильно. Перестала вона всіх довкола діймати забаганками своїми, у справах земних лад навела, заповіт розписала детальний.
І стан її перемінився суттєво: бо перед Богом вона себе — як душу відчула, і до переходу до життя іншого готувати себе стала.
* * *
Одного разу, коли старець Зосима й Миколай були тільки удвох, Зосима сказав:
— Відходити мені час…
Тихо, але чітко промовив це він.
— Куди? — не зрозумів Миколай.
— По той бік… Туди, куди Отець Небесний кличе нині…
— Чому ти так говориш, ти ж здоровий зовсім?!
— Навіщо ж обов’язково у хворобі, болю та стражданні відходити? Відходити можна з радістю й готовністю до іншого стану душі, до життя без оболонки тлінної тілесної!
Часто немочі тіла даються людині, щоб полегшити душі цей перехід. Власне — щоб душа сама погодилася б на те, що розставання з тілом стане благом. І щоб не чіплялася б вона за життя тілесне, але повернулася б повністю до життя в світі іншому.
Якщо ж душа підкорила забаганки і розуму, й тіла, якщо Бог — поруч завжди, — то можна радісно смерть оболонки тлінної прийняти!
Ти тепер, Миколаю, відпусти мене…
— Та ж як? Що значить «відпусти»? Хіба я тримаю тебе? Хіба можу я перестати любити тебе — і смерті тобі побажати?
— Ти звик любити мене в тілі цьому, слова від тіла чути, любов Божу, що ллється крізь тіло моє, відчувати, любов’ю у відповідь цей остов тілесний обіймати…
Ти говориш: «не можу не любити тебе!». Та хіба смерть тіла може бути завадою для любові? Я от — відійду, і ти ж любити мене не перестанеш? І я тебе любити не перестану.
Чому люди сльози ллють, коли померло тіло того, кого вони любили? Тому, що душу вони не бачать, не можуть обійняти її, поговорити… Смерть тіла вони відчувають… розлукою.
Ще буває, що шкодують себе в самотності своїй і покинутості…
Але, наприклад, для перших християн смерть не була трагедією, як часто її тепер сприймають люди! За порогом смерті — чекали вони щастя возз’єднання душі з Богом!
Чекали вони на це возз’єднання з Богом, Котрого всім серцем училися любити! Любити — понад усе, що в їхніх земних життях було і могло б іще бути!
І хрещення перші християни приймали не через те, що всі довкола охрещені й прийнято так! Адже тоді, навпаки: всі довкола інакше жили… І той, хто хотів прийняти хрещення, — тому це робив, що хотів життя своє за Вченням Ісуса будувати! В новій чистоті й красі душевній прагнули вони жити, заповідей Ісуса дотримуючись!
Ти ж — вже багато чого навчився, і, як я відійду, — ще більшого навчишся… Любов, що між нами, — навчить! Бог — навчить!
— Звідки ти знаєш, що — час?
— Господь сказав! Кличе…
— Сказати про це настоятелеві?
— Ні, не говори: немає потреби…
— Відходити мені час…
Тихо, але чітко промовив це він.
— Куди? — не зрозумів Миколай.
— По той бік… Туди, куди Отець Небесний кличе нині…
— Чому ти так говориш, ти ж здоровий зовсім?!
— Навіщо ж обов’язково у хворобі, болю та стражданні відходити? Відходити можна з радістю й готовністю до іншого стану душі, до життя без оболонки тлінної тілесної!
Часто немочі тіла даються людині, щоб полегшити душі цей перехід. Власне — щоб душа сама погодилася б на те, що розставання з тілом стане благом. І щоб не чіплялася б вона за життя тілесне, але повернулася б повністю до життя в світі іншому.
Якщо ж душа підкорила забаганки і розуму, й тіла, якщо Бог — поруч завжди, — то можна радісно смерть оболонки тлінної прийняти!
Ти тепер, Миколаю, відпусти мене…
— Та ж як? Що значить «відпусти»? Хіба я тримаю тебе? Хіба можу я перестати любити тебе — і смерті тобі побажати?
— Ти звик любити мене в тілі цьому, слова від тіла чути, любов Божу, що ллється крізь тіло моє, відчувати, любов’ю у відповідь цей остов тілесний обіймати…
Ти говориш: «не можу не любити тебе!». Та хіба смерть тіла може бути завадою для любові? Я от — відійду, і ти ж любити мене не перестанеш? І я тебе любити не перестану.
Чому люди сльози ллють, коли померло тіло того, кого вони любили? Тому, що душу вони не бачать, не можуть обійняти її, поговорити… Смерть тіла вони відчувають… розлукою.
Ще буває, що шкодують себе в самотності своїй і покинутості…
Але, наприклад, для перших християн смерть не була трагедією, як часто її тепер сприймають люди! За порогом смерті — чекали вони щастя возз’єднання душі з Богом!
Чекали вони на це возз’єднання з Богом, Котрого всім серцем училися любити! Любити — понад усе, що в їхніх земних життях було і могло б іще бути!
І хрещення перші християни приймали не через те, що всі довкола охрещені й прийнято так! Адже тоді, навпаки: всі довкола інакше жили… І той, хто хотів прийняти хрещення, — тому це робив, що хотів життя своє за Вченням Ісуса будувати! В новій чистоті й красі душевній прагнули вони жити, заповідей Ісуса дотримуючись!
Ти ж — вже багато чого навчився, і, як я відійду, — ще більшого навчишся… Любов, що між нами, — навчить! Бог — навчить!
— Звідки ти знаєш, що — час?
— Господь сказав! Кличе…
— Сказати про це настоятелеві?
— Ні, не говори: немає потреби…
* * *
У двері постукали…
— От нам радість! Зосеньку Господь привів! — посміхнувся Зосима.
Дівчинка вбігла до келії, вся сяючи променистою радістю, свіжістю, ніжністю! Пасма біло-золотого волосся вибилися з-під хустинки… В руках вона тримала повний кошик брусниці…
— От — ягідок принесла! Сама назбирала! Он скільки!
Старець Зосима скуштував ягідки. Їв повільно, з блаженним виразом обличчя, ніби останнє причастя приймав. Зосю обійняв ласкаво:
— Спасибі тобі! Порадувала частуванням!...
Зося хотіла залишити всі ягоди для Зосими й Миколая, але старець попросив:
— Ти нам з Миколаєм трішки відсип у тарілку, а решту — до лікарні віднеси. Скажеш, що старець Зосима так звелів: здоров’я від них тим, хто поїсть, додасться.
Вони втрьох довго сиділи разом, осяяні Присутністю Божою. Розмов і питань не було… Але було так, мов обійнялися вони душами!
Коли Зося зібралася йти, Зосима сказав:
— Ти ще батькові й матінці скажи, що завтра на них новина чекає — і вони мають у тій новині радість велику побачити. Запам’ятаєш?
— Все словечко в словечко передам, ти мене навчив, як слова важливі точно запам’ятовувати! Ну, тоді — побіжу я?
— Іди… Іди з Богом, Зосенько!
— От нам радість! Зосеньку Господь привів! — посміхнувся Зосима.
Дівчинка вбігла до келії, вся сяючи променистою радістю, свіжістю, ніжністю! Пасма біло-золотого волосся вибилися з-під хустинки… В руках вона тримала повний кошик брусниці…
— От — ягідок принесла! Сама назбирала! Он скільки!
Старець Зосима скуштував ягідки. Їв повільно, з блаженним виразом обличчя, ніби останнє причастя приймав. Зосю обійняв ласкаво:
— Спасибі тобі! Порадувала частуванням!...
Зося хотіла залишити всі ягоди для Зосими й Миколая, але старець попросив:
— Ти нам з Миколаєм трішки відсип у тарілку, а решту — до лікарні віднеси. Скажеш, що старець Зосима так звелів: здоров’я від них тим, хто поїсть, додасться.
Вони втрьох довго сиділи разом, осяяні Присутністю Божою. Розмов і питань не було… Але було так, мов обійнялися вони душами!
Коли Зося зібралася йти, Зосима сказав:
— Ти ще батькові й матінці скажи, що завтра на них новина чекає — і вони мають у тій новині радість велику побачити. Запам’ятаєш?
— Все словечко в словечко передам, ти мене навчив, як слова важливі точно запам’ятовувати! Ну, тоді — побіжу я?
— Іди… Іди з Богом, Зосенько!
* * *
Старець Зосима помер…
Звістка про його смерть швидко облетіла все маленьке провінційне містечко…
Надія, мати Зосі, не могла стримувати сліз. Її чоловік, лікар Федір, гладив її, заплакану, по голові й ласкаво обіймав, а Надія все повторювала крізь сльози:
— Як же так? Помер старець Зосима… Адже був здоровий зовсім!...
Підбігла їхня дочка. Надія, втираючи хусткою сльози, вимовила:
— Зосю, Зосенько, старець Зосима помер учора…
Зося завмерла, немов на хвилю зупинило свій біг те променисте золотисте сонечко, що в безперервному русі завжди всі свої справи поспішало звершити:
— Так от про що він учора говорив: що вам звістка буде, котрій ви зрадіти повинні… А я не зрозуміла…, не здогадалася…
Мамо, тато! Він ще вчора все знав! І він хотів, щоб ви за ним не плакали, тому що він — з Богом, і йому добре має бути! І ми за нього радіти маємо!
І з цими словами Зося обійняла батьків своїх із такою теплотою й любов’ю, ніби вона була і старше, й мудріше, й сильніше від них…
Федір підхопив її на руки, дівчинка ще міцніше обхопила своїх найбільш коханих людей. І вони довго стояли так мовчки, міцно обійнявши одне одного.
Потім вони пішли додому…
Вражені недитячими словами дочки, Федір і Надія дивилися на свою Зосю.
Надія запитала:
— А тобі зовсім не сумно, Зосенько, що не прибіжиш більше до келії до старця? Питання свої ставити кому тепер будеш?..
— Сумно й мені трішки… — помовчавши, відповіла Зося. — Тільки думаю я, що він на мої питання знайде, як мені відповісти — так, щоб я зрозуміла! Я коли геть маленька була й глупа — він завжди придумував, як мені пояснити, щоб зрозуміло було. От і тепер неодмінно придумає!
— Мамо, тату! Дивіться! Ось же він поруч з нами іде — зі Світла весь!
Він — знаєте, як зараз говорить? Він говорить: «Бог — завжди з нами поруч! І Бог на всі питання відповість, тільки треба любити й учитися слухати поради Божі!»
Я його тепер, виявляється, чути можу й бачити, а люди чомусь кажуть, що він помер…
Звістка про його смерть швидко облетіла все маленьке провінційне містечко…
Надія, мати Зосі, не могла стримувати сліз. Її чоловік, лікар Федір, гладив її, заплакану, по голові й ласкаво обіймав, а Надія все повторювала крізь сльози:
— Як же так? Помер старець Зосима… Адже був здоровий зовсім!...
Підбігла їхня дочка. Надія, втираючи хусткою сльози, вимовила:
— Зосю, Зосенько, старець Зосима помер учора…
Зося завмерла, немов на хвилю зупинило свій біг те променисте золотисте сонечко, що в безперервному русі завжди всі свої справи поспішало звершити:
— Так от про що він учора говорив: що вам звістка буде, котрій ви зрадіти повинні… А я не зрозуміла…, не здогадалася…
Мамо, тато! Він ще вчора все знав! І він хотів, щоб ви за ним не плакали, тому що він — з Богом, і йому добре має бути! І ми за нього радіти маємо!
І з цими словами Зося обійняла батьків своїх із такою теплотою й любов’ю, ніби вона була і старше, й мудріше, й сильніше від них…
Федір підхопив її на руки, дівчинка ще міцніше обхопила своїх найбільш коханих людей. І вони довго стояли так мовчки, міцно обійнявши одне одного.
Потім вони пішли додому…
Вражені недитячими словами дочки, Федір і Надія дивилися на свою Зосю.
Надія запитала:
— А тобі зовсім не сумно, Зосенько, що не прибіжиш більше до келії до старця? Питання свої ставити кому тепер будеш?..
— Сумно й мені трішки… — помовчавши, відповіла Зося. — Тільки думаю я, що він на мої питання знайде, як мені відповісти — так, щоб я зрозуміла! Я коли геть маленька була й глупа — він завжди придумував, як мені пояснити, щоб зрозуміло було. От і тепер неодмінно придумає!
— Мамо, тату! Дивіться! Ось же він поруч з нами іде — зі Світла весь!
Він — знаєте, як зараз говорить? Він говорить: «Бог — завжди з нами поруч! І Бог на всі питання відповість, тільки треба любити й учитися слухати поради Божі!»
Я його тепер, виявляється, чути можу й бачити, а люди чомусь кажуть, що він помер…
* * *
Настала весна. Дерева в монастирському саду зацвіли в тому році дружно. Всі вони були обсипані білими й ніжно-рожевими квітами. Пахощі! Спокій! Краса дивовижна!
Миколай стояв у саду недалеко від келії старця Зосими. Завтра він матиме прийняти чернечий постриг. Потім — продовжувати робити те, що чинив старець Зосима.
Настоятель, архімандрит Ігнатій, твердо впевнений, що має бути продовжено все, що було при Зосимі. Треба буде приймати прийшлих, вислуховувати, поради давати…
… Миколай згадав, як Зосима вчив його спілкуванню з відвідувачами… Так, дещо вже виходило. Але це легко було, коли поруч був старець Зосима. Знав Миколай, що не допустить Зосима таких помилок, що можуть нашкодити прийшлому. Щось він поправить, підкаже, раптом щось не так… А отепер? Чи зумію, коли поруч Зосими немає?
Чи Зосима є, тільки не видимий?
Миколай розмірковував про це, стоячи біля вишеньки, що вони зі старцем Зосимою колись посадили. Він милувався першими в житті її квітами, гладив тоненький поки що стовбур. Печалі не було. В серці була теплота, як при розмовах зі старцем.
Він згадав ту їхню розмову, коли вишеньку цю саджали.
Зосима тоді сказав: «Коли зацвіте, мене вже тут не буде!». Радісно так сказав!
— Так виходить, не побачиш ти цього? — засмутився тоді Миколай.
— Думаю, що побачу! Хіба став би Бог красу таку на Землі нашій сотворяти, якби не міг Сам її бачити з Обителі Своєї чи інакше ще як?...
Ось, наприклад, Піфагор всесвіт увесь словом «космос» назвав, а слово це означає по-грецькому — «краса», «гармонія у світобудові»!
— А ти що, стародавніх греків праці читав?
— Читав. Багато читав і користі від того здобув чимало. Багато мудрих людей і до Ісуса — про Бога, про життя чисте й моральне писало. І через те, що не багато читають це тепер, можливо, менше стремління до добродіяння в людях…
А що є добро-діяння? Це є діяння добра: це — і думки добрі, і слова добрі, й діла, що добро стверджують! А ти невже ж думав, що я тільки одну книгу все життя читав? — Зосима розсміявся молодо, радісно! — Гадаю я, що й ті люди, котрі красу на Землі Богові творити допомагають — не будуть позбавлені можливості бачити її… А втім, і це навіть не важливо! Велике дивовижне благо чекає на тих, кого Бог до Себе підпускає! От і повинні ми потрудитися, щоб добро на Землі примножити, красу й у вчинках, і в душах сотворити… Щоб, в тому числі, достойні ми були увійти до Царства Отця Небесного!
Миколай стояв у саду недалеко від келії старця Зосими. Завтра він матиме прийняти чернечий постриг. Потім — продовжувати робити те, що чинив старець Зосима.
Настоятель, архімандрит Ігнатій, твердо впевнений, що має бути продовжено все, що було при Зосимі. Треба буде приймати прийшлих, вислуховувати, поради давати…
… Миколай згадав, як Зосима вчив його спілкуванню з відвідувачами… Так, дещо вже виходило. Але це легко було, коли поруч був старець Зосима. Знав Миколай, що не допустить Зосима таких помилок, що можуть нашкодити прийшлому. Щось він поправить, підкаже, раптом щось не так… А отепер? Чи зумію, коли поруч Зосими немає?
Чи Зосима є, тільки не видимий?
Миколай розмірковував про це, стоячи біля вишеньки, що вони зі старцем Зосимою колись посадили. Він милувався першими в житті її квітами, гладив тоненький поки що стовбур. Печалі не було. В серці була теплота, як при розмовах зі старцем.
Він згадав ту їхню розмову, коли вишеньку цю саджали.
Зосима тоді сказав: «Коли зацвіте, мене вже тут не буде!». Радісно так сказав!
— Так виходить, не побачиш ти цього? — засмутився тоді Миколай.
— Думаю, що побачу! Хіба став би Бог красу таку на Землі нашій сотворяти, якби не міг Сам її бачити з Обителі Своєї чи інакше ще як?...
Ось, наприклад, Піфагор всесвіт увесь словом «космос» назвав, а слово це означає по-грецькому — «краса», «гармонія у світобудові»!
— А ти що, стародавніх греків праці читав?
— Читав. Багато читав і користі від того здобув чимало. Багато мудрих людей і до Ісуса — про Бога, про життя чисте й моральне писало. І через те, що не багато читають це тепер, можливо, менше стремління до добродіяння в людях…
А що є добро-діяння? Це є діяння добра: це — і думки добрі, і слова добрі, й діла, що добро стверджують! А ти невже ж думав, що я тільки одну книгу все життя читав? — Зосима розсміявся молодо, радісно! — Гадаю я, що й ті люди, котрі красу на Землі Богові творити допомагають — не будуть позбавлені можливості бачити її… А втім, і це навіть не важливо! Велике дивовижне благо чекає на тих, кого Бог до Себе підпускає! От і повинні ми потрудитися, щоб добро на Землі примножити, красу й у вчинках, і в душах сотворити… Щоб, в тому числі, достойні ми були увійти до Царства Отця Небесного!
* * *
В цей час Миколая покликали:
— Тут до старця Зосими люди прийшли, хлопчика сліпенького привели, не хочуть іти, не вірять, що його немає…
— Правильно, що не вірять! — радісно відповів Миколай. — Клич!
Молода, струнка, красиво й заможно вбрана жінка йшла до келії, тримаючи за руку хлопчика років приблизно десяти чи одинадцяти. Тримала так, ніби вона сама кожен крок за нього зробити намагалася, щоб не спіткнувся, не вдарився.
Побачивши широкоплечого, міцної тілобудови чоловіка в одязі послушника, замість убіленого сивиною старця, вона невдоволено стенула плечима…
Миколай запросив зайти до келії. Сказав:
— Давайте ми з Вами поки побесідуємо. Проходьте, сідайте.
Жінка посадила сина на лавку біля стіни, сіла сама. Звела в бік Миколая очі, але дивилася кудись повз. Нарешті, вона промовила:
— Ну, говоріть, якщо знаєте, що сказати…
Миколай відчув той стан, коли Світло Духа Святого дозволяє бачити душі й усе, що з ними відбувається.
Він бачив, що прийшла просити вона про чудо, а сама не вірить у можливість зцілення Силою Божою. І в ній самій є перепона, що не дозволяє зцілити хлопчика…
Він ще раз уважніше подивився на хлопчика… Побачив і те, що хлопчик, котрий відчував себе хворим, нещасливим, не смів ступити й кроку без підтримки дорослих, не може бути зцілений просто зараз… Але хвороба може піти, її дуже легко можна прибрати, якщо змінити ситуацію…
«Як же знайти ті слова, щоб зрозуміла? Адже не хоче вона, не готова пораду чути… Подавай їй старця святого…»
Миколай внутрішньо попросив Бога про допомогу цим людям і потім ще повніше увійшов у з’єднаність зі Світлом Божественним.
Цієї миті до келії влетіла задихана Зося, і — мов світло сонячне заграло, заіскрилося всюди.
Вона вклонилася, перепросила, що розмову перервала, що завадила.
— Зосю, ти б із хлопчиком в саду погуляла годинку, а ми б поки з мамою його поговорили.
Зося відразу радісно погодилася:
— Тебе як звати?
— Костик.
Мама Костика, як птаха, що крильми своє дитя захищає, тривожно подивилася на дівчинку:
— Він — сліпий, не бачить зовсім! Ти, будь ласка, дивися, дівчинко, щоб не сталося з ним чого…
Зося впевнено підійшла, взяла Костю за руку.
— Ви не бійтеся за нього, все буде добре!
І вже Костикові:
— Ходімо, я тобі такé покажу!...
— Як же покажеш? Я ж не бачу!...
— А от дізнаєшся! Ходімо!
Костикова мати з тривогою провела поглядом дітей…
Миколаєві знадобилося чимало зусиль, щоб вона почала не просто слухати, а чути його слова.
Спочатку він розпитав про хворобу хлопчика. Дізнався, що сталося це після падіння, коли вдарився він головою, послизнувшись на мокрих колодах. Самі очі — не пошкоджено. Але зір лікарі повернути не можуть…
Миколай і сам добре бачив зором душі, що пошкодження нервових закінчень можна прибрати — не з медичною допомогою, а з Божою тільки… Але не дозволяється йому це зробити просто зараз…
Миколай став говорити про те, що хлопчику можна повернути зір, але потрібно, щоб той «тепличний» спосіб життя, що він провадить під безперервною опікою, було змінено. Щоб укріпити його організм — потрібно його загартовувати: вчити і плавати, й бігати, й верхи їздити. А найважливіше — щоб Костик про інших почав піклуватися, щоб не відчував себе нещасним, немічним, невиліковно хворим, але став би робити все те, що може на межі своїх можливостей, причому весь час цю межу треба старатися відсувати. І тоді…
Розмову, нібито, було закінчено…
Миколай розумів, що слід би сказати чи зробити іще щось, щоб слова вимовлені «опустилися на потрібну глибину» в розумінні співрозмовниці.
Старець Зосима в таких випадках зазвичай давав якусь пораду просту: «отак-от треба чинити»…
Миколай перебирав варіанти: «собаку завести, щоб другом став, або кінь може бути ще краще… Напевно, треба ще з самим хлопчиком поговорити…»
Він відчинив двері келії й покликав:
— Зосю, Костику!
В саду лунав заливистий дитячий сміх.
— Ну, лови ж! — втікала Зося, а Костик біг за нею, впевнено оминаючи стовбури дерев!
Коли Зося почула поклик Миколая — то піддалася, і Костик її впіймав!
Вони йшли… поруч, не тримаючись за руки!
Очі хлопчика все ще не бачили, але чудо все ж сталося!
Костик увійшов у двері першим і попрямував до матері:
— Мамо, Зося мене навчила дивитися й бачити по-особливому: душею! Ми навіть у квача грали — і я її спіймав! Я тепер тебе теж бачити можу! Вона сказала, що я скоро зовсім одужаю, тому що, якщо душа зрячою стане, то й очі тіла теж бачитимуть! Її так старець Зосима навчив!
Костикова мати залилася слізьми й обійняла сина…
А він все старався розповісти, як чудово навчила його Зося.
«От воно й чудо!» — посміхнувся щасливо Миколай…
Опісля, коли всі трохи заспокоїлися, Зося звернулася до Миколая:
— Мене ж тато до тебе у справі прислав. Третього дня ми біля входу до лікарні дівчинку знайшли, років приблизно двох. Підкинули її. Записка там при ній: мовляв, батьки померли, виходити дитину нікому. Оленькою звати. Гарненька! Очка голубі, кучері золотисті, посміхається! Тільки майже не розмовляє: слів мало знає. Видно, що з нею говорили рідко: нікому, певне, було. Він просив їй батьків підшукати хороших, щоб до сиротинця не віддавати.
І мов осяянням спалахнула Зося від думки радісної:
— А ти, Костику, хотів би сестричку? Пані, дівчинка — така чудова, здоровенька! Тато дивився, а він — лікар дуже хороший! Давайте я її вам покажу?
Мати Костика, сильно приголомшена усім, що відбувалося, відразу погодилася. Костик впевнено промовив, що добре розмовляти він Оленьку легко навчити зможе, тому вони мають обов’язково дівчинку взяти.
І Зося, щаслива, повела нову маму й братика дивитися на Оленьку…
Миколай зрозумів, що з’єдналося все в цьому ланцюжку доль, що вершить Бог. Зітхнув він радісно, подякував Богові за допомогу чудесну, явлену через Зосю!
Потім вийшов у тишу саду, де ще недавно дзвеніли радісні дитячі голоси.
Подумав про те, скільки всього ще не вміє…
І побачив усміхнену постать старця Зосими, що складалася зі Світла:
«Трудися, синку! Все в тебе вже виходить, із Божою поміччю!»
— Тут до старця Зосими люди прийшли, хлопчика сліпенького привели, не хочуть іти, не вірять, що його немає…
— Правильно, що не вірять! — радісно відповів Миколай. — Клич!
Молода, струнка, красиво й заможно вбрана жінка йшла до келії, тримаючи за руку хлопчика років приблизно десяти чи одинадцяти. Тримала так, ніби вона сама кожен крок за нього зробити намагалася, щоб не спіткнувся, не вдарився.
Побачивши широкоплечого, міцної тілобудови чоловіка в одязі послушника, замість убіленого сивиною старця, вона невдоволено стенула плечима…
Миколай запросив зайти до келії. Сказав:
— Давайте ми з Вами поки побесідуємо. Проходьте, сідайте.
Жінка посадила сина на лавку біля стіни, сіла сама. Звела в бік Миколая очі, але дивилася кудись повз. Нарешті, вона промовила:
— Ну, говоріть, якщо знаєте, що сказати…
Миколай відчув той стан, коли Світло Духа Святого дозволяє бачити душі й усе, що з ними відбувається.
Він бачив, що прийшла просити вона про чудо, а сама не вірить у можливість зцілення Силою Божою. І в ній самій є перепона, що не дозволяє зцілити хлопчика…
Він ще раз уважніше подивився на хлопчика… Побачив і те, що хлопчик, котрий відчував себе хворим, нещасливим, не смів ступити й кроку без підтримки дорослих, не може бути зцілений просто зараз… Але хвороба може піти, її дуже легко можна прибрати, якщо змінити ситуацію…
«Як же знайти ті слова, щоб зрозуміла? Адже не хоче вона, не готова пораду чути… Подавай їй старця святого…»
Миколай внутрішньо попросив Бога про допомогу цим людям і потім ще повніше увійшов у з’єднаність зі Світлом Божественним.
Цієї миті до келії влетіла задихана Зося, і — мов світло сонячне заграло, заіскрилося всюди.
Вона вклонилася, перепросила, що розмову перервала, що завадила.
— Зосю, ти б із хлопчиком в саду погуляла годинку, а ми б поки з мамою його поговорили.
Зося відразу радісно погодилася:
— Тебе як звати?
— Костик.
Мама Костика, як птаха, що крильми своє дитя захищає, тривожно подивилася на дівчинку:
— Він — сліпий, не бачить зовсім! Ти, будь ласка, дивися, дівчинко, щоб не сталося з ним чого…
Зося впевнено підійшла, взяла Костю за руку.
— Ви не бійтеся за нього, все буде добре!
І вже Костикові:
— Ходімо, я тобі такé покажу!...
— Як же покажеш? Я ж не бачу!...
— А от дізнаєшся! Ходімо!
Костикова мати з тривогою провела поглядом дітей…
Миколаєві знадобилося чимало зусиль, щоб вона почала не просто слухати, а чути його слова.
Спочатку він розпитав про хворобу хлопчика. Дізнався, що сталося це після падіння, коли вдарився він головою, послизнувшись на мокрих колодах. Самі очі — не пошкоджено. Але зір лікарі повернути не можуть…
Миколай і сам добре бачив зором душі, що пошкодження нервових закінчень можна прибрати — не з медичною допомогою, а з Божою тільки… Але не дозволяється йому це зробити просто зараз…
Миколай став говорити про те, що хлопчику можна повернути зір, але потрібно, щоб той «тепличний» спосіб життя, що він провадить під безперервною опікою, було змінено. Щоб укріпити його організм — потрібно його загартовувати: вчити і плавати, й бігати, й верхи їздити. А найважливіше — щоб Костик про інших почав піклуватися, щоб не відчував себе нещасним, немічним, невиліковно хворим, але став би робити все те, що може на межі своїх можливостей, причому весь час цю межу треба старатися відсувати. І тоді…
Розмову, нібито, було закінчено…
Миколай розумів, що слід би сказати чи зробити іще щось, щоб слова вимовлені «опустилися на потрібну глибину» в розумінні співрозмовниці.
Старець Зосима в таких випадках зазвичай давав якусь пораду просту: «отак-от треба чинити»…
Миколай перебирав варіанти: «собаку завести, щоб другом став, або кінь може бути ще краще… Напевно, треба ще з самим хлопчиком поговорити…»
Він відчинив двері келії й покликав:
— Зосю, Костику!
В саду лунав заливистий дитячий сміх.
— Ну, лови ж! — втікала Зося, а Костик біг за нею, впевнено оминаючи стовбури дерев!
Коли Зося почула поклик Миколая — то піддалася, і Костик її впіймав!
Вони йшли… поруч, не тримаючись за руки!
Очі хлопчика все ще не бачили, але чудо все ж сталося!
Костик увійшов у двері першим і попрямував до матері:
— Мамо, Зося мене навчила дивитися й бачити по-особливому: душею! Ми навіть у квача грали — і я її спіймав! Я тепер тебе теж бачити можу! Вона сказала, що я скоро зовсім одужаю, тому що, якщо душа зрячою стане, то й очі тіла теж бачитимуть! Її так старець Зосима навчив!
Костикова мати залилася слізьми й обійняла сина…
А він все старався розповісти, як чудово навчила його Зося.
«От воно й чудо!» — посміхнувся щасливо Миколай…
Опісля, коли всі трохи заспокоїлися, Зося звернулася до Миколая:
— Мене ж тато до тебе у справі прислав. Третього дня ми біля входу до лікарні дівчинку знайшли, років приблизно двох. Підкинули її. Записка там при ній: мовляв, батьки померли, виходити дитину нікому. Оленькою звати. Гарненька! Очка голубі, кучері золотисті, посміхається! Тільки майже не розмовляє: слів мало знає. Видно, що з нею говорили рідко: нікому, певне, було. Він просив їй батьків підшукати хороших, щоб до сиротинця не віддавати.
І мов осяянням спалахнула Зося від думки радісної:
— А ти, Костику, хотів би сестричку? Пані, дівчинка — така чудова, здоровенька! Тато дивився, а він — лікар дуже хороший! Давайте я її вам покажу?
Мати Костика, сильно приголомшена усім, що відбувалося, відразу погодилася. Костик впевнено промовив, що добре розмовляти він Оленьку легко навчити зможе, тому вони мають обов’язково дівчинку взяти.
І Зося, щаслива, повела нову маму й братика дивитися на Оленьку…
Миколай зрозумів, що з’єдналося все в цьому ланцюжку доль, що вершить Бог. Зітхнув він радісно, подякував Богові за допомогу чудесну, явлену через Зосю!
Потім вийшов у тишу саду, де ще недавно дзвеніли радісні дитячі голоси.
Подумав про те, скільки всього ще не вміє…
І побачив усміхнену постать старця Зосими, що складалася зі Світла:
«Трудися, синку! Все в тебе вже виходить, із Божою поміччю!»
Рекомендована література
1. Антонов В.В. — Як пізнається Бог. Автобіографія вченого, що досліджував Бога. «New Atlanteans», 2008.
2. Антонов В.В. (ред.) — Як пізнається Бог. Книга 2. Автобіографії учнів Бога. «New Atlanteans», 2008.
3. Антонов В.В. (ред.) — Духовна робота з дітьми. «New Atlanteans», 2008.
4. Антонов В.В. (ред.) — Дао-Де-Цзин. «New Atlanteans», 2008.
5. Антонов В.В. (ред.) — Класика духовної філософії та сучасність. «New Atlanteans», 2008.
6. Антонов В.В. — Екопсихологія. «New Atlanteans», 2008.
7. Антонов В.В. — Духовне серце — Релігія Єдності. «New Atlanteans», 2008.
8. Антонов В.В. — Анатомія Бога. «New Atlanteans», 2010.
9. Антонов В.В. — Життя для Бога. Книга для спраглих Свободи! «New Atlanteans», 2010.
10. Зубкова А.Б. — Казка про царівну Несміяну та Івана. «New Atlanteans», 2007.
11. Зубкова А.Б. — Добриня. Билини. «New Atlanteans», 2008.
12. Зубкова А.Б. — Діалоги з Піфагором. «New Atlanteans», 2008.
13. Зубкова А.Б. — Божественні Притчі. «New Atlanteans», 2008.
14. Зубкова А.Б. (упорядник) — Книга Народжених у Світлі. Откровення божественних Атлантів. «New Atlanteans», 2008.
15. Зубкова А.Б. — Притчі Лао-Цзи. «New Atlanteans», 2011.
16. Теплий А.В. (упорядник) — Книга Воїна Духу. «New Atlanteans», 2008.
Комментариев нет:
Отправить комментарий