ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ перший: Вигнання
Розділ перший: Вигнання
Молодий православний священик Олексій їхав у заметіль саньми до нового місця свого служіння, загорнувшись від вітру й морозу в не дуже підходящу для цього ряднину, котрою колись накривали сіно. Дещиця цього сіна, що залишилась у санях, виявилася дуже доречною, рятуючи його від лютої холоднечі.
Чолов’яга, що погодився довезти Олексія до маленького скиту, де йому належало відтепер жити, час від часу сипав прокльонами на адресу погоди й грівся самогоном.
Це місце в передгір’ях Уралу, куди відправлено Олексія, було для нього свого роду засланням.
… А ще ж зовсім недавно була Москва, життя в самому центрі подій, що відбувалися в країні, навчання у Спаському монастирі, а потім греко-латинській академії Семена Полоцького, щойно створеній за взірцем європейських університетів. Потім — рукопокладання в присутності наближених до царського двору священнослужителів… Це обіцяло блискуче майбутнє…
… І от — все зруйновано!
Спочатку помер його опікун-вихователь — чесна й мудра людина. Він провадив усі майнові справи Олексія. І Олексій — сирота зі шляхетного й заможного роду — був вільний від усієї суєти з управління маєтками.
Олексій — лиш до духовного направляв усі свої стремління. Він обрав для себе шлях чернечого служіння Богові — бо до цього з дитячих літ мав мрії та помисли.
Після смерті опікуна, недовго думаючи, Олексій передав усе своє майно та гроші церкві — і потім прийняв постриг. Адже «важко заможному увійти до Царства Небесного» (Мф 19:23). І зараз після цього — все й відбулося: опала, вигнання…
Олексієві боляче було згадувати про це… Адже лише чималі гроші та землі, що йому належали, були дуже потрібні тим, хто розпорядилися позбутися його присутності в Москві… Кожен з них поспішав привласнити якомога більший шматок цього земного добра…
І ще — незручним був молодий і пристрасний проповідник преображення духовного життя…
І отепер — зруйновано все: всі його мрії про перетворення життя церковного, всі думки про звершення добрих справ на Славу Божу, на благо держави Російської, на благо народу величезної країни, що в такому приниженні нині живе…
… Тепер він став одним із тих, хто вже ніколи не зможуть нічого змінити в житті й церкви, і країни взагалі…
… А здавалося ж… Гіркі думки про долю свою печальну — мов сірий туман крутилися в голові Олексія:
«Тепер я — ніхто… Я — мов сніжинка в цій хуртовині… І яка різниця: розтане вона зараз — чи примерзне до якогось замету й чекатиме в нім свого кінця навесні…
Може, залишитися в якомусь провінційному містечку? Почати інше життя? І ніхто ніколи не дізнається: де я згинув, ким став?
… А зрештою — навіщо? Немає в цьому сенсу!... Адже не до того прагне душа! Адже з глибокого свого устремління — шлях чернечий я обирав!
Чи, може, Богові потрібна навіщось така моя гірка доля?
Стільки питань! А відповідей — катма!...»
Час від часу Олексій подумки повертався до останніх тижнів свого столичного життя, згадував полум’яні промови, що виголошував перед багатьма своїми друзями й наставниками. Йому здавалося, що його слова запалювали й в інших людях любов до Бога і прагнення до преображення духовного життя в країні. Олексій був певен, що знає, як це можна й потрібно зробити! Аби тільки його почули ті, хто керують життям церковним, — щоб розповіли про це цареві…
І от — вони почули…
… Він згадував останню розмову з тим, хто сповістив йому про вигнання з Москви. Яскраво виринув у пам’яті насмішкуватий вираз його обличчя, його зверхній тон «переможця» в цьому житті, що завжди знає, на чий бік стати в придворних інтригах — щоб самому і вціліти, і просунутись…
— От і поїдеш тепер, — говорив він, — думок своїх єретичних позбуватись і каятися! Он — старець Миколай раніше теж вчити всіх намагався, хотів усіх «торговців із храмів вигнати»… Нічого! Схаменувся! І слово хоча б одне від нього тепер не щороку чують…
— Що ж лихого в нестяжанні, якщо так Ісус заповідав?
— Так не про своє ж багатство піклуємося! Про багатство церкви! А ти — засуджуєш! А це — гріх!
… Олексій справді спіймав себе на осудливих думках, бо не раз бачив багату обстановку житла співрозмовника, бачив, як він їв скоромну їжу в піст у великій кількості: «за благословенням і для підкріплення немочі тілесної». Тільки що ж це за неміч? Живіт — округлий, щоки — блищать від жиру…
«Чи осуджую я? Чи образився?»
… «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, що проклинають вас, чиніть добро тим, що ненавидять вас і моліться за тих, що ображають і женуть вас!» (Мф 5:44-45).
Олексій спробував заглибитися в молитви.
Вітер ущух, снігопад закінчився, все засяяло в світлі призахідного вже сонця, що вибралося з-поза хмар.
Краса й тишина сніжна!
… Візник зупинив сани:
— Далі дороги немає, пішки йдіть!
— Як це — немає?
— Немає й не було! Влітку стежка є, а зараз — так ідіть!
— А де село?
— І села немає! Весь народ давно вже до заводу залізорудого переселили. Тут — лише кілька будинків лишилося. Ті, хто для праці на рудниках та в печах плавильних не годяться, — лише ті тут вік свій тепер доживають.
… Візник махнув рукою в бік похилених і почорнілих хатин, що виднілися віддалік.
Потім він повернувся в інший бік і показав рукою напрямок, куди Олексієві йти:
— Он — хрест над верхівками дерев! Бачите? Так на нього і йдіть! Там — скит. І старець Миколай там живе.
… Олексій узяв мішок зі своїми скромними пожитками, прилаштував за спиною і попрямував до того хреста.
Чолов’яга, що погодився довезти Олексія до маленького скиту, де йому належало відтепер жити, час від часу сипав прокльонами на адресу погоди й грівся самогоном.
Це місце в передгір’ях Уралу, куди відправлено Олексія, було для нього свого роду засланням.
… А ще ж зовсім недавно була Москва, життя в самому центрі подій, що відбувалися в країні, навчання у Спаському монастирі, а потім греко-латинській академії Семена Полоцького, щойно створеній за взірцем європейських університетів. Потім — рукопокладання в присутності наближених до царського двору священнослужителів… Це обіцяло блискуче майбутнє…
… І от — все зруйновано!
Спочатку помер його опікун-вихователь — чесна й мудра людина. Він провадив усі майнові справи Олексія. І Олексій — сирота зі шляхетного й заможного роду — був вільний від усієї суєти з управління маєтками.
Олексій — лиш до духовного направляв усі свої стремління. Він обрав для себе шлях чернечого служіння Богові — бо до цього з дитячих літ мав мрії та помисли.
Після смерті опікуна, недовго думаючи, Олексій передав усе своє майно та гроші церкві — і потім прийняв постриг. Адже «важко заможному увійти до Царства Небесного» (Мф 19:23). І зараз після цього — все й відбулося: опала, вигнання…
Олексієві боляче було згадувати про це… Адже лише чималі гроші та землі, що йому належали, були дуже потрібні тим, хто розпорядилися позбутися його присутності в Москві… Кожен з них поспішав привласнити якомога більший шматок цього земного добра…
І ще — незручним був молодий і пристрасний проповідник преображення духовного життя…
І отепер — зруйновано все: всі його мрії про перетворення життя церковного, всі думки про звершення добрих справ на Славу Божу, на благо держави Російської, на благо народу величезної країни, що в такому приниженні нині живе…
… Тепер він став одним із тих, хто вже ніколи не зможуть нічого змінити в житті й церкви, і країни взагалі…
… А здавалося ж… Гіркі думки про долю свою печальну — мов сірий туман крутилися в голові Олексія:
«Тепер я — ніхто… Я — мов сніжинка в цій хуртовині… І яка різниця: розтане вона зараз — чи примерзне до якогось замету й чекатиме в нім свого кінця навесні…
Може, залишитися в якомусь провінційному містечку? Почати інше життя? І ніхто ніколи не дізнається: де я згинув, ким став?
… А зрештою — навіщо? Немає в цьому сенсу!... Адже не до того прагне душа! Адже з глибокого свого устремління — шлях чернечий я обирав!
Чи, може, Богові потрібна навіщось така моя гірка доля?
Стільки питань! А відповідей — катма!...»
Час від часу Олексій подумки повертався до останніх тижнів свого столичного життя, згадував полум’яні промови, що виголошував перед багатьма своїми друзями й наставниками. Йому здавалося, що його слова запалювали й в інших людях любов до Бога і прагнення до преображення духовного життя в країні. Олексій був певен, що знає, як це можна й потрібно зробити! Аби тільки його почули ті, хто керують життям церковним, — щоб розповіли про це цареві…
І от — вони почули…
… Він згадував останню розмову з тим, хто сповістив йому про вигнання з Москви. Яскраво виринув у пам’яті насмішкуватий вираз його обличчя, його зверхній тон «переможця» в цьому житті, що завжди знає, на чий бік стати в придворних інтригах — щоб самому і вціліти, і просунутись…
— От і поїдеш тепер, — говорив він, — думок своїх єретичних позбуватись і каятися! Он — старець Миколай раніше теж вчити всіх намагався, хотів усіх «торговців із храмів вигнати»… Нічого! Схаменувся! І слово хоча б одне від нього тепер не щороку чують…
— Що ж лихого в нестяжанні, якщо так Ісус заповідав?
— Так не про своє ж багатство піклуємося! Про багатство церкви! А ти — засуджуєш! А це — гріх!
… Олексій справді спіймав себе на осудливих думках, бо не раз бачив багату обстановку житла співрозмовника, бачив, як він їв скоромну їжу в піст у великій кількості: «за благословенням і для підкріплення немочі тілесної». Тільки що ж це за неміч? Живіт — округлий, щоки — блищать від жиру…
«Чи осуджую я? Чи образився?»
… «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, що проклинають вас, чиніть добро тим, що ненавидять вас і моліться за тих, що ображають і женуть вас!» (Мф 5:44-45).
Олексій спробував заглибитися в молитви.
Вітер ущух, снігопад закінчився, все засяяло в світлі призахідного вже сонця, що вибралося з-поза хмар.
Краса й тишина сніжна!
… Візник зупинив сани:
— Далі дороги немає, пішки йдіть!
— Як це — немає?
— Немає й не було! Влітку стежка є, а зараз — так ідіть!
— А де село?
— І села немає! Весь народ давно вже до заводу залізорудого переселили. Тут — лише кілька будинків лишилося. Ті, хто для праці на рудниках та в печах плавильних не годяться, — лише ті тут вік свій тепер доживають.
… Візник махнув рукою в бік похилених і почорнілих хатин, що виднілися віддалік.
Потім він повернувся в інший бік і показав рукою напрямок, куди Олексієві йти:
— Он — хрест над верхівками дерев! Бачите? Так на нього і йдіть! Там — скит. І старець Миколай там живе.
… Олексій узяв мішок зі своїми скромними пожитками, прилаштував за спиною і попрямував до того хреста.
Розділ другий: Старець Миколай
Олексій ішов, то по коліна, а то й по пояс провалюючись у сніг. Насилу він добрався до скиту. Вже стемніло.
Він постукав у двері маленької хатини, де у крихітному віконці було видно світло свічки:
— Заходь! Відчинено! Бережи Господь!
… Олексій увійшов, перехрестився на єдину ікону Спаса Нерукотворного в передньому куті, вклонився.
… Він знав про старця Миколая небагато, лиш те, що він з нестяжателів. За публічні заклики до чистоти моральної всіх служителів церкви, до простоти в житті й оздобленні церковнім, — його вислали сюди багато років тому.
Прийняв тоді старець обітницю мовчання на десять років — і дотримувався її.
Через це — ставлення до нього перемінилося, і вже чимало подейкували про святість його.
Олексія ж до нього направили — ніби як у поміч немочі старця. І — задля навчання Олексія мовчанню.
… Олексій роззирнувся. При слабкому світлі свічки приміщення всередині виглядало маленьким і майже порожнім. Стіл, стілець, широка лавка… Навіть ліжка немає.
Він поглянув уважно і на старця Миколая — і раптом… заспокоївся! Стільки доброти, ласки й умиротворіння було в погляді старця — що й Олексія цей ніжний спокій обійняв і наповнив!
І відчай від того, яка печальна нинішня його доля, що стискав як лещата, придавлював до землі, — раптом відпустив Олексія.
… Старець Миколай був високий на зріст. Видно було, що в минулому велику силу мало його тіло. І роки — не зломили дух, не зігнули спину!
Біла від сивини борода обрамлювала сповнене доброти лице. Кожна зморшка на ньому була ніби промінчик від сяючих любов’ю очей.
Тиша й ласка випромінювалися у простір навколо його тіла.
… Увечері вони говорили:
— І за що ж тебе сюди призначили, синку?
— За вільнодумство…
— Зрозуміло.
— А Ви тут давно геть один живете?
— Давно… Ті тільки не один я! З Богом живу!
* * *
Так для Олексія настала нова епоха в його житті.
Поступово Олексій розповів старцеві Миколаю про себе все: про те, як ріс і виховувався, як духовний шлях єдино правильним вибором своїм бачив.
Олексій з дитинства не тільки до молитов старанність мав, але й до пізнання прагнув. Читав багато. Латину й грецьку вивчив. І цими мовами книги духовні в оригіналі читав.
Втім, і ті книги також — лише заохочували до подальшого пошуку: вони не давали відповідей на питання, яких ставало дедалі більше…
Про мрії свої він розповів старцеві Миколаю, про прагнення досягнути тих станів душі, котрих осягали найближчі учні Ісуса: Голос Божий чути, Світло Боже бачити, Волю Бога в усій повноті розуміти!
Розповів Олексій і про те, що закидали йому гординю, мудрування, котрі від лукавого! Пропонували каятися й жити — «як усі»!
Олексій тоді багато каявся, уважно вдивляючись у себе як в душу.
Але не шукати Істину і жити «як усі» — не міг і не хотів!
Багато говорив Олексій про власне розуміння життя християнського. Він раніше вивчав старанно писання перших християнських общин. І як же ж несхожим було те життя перших християн в общинах — на те, що тепер провадять люди, котрі йменують себе християнами!
Поривався він зрозуміти: чому, навіщо все так важко й похмуро — у влаштуванні теперішнього духовного життя в державі Російській?! І — чи можна змінити щось? І — як змінити?
Старець Миколай слухав його мовчки, даючи вихлюпнутися всьому, що наболіло в душі…
Олексій розповідав і про те, що послужило причиною того, що він опинився тут: що за пропозиції його зухвалі з перетворення життя церковного відправили його геть з Москви — щоб не бентежив голови ідеями своїми, щоб не затівав нових смут у житті церковнім!
… Про все розповів він старцеві Миколаю. Повідав і думки гіркі, і терзання про незнання теперішнє — як і навіщо далі жити?
Поступово Олексій розповів старцеві Миколаю про себе все: про те, як ріс і виховувався, як духовний шлях єдино правильним вибором своїм бачив.
Олексій з дитинства не тільки до молитов старанність мав, але й до пізнання прагнув. Читав багато. Латину й грецьку вивчив. І цими мовами книги духовні в оригіналі читав.
Втім, і ті книги також — лише заохочували до подальшого пошуку: вони не давали відповідей на питання, яких ставало дедалі більше…
Про мрії свої він розповів старцеві Миколаю, про прагнення досягнути тих станів душі, котрих осягали найближчі учні Ісуса: Голос Божий чути, Світло Боже бачити, Волю Бога в усій повноті розуміти!
Розповів Олексій і про те, що закидали йому гординю, мудрування, котрі від лукавого! Пропонували каятися й жити — «як усі»!
Олексій тоді багато каявся, уважно вдивляючись у себе як в душу.
Але не шукати Істину і жити «як усі» — не міг і не хотів!
Багато говорив Олексій про власне розуміння життя християнського. Він раніше вивчав старанно писання перших християнських общин. І як же ж несхожим було те життя перших християн в общинах — на те, що тепер провадять люди, котрі йменують себе християнами!
Поривався він зрозуміти: чому, навіщо все так важко й похмуро — у влаштуванні теперішнього духовного життя в державі Російській?! І — чи можна змінити щось? І — як змінити?
Старець Миколай слухав його мовчки, даючи вихлюпнутися всьому, що наболіло в душі…
Олексій розповідав і про те, що послужило причиною того, що він опинився тут: що за пропозиції його зухвалі з перетворення життя церковного відправили його геть з Москви — щоб не бентежив голови ідеями своїми, щоб не затівав нових смут у житті церковнім!
… Про все розповів він старцеві Миколаю. Повідав і думки гіркі, і терзання про незнання теперішнє — як і навіщо далі жити?
* * *
Старець Миколай говорив рідко. Вони трапезували в мовчанні і проводили час в молитвах і простих справах по господарству, для життя необхідних.
Олексій з усіх сил старався якомога більше часу присвячувати молитвам. Та не давало це йому тієї спокійної радості, котрої старець Миколай був сповнений завжди.
І потроху почав він питання ставити про віру, про молитви, про розуміння життя чернечого.
Кожна така бесіда зі старцем показувала Олексієві нове бачення його власного життя перед Богом, поміччю неоціненною була.
А старець Олексія не лише втішав, а й присоромити міг:
— Сильна ще, синку, гордість в тобі! За велике щастя багато хто вважає життя чернече самітне в скиту! А ти — його засланням називаєш! Цього ж — подвижники духовні шукають! Тобі ж Сам Господь такий дар у долю послав! А ти — нарікаєш!
— Так не щодо себе ж…
— Якби не щодо себе — то не нарікав би на долю!
Хіба від того, що тут жити тепер станеш, — Бога менше поруч з тобою буде, ніж в Москві?
Ти ж сам — добровільно — чернецтво прийняв! І таке усамітнення — за радість вважати маєш! Через це — святість багато пророків і пустельників здобували!
Тебе Божий Промисел про тебе і Турбота Його — не радують, не бачиш їх!
Ти от що зрозумій, синку:
Смирення — воно лікує душу! Смирення — заспокоює думки!
Поки в розумі царює хаос і думки ніби змагаються між собою за панування над твоїми емоціями й бажаннями — ісихія, внутрішня тиша, — як недосяжний берег!
До тишини серця духовного, по інший бік від суєтності й погордливих думок, — провадить тільки шлях смирення та любові сердечної!
Смирення — очищує, піст — оздоровлює тіло!
А зусилля в ділах земних і духовних — зміцнюють волю людини!
Дуже багато — від особистого стремління людини залежить: на користь душі піде те, що відбувається з нею, — чи зашкодить!
Ось — поглянь: буває, що люди від голоду страждають, хворіють навіть. Але коли людина посту суворого дотримується з власної волі і для Бога — то інше відбувається: очищення й здоров’я і тілу, й душі піст несе!
А смуток зневір’я — гірше від усілякої хвороби руйнує життя людини, мов іржа роз’їдає душу!
Скоро марнота мирська залишить тебе — і серце теплоти сповниться! Суєтність думок тобі для цього зупинити треба!
— Але як?
— На Бога скерувати треба думки, а не на себе й проблеми свої та печалі! Це — перший малий крочок!
Якщо ж до Бога думки линуть — то від Бога і поміч приходить!
Через це — і розум очищення здобуває!
Якщо ж починають помисли про печалі твої власні чи про суєту мирську напосідати — ти їх відкинь і про Бога вчися думки мати!
Опісля ж — любов’ю і вдячністю до Бога за все — наповнювати душу будеш учитися!
Вміння добровільно підкорити себе Волі Божій — це є свобода, що здобувається в житті чернечому!
Є діяння, що тілом звершуються. А є — трудження душі.
І ці трудження — не безділля, не суєтні гарячі думки про щось величне!
Перед Богом живемо! Перед Ним розкрито — щомиті — все, що в нас відбувається!
І можна праведно почати жити за будь-яких умов зовнішніх! Не від того, що довкола нас відбувається, — гріхи наші походять, а від наших пороків, що всередині!
Адже, наприклад, цілком можливо не допускати в собі думок грішних, пустослів’я, смутку й безділля!
Молитви не допомагають, якщо лиш слова промовляються. Молитва — живою має стати! А оживає вона — в серці духовному, отут!
… Старець Миколай доторкнувся долонею до грудей Олексія так, що на якусь мить Олексієві перехопило подих. І Олексій внутрішнім зором побачив у своїй грудній клітині — світло і простір! Але втримати цього він не зміг…
А старець провадив далі:
— Можна одне лиш ім’я «Ісус» у тиші сердечній вимовити — і це більше від усіх молитов буде!
Ти молитву — у серці повторювати навчися! Наче уста твої — в грудях розташовані! І — наче свічку в серці духовнім запалено! Кожне слово тоді — з серця нехай звучить! Тоді — теплота сердечна з’явиться невдовзі, благодать Божу відчувати почнеш, присутність Його незриму!
Олексій з усіх сил старався якомога більше часу присвячувати молитвам. Та не давало це йому тієї спокійної радості, котрої старець Миколай був сповнений завжди.
І потроху почав він питання ставити про віру, про молитви, про розуміння життя чернечого.
Кожна така бесіда зі старцем показувала Олексієві нове бачення його власного життя перед Богом, поміччю неоціненною була.
А старець Олексія не лише втішав, а й присоромити міг:
— Сильна ще, синку, гордість в тобі! За велике щастя багато хто вважає життя чернече самітне в скиту! А ти — його засланням називаєш! Цього ж — подвижники духовні шукають! Тобі ж Сам Господь такий дар у долю послав! А ти — нарікаєш!
— Так не щодо себе ж…
— Якби не щодо себе — то не нарікав би на долю!
Хіба від того, що тут жити тепер станеш, — Бога менше поруч з тобою буде, ніж в Москві?
Ти ж сам — добровільно — чернецтво прийняв! І таке усамітнення — за радість вважати маєш! Через це — святість багато пророків і пустельників здобували!
Тебе Божий Промисел про тебе і Турбота Його — не радують, не бачиш їх!
Ти от що зрозумій, синку:
Смирення — воно лікує душу! Смирення — заспокоює думки!
Поки в розумі царює хаос і думки ніби змагаються між собою за панування над твоїми емоціями й бажаннями — ісихія, внутрішня тиша, — як недосяжний берег!
До тишини серця духовного, по інший бік від суєтності й погордливих думок, — провадить тільки шлях смирення та любові сердечної!
Смирення — очищує, піст — оздоровлює тіло!
А зусилля в ділах земних і духовних — зміцнюють волю людини!
Дуже багато — від особистого стремління людини залежить: на користь душі піде те, що відбувається з нею, — чи зашкодить!
Ось — поглянь: буває, що люди від голоду страждають, хворіють навіть. Але коли людина посту суворого дотримується з власної волі і для Бога — то інше відбувається: очищення й здоров’я і тілу, й душі піст несе!
А смуток зневір’я — гірше від усілякої хвороби руйнує життя людини, мов іржа роз’їдає душу!
Скоро марнота мирська залишить тебе — і серце теплоти сповниться! Суєтність думок тобі для цього зупинити треба!
— Але як?
— На Бога скерувати треба думки, а не на себе й проблеми свої та печалі! Це — перший малий крочок!
Якщо ж до Бога думки линуть — то від Бога і поміч приходить!
Через це — і розум очищення здобуває!
Якщо ж починають помисли про печалі твої власні чи про суєту мирську напосідати — ти їх відкинь і про Бога вчися думки мати!
Опісля ж — любов’ю і вдячністю до Бога за все — наповнювати душу будеш учитися!
Вміння добровільно підкорити себе Волі Божій — це є свобода, що здобувається в житті чернечому!
Є діяння, що тілом звершуються. А є — трудження душі.
І ці трудження — не безділля, не суєтні гарячі думки про щось величне!
Перед Богом живемо! Перед Ним розкрито — щомиті — все, що в нас відбувається!
І можна праведно почати жити за будь-яких умов зовнішніх! Не від того, що довкола нас відбувається, — гріхи наші походять, а від наших пороків, що всередині!
Адже, наприклад, цілком можливо не допускати в собі думок грішних, пустослів’я, смутку й безділля!
Молитви не допомагають, якщо лиш слова промовляються. Молитва — живою має стати! А оживає вона — в серці духовному, отут!
… Старець Миколай доторкнувся долонею до грудей Олексія так, що на якусь мить Олексієві перехопило подих. І Олексій внутрішнім зором побачив у своїй грудній клітині — світло і простір! Але втримати цього він не зміг…
А старець провадив далі:
— Можна одне лиш ім’я «Ісус» у тиші сердечній вимовити — і це більше від усіх молитов буде!
Ти молитву — у серці повторювати навчися! Наче уста твої — в грудях розташовані! І — наче свічку в серці духовнім запалено! Кожне слово тоді — з серця нехай звучить! Тоді — теплота сердечна з’явиться невдовзі, благодать Божу відчувати почнеш, присутність Його незриму!
Розділ третій: Смиренням душа лікується
Час минав, а в простому житті Олексія ніби не ставалося нічого важливого… День за днем так минали…
Олексій звик, та все ж здобути більше в подвизі чернечому жадав.
Одного разу він запитав старця:
— Чому не бачимо Ісуса? Чому слів Його не чуємо?
— Певно, не заслужили ще… Коли треба — скаже Господь тáк, що й глухий почує!
От, Ісус говорив, що «коли двоє зберуться в Ім’я Моє, то і Я посеред них перебуватиму». Не віриш Ісусові? Не віриш, що Він зараз — із нами тут? І що кожне слово чує?
— Вірю, лиш тільки…
— Слабка твоя віра поки що!... Ти — трудися над собою-душею! А результат — він Богові належить!...
— Що потрібно, щоб не опустилися руки, щоб продовжувати зусилля?
— Віра, надія, любов!
Важливе — це ж не чин в ієрархії церковній отримати… Але від Бога —чин чистоти й наближення до Нього ми здобути повинні прагнути!
А коли цьому статися — це від Його Милості залежить!
— Як ти думаєш: для чого Бог нас сюди призначив?
— Цього не відаю… Та якщо слухняні Волі Господній станемо, то, можливо, й дізнаємося про це!
— Але як дізнатися, якщо Голос Божий не чую? Як молитися — щоб відповідь отримувати?
— Бог — все розуміє, і чує, і бачить! Ти не бійся Йому говорити! Ти — і словами звичайними можеш Йому про любов свою до Нього розказувати!
Молитви, що ми повторюємо, хтось колись перший від серця промовив… А потім їх записали і просто твердити стали…
Головне — потрібно, щоб слова від серця йшли!
За всіх людей молися!...
— Та чи допомагають молитви їм?
— Так, не даремно, все ж, тебе заслали!... Ти точно своїми питаннями всі уми спантеличив би. Віри в тобі мало, а сумнівів багато!...
Ходімо краще город поливати, а то взимку нарікатимеш, що не послав нам Бог, чим живитися!
* * *
Олексія змагала туга за Богом. Він тепер поривався — через молитви сумлінні й безперервні — досягнути величних станів. Роботу ж по господарству — за прикру перешкоду цьому вважав.
А працювати по господарству Олексієві доводилося багато. Адже все їхнє виживання залежало від їхньої простої праці.
Олексій не був призвичаєний до сільської праці. З дитинства він жив у багатому домі, оточений слугами, що виконували всю просту господарську роботу. Не лінивий він був, і працювати сумлінно готовий був завжди. Але для нього труд був — у навчанні, в читанні книг, в молитвах, а не землю копати та дрова рубати…
А тут — стільки часу та сил потрібно було витрачати на «брудну» роботу, а не у величному стані молитви промовляти!
І це вельми печалило Олексія. Втім, чим більше він печалився, тим більше доручень давав йому старець Миколай. Навіть ремонт церковки напівзруйнованої затіяв, хоча на служби до неї люди давно вже взагалі не заходили… Церква парафіяльна в дальньому селі була, але й туди рідко хто заглядав…
Олексій не нарікав, старався в усьому, слухався старця, але смуток зневіри часто над ним панував…
Не витримавши, якось раз він запитав:
— Як же до Бога наближатися, якщо ми тут ніби селяни землю копаємо, ніби теслі церкву ремонтуємо…
Старець Миколай відповів із м’якою посмішкою:
— Подейкують, Ісус теж на теслю вчився…
Помовчав, додав:
— Бога можна відчувати не лише проповідуючи з кафедри слово Боже прихожанам. Можна — і город скопуючи, з Богом в серці бути, можна і будь-яку іншу працю так звершувати.
Ти от, Лексійку, зрозумій: жалість до себе — вона руйнівна… Ти ніби сам себе до гріха смутку зневіри прив’язуєш! Від саможалю — і сили втрачаєш, і радість Божу відчути не можеш! А сили ті — і на любов до Бога, і на труди праведні направити можна було б!
Я через це сам пройшов колись…
Хочеш, повідаю тобі, як Бог мене смиренню вчив?
… Олексій з радістю кивнув. Вони сіли на лавці, нещодавно відремонтованій. Старець почав говорити і в його очах засяяли іскорки веселості, котру не часто в ньому Олексій бачив:
— Послух чернечий — багато чому навчити може!
Він вчить змиряти гординю й виконувати волю іншої людини — замість своєї, наприклад, старця свого. Той, хто цьому навчиться, змиривши гординю й підкоривши розум, той і Бога Волю — замість своєї — приймати зможе!
Як святий старець чи хоча б розумний — то велика від цього користь! Але навіть якщо і не мудрий наставник, а лиш тиранить послушника, свою владу виказуючи, — і той послух багато чому навчити може.
… Старець Миколай посміхнувся своїм спогадам:
— Було мені таке випробування від Господа, завдяки якому почав смирення здобувати.
Повчав мене, та доручення давав, що суперечили здоровому ґлузду, наставник мій перший, до котрого на початку життя свого в монастирі іноком приставили мене прислужувати потребам його. А я тоді ледь-ледь до монастиря прийшов, і все мені новим було. Та й книжок мудрих не багато ще тоді прочитав…
А «наставник» цей мій, мов божевільний, у гніві бризкаючи слиною, часто кидався на мене з криками, а то й побити міг, якщо я слово незгоди мовити намагався… Змушував він виконувати роботу геть безглузду…
Я спершу весь палав від обурення… Як же бути — не знав… Не послухатись — боявся, бо за це з монастиря мене б вигнали. А це — мені страшніше від смерті здавалося, бо думав я, що цим і від Бога відлучений буду на віки вічні.
А зрозуміти те, як нікому непотрібну працю виконувати, час і сили на це витрачати — замість того, щоб користь братії й монастиреві приносити чи в молитвах час проводити — ніяк не міг… Ота-ак…
Через силу долаючи обурення розуму та втому плоті, я те виконував…
Зараз це смішно мені згадувати… А тоді — скрутно довелося!
Це я не до того тобі кажу, що — в смиренні — глупства чинити треба! Через глупе слідування волі начальників духовних, що наказують коритися їм, дуже багато зла в світі цім коїться. Розрізняти — потрібно! Інакше — стають такі, що «облишили свою волю», фанатиками, котрі можуть «за віру» вбивати, на вогнищах спалювати — і в тому… подвиг свій духовний бачити…
Тобі нерозумність така не загрожує, а от смирення — бракує в тобі.
Мені все це усвідомлювати довго прийшлося…
Потім — саме мудрий старець в монастирі з’явився і від наставника того мене позбавив. Теплоту в серці став учить відчувати, розум в серце занурювати. Навчив він мене, як до Бога душею й думками линути, як — за смиренням нашим — Бог все, що приходить у наше життя, змінювати може. Бо, коли бачить Бог смирення, а не гординю, — то відкривається благодать Божа!
Втім, у житті чернечому, навіть коли розумний старець, то не завжди до вподоби послушнику труд буває… Ти от — коли нехіть і спротив у собі до роботи по господарству подолаєш, то в радість буде труд! І молитва в поміч буде, силою сповнить!
… І справді! Чим більше проймався Олексій настановами старця, тим простіше все ставало. Часом — ніби співало серце, коли пиляв та стругав дошки для ремонту церкви, чи коли сіно косив, город копав, дрова рубав…
І молитви іншими часом ставали. Ніби — ті ж самі слова, але вони — мов пісня душі до Бога возносяться! І — ніби Бог поруч! Щоправда, не завжди так виходило, але все частіше Присутність Божа незримо огортала Любов’ю та Спокоєм!
Все частіше молитва, творена в серці, — немов оживала!
Одного разу зимовим морозним днем тиша лунка сповнила простір — і Олексій побачив Світло Сяюче!
Яке це було диво!
Тиша була сповнена Присутності Божої Живої. В цьому не можна вже було мати сумнівів!
Втім, це тривало не довго. І знову повернути цей стан Олексій не зумів, як не намагався.
Розповів Олексій старцеві про це.
А старець Миколай йому у відповідь мовить:
— Доторки Святого Духа дивовижні — змінюють нас, але не відразу й не назавжди… От мені — десять літ треба було трудитися, щоб відчути таке. А ти от — і двох років не минуло, як тишу й теплоту сердечну пізнав! От і дякуй Господеві за цю Милість!
Вдячна душа легко в смиренному стані перебуває! Гордому ж — смирення тяжко дається!
Дякуй Богові за все! Через це — спасіння від гордості й смирення здобувати станеш!
А працювати по господарству Олексієві доводилося багато. Адже все їхнє виживання залежало від їхньої простої праці.
Олексій не був призвичаєний до сільської праці. З дитинства він жив у багатому домі, оточений слугами, що виконували всю просту господарську роботу. Не лінивий він був, і працювати сумлінно готовий був завжди. Але для нього труд був — у навчанні, в читанні книг, в молитвах, а не землю копати та дрова рубати…
А тут — стільки часу та сил потрібно було витрачати на «брудну» роботу, а не у величному стані молитви промовляти!
І це вельми печалило Олексія. Втім, чим більше він печалився, тим більше доручень давав йому старець Миколай. Навіть ремонт церковки напівзруйнованої затіяв, хоча на служби до неї люди давно вже взагалі не заходили… Церква парафіяльна в дальньому селі була, але й туди рідко хто заглядав…
Олексій не нарікав, старався в усьому, слухався старця, але смуток зневіри часто над ним панував…
Не витримавши, якось раз він запитав:
— Як же до Бога наближатися, якщо ми тут ніби селяни землю копаємо, ніби теслі церкву ремонтуємо…
Старець Миколай відповів із м’якою посмішкою:
— Подейкують, Ісус теж на теслю вчився…
Помовчав, додав:
— Бога можна відчувати не лише проповідуючи з кафедри слово Боже прихожанам. Можна — і город скопуючи, з Богом в серці бути, можна і будь-яку іншу працю так звершувати.
Ти от, Лексійку, зрозумій: жалість до себе — вона руйнівна… Ти ніби сам себе до гріха смутку зневіри прив’язуєш! Від саможалю — і сили втрачаєш, і радість Божу відчути не можеш! А сили ті — і на любов до Бога, і на труди праведні направити можна було б!
Я через це сам пройшов колись…
Хочеш, повідаю тобі, як Бог мене смиренню вчив?
… Олексій з радістю кивнув. Вони сіли на лавці, нещодавно відремонтованій. Старець почав говорити і в його очах засяяли іскорки веселості, котру не часто в ньому Олексій бачив:
— Послух чернечий — багато чому навчити може!
Він вчить змиряти гординю й виконувати волю іншої людини — замість своєї, наприклад, старця свого. Той, хто цьому навчиться, змиривши гординю й підкоривши розум, той і Бога Волю — замість своєї — приймати зможе!
Як святий старець чи хоча б розумний — то велика від цього користь! Але навіть якщо і не мудрий наставник, а лиш тиранить послушника, свою владу виказуючи, — і той послух багато чому навчити може.
… Старець Миколай посміхнувся своїм спогадам:
— Було мені таке випробування від Господа, завдяки якому почав смирення здобувати.
Повчав мене, та доручення давав, що суперечили здоровому ґлузду, наставник мій перший, до котрого на початку життя свого в монастирі іноком приставили мене прислужувати потребам його. А я тоді ледь-ледь до монастиря прийшов, і все мені новим було. Та й книжок мудрих не багато ще тоді прочитав…
А «наставник» цей мій, мов божевільний, у гніві бризкаючи слиною, часто кидався на мене з криками, а то й побити міг, якщо я слово незгоди мовити намагався… Змушував він виконувати роботу геть безглузду…
Я спершу весь палав від обурення… Як же бути — не знав… Не послухатись — боявся, бо за це з монастиря мене б вигнали. А це — мені страшніше від смерті здавалося, бо думав я, що цим і від Бога відлучений буду на віки вічні.
А зрозуміти те, як нікому непотрібну працю виконувати, час і сили на це витрачати — замість того, щоб користь братії й монастиреві приносити чи в молитвах час проводити — ніяк не міг… Ота-ак…
Через силу долаючи обурення розуму та втому плоті, я те виконував…
Зараз це смішно мені згадувати… А тоді — скрутно довелося!
Це я не до того тобі кажу, що — в смиренні — глупства чинити треба! Через глупе слідування волі начальників духовних, що наказують коритися їм, дуже багато зла в світі цім коїться. Розрізняти — потрібно! Інакше — стають такі, що «облишили свою волю», фанатиками, котрі можуть «за віру» вбивати, на вогнищах спалювати — і в тому… подвиг свій духовний бачити…
Тобі нерозумність така не загрожує, а от смирення — бракує в тобі.
Мені все це усвідомлювати довго прийшлося…
Потім — саме мудрий старець в монастирі з’явився і від наставника того мене позбавив. Теплоту в серці став учить відчувати, розум в серце занурювати. Навчив він мене, як до Бога душею й думками линути, як — за смиренням нашим — Бог все, що приходить у наше життя, змінювати може. Бо, коли бачить Бог смирення, а не гординю, — то відкривається благодать Божа!
Втім, у житті чернечому, навіть коли розумний старець, то не завжди до вподоби послушнику труд буває… Ти от — коли нехіть і спротив у собі до роботи по господарству подолаєш, то в радість буде труд! І молитва в поміч буде, силою сповнить!
… І справді! Чим більше проймався Олексій настановами старця, тим простіше все ставало. Часом — ніби співало серце, коли пиляв та стругав дошки для ремонту церкви, чи коли сіно косив, город копав, дрова рубав…
І молитви іншими часом ставали. Ніби — ті ж самі слова, але вони — мов пісня душі до Бога возносяться! І — ніби Бог поруч! Щоправда, не завжди так виходило, але все частіше Присутність Божа незримо огортала Любов’ю та Спокоєм!
Все частіше молитва, творена в серці, — немов оживала!
Одного разу зимовим морозним днем тиша лунка сповнила простір — і Олексій побачив Світло Сяюче!
Яке це було диво!
Тиша була сповнена Присутності Божої Живої. В цьому не можна вже було мати сумнівів!
Втім, це тривало не довго. І знову повернути цей стан Олексій не зумів, як не намагався.
Розповів Олексій старцеві про це.
А старець Миколай йому у відповідь мовить:
— Доторки Святого Духа дивовижні — змінюють нас, але не відразу й не назавжди… От мені — десять літ треба було трудитися, щоб відчути таке. А ти от — і двох років не минуло, як тишу й теплоту сердечну пізнав! От і дякуй Господеві за цю Милість!
Вдячна душа легко в смиренному стані перебуває! Гордому ж — смирення тяжко дається!
Дякуй Богові за все! Через це — спасіння від гордості й смирення здобувати станеш!
Розділ четвертий: Старовіри
Раз до скиту прийшла жінка з трьома малими дітьми. Виснажена, з очима повними відчаю та страху, вона заледве трималася на ногах від утоми. Одне дитя, прив’язане до грудей хустиною, вона притримувала руками, двоє інших дітей — хлопчик і дівчинка років 6-7, самі чіплялися за її одіж.
Перед старцем Миколаєм вона навколішки впала, дітям теж звеліла… Вони покірно стали поруч із матір’ю. Немовля слабенько заскиглило, мов уже й не сподівалося своїм плачем добитися чого-небудь. Жінка передала дитя дочці. Дівчинка звично взяла немовля і, заколисуючи, стала примовляти: «Вгамуйся, вгамуйся, тихо будь…».
А жінка звела на старця сповнені страху очі й запричитала:
— Охрести нас у віру свою! Порятуй нас! Духівник наш, отець Калістрат, всіх спалить, а як не він, так стрільці спалять. Порятуй діток: невинні вони!... Не навчена я — говорити… Ми — віри старої, що від Христа й Апостолів була… Прости, коли не так говорю… Нас, як єретиків, слуги антихристові спалити прийшли… А наш духівник Калістрат сказав, що сам усіх — з молитвами — спалить, щоб не втікали більше, а відразу — до Господа на Небеса… А я перелякалася, не за себе, за діток: малі ще!...
— Де селище ваше?
— Вище за течією річки… Півдня звідтіля бігли…
Старець раптом піднявся рвучко. Підійшов до Олексія. Голосом, зміненим від внутрішнього напруження, вимовив тихо:
— Чи розумієш, що відбувається?
— Так…
— Так біжи, зупини безумців! Біжи чимдуж! Христос — із тобою!
… Старець благословив Олексія.
Вже виходячи, Олексій чув знову спокійний і ласкавий голос старця:
— А ти почекай, люба, заспокойся, та й з колін підніміться! Немає чого вам вже боятись, врятуєтеся!
* * *
Олексій біг по бездоріжжю, гілки хльостали по лицю, ноги вгрузали то в піску, то б болотистім ґрунті, мокрі поли одягу чернечого заважали, чіпляючись за гіляччя, плуталися в ногах…
Олексій зупинився, щоб відсапатись і підв’язав поли мотузкою. Але дихання відновити не зміг. Здавалося, що всередині все палає й виривається назовні, роздираючи горло, сиплим хрипом, а серце калатає десь у гортані…
Він побіг знову з останніх сил…
Молив Ісуса — і біг…, біг…, біг…
… А потім він побачив величезний стовп чорного диму за поворотом ріки. До Олексія долинув з поривом вітру спів молитов. Потім усе це переросло в крики жаху та болю… Заграва полум’я, що зметнулося в небо… Опісля крики стали затихати…
Олексій вибіг з-за повороту і зрозумів, що спізнився…
Вдалині на пагорбі догорав зруб, де, вочевидь, загинули вже всі…
Стрільці, залишаючи селище старовірів, підпалювали по дорозі решту будівель… Все огортали клуби чорного диму…
Олексій упав навколішки й молився.
Відчай, втома, нестерпний біль від усього цього жаху, що відбувався!
«Ісусе, нащо допускаєш таке? Як змінити все це?»
Опісля Олексій піднявся на пагорб.
Він довго дивився на попелище, де живцем згоріли люди:
«Хто підпалив? Їхній старійшина — своїх…, заживо…, жінок…, дітей малих…? Чи стрільці-карателі — на виконання наказу? Та яка різниця — хто?... Одні люди, що вірять в Ісуса, прирекли на мученицьку смерть інших, що в Ісуса ж вірять… Як таке можливе?!»
До скиту Олексій повернувся вже затемна. Він хитався від утоми. Від спустошення внутрішнього було так, ніби осліп душею… Порожньо й темно всередині… Як жити? Як молитися?
— Не встиг…, — він прошепотів це ледь чутно, а може й взагалі не пролунали слова, лиш поворушилися розтріскані в кров губи.
Але старець Миколай і так все зрозумів.
Втішати не став. Сказав із ласкою в голосі:
— Вмийся! З відра весь облийся, одягнися у чисте! Помолися й лягай спати!
Олексій послухався.
Вилив на тіло відро води… Вона мов обпалила холодом тіло, та опісля начебто полегшало… Потім одягнувся у чисте…
Молитися він більше вже не міг, спати — теж…
Олексій знову підійшов до старця Миколая, що сидів на подвір’ї біля маленького вогнища. В єдиній їхній спільній келії спали жінка та її діти, котрих сьогодні, певно, вже охрестив старець.
Олексій сів поруч.
Мовчали довго.
Олексій дивився на язики полум’я і все думав про тих, хто сьогодні загинули у вогні…
Пробував він себе уявити на їхньому місці: «Злякався б смерті за віру — чи ні? Як дізнатися про це, поки смертна година не наблизилась і не пройшов цього випробування сам — перед Богом?»
Потім, все ж, не витримав і заговорив:
— І раніше знав, що хрестять насильно старовірів, що з місць — поселення виганяють, що стратити можуть тих, хто до єресі інших схиляють… Але щоб отак…
— Ти, синку, не картай себе, що не встиг. Немає страху в смерті тіл… Бо душі — безсмертні! Страшно лиш за тих, хто інших на смерть прирікають!
Стільки мучеників за віру в Христа — смерть прийняли!... Ось ми їхній святості тепер поклоняємося!...
А двома перстами хреститися чи трьома — це людське, мирське, так я вважаю.
Ти вже не застав той час, коли всі двома перстами хрестилися. А я — застав…
Страшні біди людям розкол цей приніс! І багато ще бід принесуть нерозумність і жорстокість людські, що Волю Божу на власний розсуд тлумачать.
— А Бог — навіщо таке допускає?
— Не відаю… Можливо, сподівається Бог, що схаменуться люди, котрим свободу волі даровано… І що недаремно на Землю посилав Він Сина Свого Ісуса! Можливо, все ж, Вчення Ісусове про те, що люди одне одному брати й сестри, що в любові до Отця Небесного й до ближніх своїх жити вони можуть — не даремно дано було людям… Можливо, чекає Бог, коли люди, побачивши такі жахіття, Вчення Ісусове — виконувати стануть…
Добре, досить про це!
Багато крові було пролито й чимало ще проллється!...
— Так треба ж щось робити?!
— Багато страчено тих, хто намагалися…
І я намагався, та й ти, ніби, теж намагався…
Стрільці ж — наказ царівни Софії виконують, а не просто так вони просторами безлюдними лісними селища розкольників шукають!...
Ти от краще подумай, які папери Євфимії з дітьми нам слід написати, щоб не зачепили їх більше…
Олексій зупинився, щоб відсапатись і підв’язав поли мотузкою. Але дихання відновити не зміг. Здавалося, що всередині все палає й виривається назовні, роздираючи горло, сиплим хрипом, а серце калатає десь у гортані…
Він побіг знову з останніх сил…
Молив Ісуса — і біг…, біг…, біг…
… А потім він побачив величезний стовп чорного диму за поворотом ріки. До Олексія долинув з поривом вітру спів молитов. Потім усе це переросло в крики жаху та болю… Заграва полум’я, що зметнулося в небо… Опісля крики стали затихати…
Олексій вибіг з-за повороту і зрозумів, що спізнився…
Вдалині на пагорбі догорав зруб, де, вочевидь, загинули вже всі…
Стрільці, залишаючи селище старовірів, підпалювали по дорозі решту будівель… Все огортали клуби чорного диму…
Олексій упав навколішки й молився.
Відчай, втома, нестерпний біль від усього цього жаху, що відбувався!
«Ісусе, нащо допускаєш таке? Як змінити все це?»
Опісля Олексій піднявся на пагорб.
Він довго дивився на попелище, де живцем згоріли люди:
«Хто підпалив? Їхній старійшина — своїх…, заживо…, жінок…, дітей малих…? Чи стрільці-карателі — на виконання наказу? Та яка різниця — хто?... Одні люди, що вірять в Ісуса, прирекли на мученицьку смерть інших, що в Ісуса ж вірять… Як таке можливе?!»
До скиту Олексій повернувся вже затемна. Він хитався від утоми. Від спустошення внутрішнього було так, ніби осліп душею… Порожньо й темно всередині… Як жити? Як молитися?
— Не встиг…, — він прошепотів це ледь чутно, а може й взагалі не пролунали слова, лиш поворушилися розтріскані в кров губи.
Але старець Миколай і так все зрозумів.
Втішати не став. Сказав із ласкою в голосі:
— Вмийся! З відра весь облийся, одягнися у чисте! Помолися й лягай спати!
Олексій послухався.
Вилив на тіло відро води… Вона мов обпалила холодом тіло, та опісля начебто полегшало… Потім одягнувся у чисте…
Молитися він більше вже не міг, спати — теж…
Олексій знову підійшов до старця Миколая, що сидів на подвір’ї біля маленького вогнища. В єдиній їхній спільній келії спали жінка та її діти, котрих сьогодні, певно, вже охрестив старець.
Олексій сів поруч.
Мовчали довго.
Олексій дивився на язики полум’я і все думав про тих, хто сьогодні загинули у вогні…
Пробував він себе уявити на їхньому місці: «Злякався б смерті за віру — чи ні? Як дізнатися про це, поки смертна година не наблизилась і не пройшов цього випробування сам — перед Богом?»
Потім, все ж, не витримав і заговорив:
— І раніше знав, що хрестять насильно старовірів, що з місць — поселення виганяють, що стратити можуть тих, хто до єресі інших схиляють… Але щоб отак…
— Ти, синку, не картай себе, що не встиг. Немає страху в смерті тіл… Бо душі — безсмертні! Страшно лиш за тих, хто інших на смерть прирікають!
Стільки мучеників за віру в Христа — смерть прийняли!... Ось ми їхній святості тепер поклоняємося!...
А двома перстами хреститися чи трьома — це людське, мирське, так я вважаю.
Ти вже не застав той час, коли всі двома перстами хрестилися. А я — застав…
Страшні біди людям розкол цей приніс! І багато ще бід принесуть нерозумність і жорстокість людські, що Волю Божу на власний розсуд тлумачать.
— А Бог — навіщо таке допускає?
— Не відаю… Можливо, сподівається Бог, що схаменуться люди, котрим свободу волі даровано… І що недаремно на Землю посилав Він Сина Свого Ісуса! Можливо, все ж, Вчення Ісусове про те, що люди одне одному брати й сестри, що в любові до Отця Небесного й до ближніх своїх жити вони можуть — не даремно дано було людям… Можливо, чекає Бог, коли люди, побачивши такі жахіття, Вчення Ісусове — виконувати стануть…
Добре, досить про це!
Багато крові було пролито й чимало ще проллється!...
— Так треба ж щось робити?!
— Багато страчено тих, хто намагалися…
І я намагався, та й ти, ніби, теж намагався…
Стрільці ж — наказ царівни Софії виконують, а не просто так вони просторами безлюдними лісними селища розкольників шукають!...
Ти от краще подумай, які папери Євфимії з дітьми нам слід написати, щоб не зачепили їх більше…
* * *
Наступного ранку старець Миколай наповнив наплічний мішок Олексія всілякими припасами. Олексій навіть з певною тривогою спостерігав за тим, наскільки опустіли їхні засіки, потім ніби «осмикнув себе», думки грішні відігнав і порадів щедрості старця Миколая, що про себе і про потреби свої взагалі не думав …
Старець велів провести Євфимію з дітьми до села й допомогти облаштуватися в якому-небудь будинку порожньому.
Таких будинків було там багато, тому, що переселили звідси людей для роботи на копальнях, де видобували залізо та мідь.
Поки вони йшли, Євфимія розповіла про те, що вона — удова, що їхній духівник Калістрат звелів сікти чоловіка її за непокору. І засікли його до смерті…
Розповідала вона це спокійно так, буденно, без сліз.
Пояснила, що в общині цій всі в страху жили.
Повідала опісля, що в общині іншій — її рідній — де вона до заміжжя жила, такого не було. Всі з вірою «спасалися», дружно було й ладно поміж людьми… А тут, у Калістрата в общині, всі усього боялися. «Антихриста» — боялися, «кінця світу» — боялися, переслідувачів за віру — боялися, того, що в немилість до духівника потраплять, — теж боялися…
А коли вона без чоловіка залишилася, котрого «прислужником диявола» нарекли, то й взагалі страшним життя для неї з дітками стало. Так вона цього страху натерпілася, що втекти наважилась.
А тут стрільці прийшли, наказ якийсь прочитали. Виходило їм, куди не поглянь, смерть неминуча… От і наважилась вона віру змінити й таким чином дітей врятувати.
Потім про віру нову стала запитувати з обережністю:
— Чи пробачить Господь, що змінила віру отців і дідів? Чи помилує він діток?
… Олексій заспокоював її, як міг.
В селі допоміг будинок вибрати поміцніше…
Потім людям, що вийшли подивитися, що тут відбувається, сказав, що, Божою Милістю, з ними поруч тепер удова з малими дітьми житиме. Сказав, щоб помагали одне одному по-християнськи. Ще слова про Ісуса, про заповіді доброти говорити став… Ніби згадав, що колись промови полум’яні виголошував…
Його слухали мовчки… Побачив він погляди… ніби порожні та нерозуміючі… Та й замовк…
Запитав, чи немає потреби якої у когось?
Написав два прохання тим, хто до нього звернулися за допомогою…
На зворотному шляху думав Олексій про людей, що в селі залишились: убогі, неписьменні, і немає їм жодного діла — до Бога!... Вижити б, податки заплатити й не померти з голоду — от і все їхнє життя!... Так чи потрібне таке життя? А жити вони всі хочуть, ніби з останніх сил за існування своє таке бідацьке чіпляються!...
«Врозуми, Ісусе, як же можна їм допомогти?» — із цим проханням Олексій заглибився в молитву й попрямував швидше до скиту.
Там, ніби вогонь свічки перед іконою, рівно й спокійно сяяла й зігрівала все довкіл душа старця Миколая. Поруч із ним — Олексієві було легше переносити всі випробування життєві, ніби маленький куточок «обіцяної землі» створював навколо себе старець Миколай своїм спокоєм і глибиною віри своєї — непохитної за будь-яких випробувань.
Старець велів провести Євфимію з дітьми до села й допомогти облаштуватися в якому-небудь будинку порожньому.
Таких будинків було там багато, тому, що переселили звідси людей для роботи на копальнях, де видобували залізо та мідь.
Поки вони йшли, Євфимія розповіла про те, що вона — удова, що їхній духівник Калістрат звелів сікти чоловіка її за непокору. І засікли його до смерті…
Розповідала вона це спокійно так, буденно, без сліз.
Пояснила, що в общині цій всі в страху жили.
Повідала опісля, що в общині іншій — її рідній — де вона до заміжжя жила, такого не було. Всі з вірою «спасалися», дружно було й ладно поміж людьми… А тут, у Калістрата в общині, всі усього боялися. «Антихриста» — боялися, «кінця світу» — боялися, переслідувачів за віру — боялися, того, що в немилість до духівника потраплять, — теж боялися…
А коли вона без чоловіка залишилася, котрого «прислужником диявола» нарекли, то й взагалі страшним життя для неї з дітками стало. Так вона цього страху натерпілася, що втекти наважилась.
А тут стрільці прийшли, наказ якийсь прочитали. Виходило їм, куди не поглянь, смерть неминуча… От і наважилась вона віру змінити й таким чином дітей врятувати.
Потім про віру нову стала запитувати з обережністю:
— Чи пробачить Господь, що змінила віру отців і дідів? Чи помилує він діток?
… Олексій заспокоював її, як міг.
В селі допоміг будинок вибрати поміцніше…
Потім людям, що вийшли подивитися, що тут відбувається, сказав, що, Божою Милістю, з ними поруч тепер удова з малими дітьми житиме. Сказав, щоб помагали одне одному по-християнськи. Ще слова про Ісуса, про заповіді доброти говорити став… Ніби згадав, що колись промови полум’яні виголошував…
Його слухали мовчки… Побачив він погляди… ніби порожні та нерозуміючі… Та й замовк…
Запитав, чи немає потреби якої у когось?
Написав два прохання тим, хто до нього звернулися за допомогою…
На зворотному шляху думав Олексій про людей, що в селі залишились: убогі, неписьменні, і немає їм жодного діла — до Бога!... Вижити б, податки заплатити й не померти з голоду — от і все їхнє життя!... Так чи потрібне таке життя? А жити вони всі хочуть, ніби з останніх сил за існування своє таке бідацьке чіпляються!...
«Врозуми, Ісусе, як же можна їм допомогти?» — із цим проханням Олексій заглибився в молитву й попрямував швидше до скиту.
Там, ніби вогонь свічки перед іконою, рівно й спокійно сяяла й зігрівала все довкіл душа старця Миколая. Поруч із ним — Олексієві було легше переносити всі випробування життєві, ніби маленький куточок «обіцяної землі» створював навколо себе старець Миколай своїм спокоєм і глибиною віри своєї — непохитної за будь-яких випробувань.
Розділ п’ятий: Про віру непорушну
й таку, що можна зруйнувати
Олексій багато думав про те, що йому довелося побачити й пізнати за останній час. Думав про розкол церковний, про безліч відмінностей у віруваннях навіть серед тих, кого йменували тепер «розкольниками», про те, як накази про «викорінення єресей» написані, і про те, як їх трактують і навіть роблять ще жорстокішими люди, наділені владою їх виконувати, про безвільну й бездумну покірність одних людей і про жорстокість, поза межами розуміння, інших… Думав про готовність людини прийняти смерть за віру свою…
Думав і про те, як гоніння, що відбуваються, можна було б зупинити: «Чи потрібна віра єдина для всіх? Чи можна так зробити, щоб ворожнечі й нетерпимості у вірі не було серед людей? І що таке взагалі віра?»
Одного разу Олексій
запитав старця Миколая:
— Чому так багато ворожнечі між людьми, так багато ненависті саме через віру? І що таке взагалі — віра?
— Віра — це сила велика! Сила ця з розуму в душу проростає. Хто віру міцну має — тому жити легко! Він — мов листок маленький на гілці дерева — єдиним з усім деревом себе відчуває! Віра і є та сила, що цей листок утримує єдиним із гілочкою і з самим деревом. А якщо слабка віра, то людина — мов листок такий, що з гілки злетів і вітром гонимий: то до одного місця згубного його принесе, то до іншого…
Просте наше щастя чернече: треба жити завжди душею з Господом! Душа — через віру глибоку й любов чисту — з Богом з’єднується! А Любов Божа є та Сила чудесна, що душу живить, ніби зрощує з Творцем!
Тіло ж людське — воно й справді як листочок на тому дереві Божім.
Час дається цьому листочку-тілу розпуститися, зазеленіти, пожовкнути й
загинути… А душа — невіддільна від Бога залишається, якщо любові до Господа за життя своє сповнилася й приросла до Бога! А якщо не приросла душа до Господа — то теж, як і тіло тлінне, подібно до листя опалого гине…
А яку користь від листочка дерево мало, то вже не твій клопіт.
Свого часу ти народився, свого часу й смерть приймеш! І за заслугами Бог розсудить: достойний ти Царства Небесного — чи ні…
— А як дізнатися: що Богові потрібно, а що — ні?
— Саме в цьому — секрет молитви сердечної! Коли Бога в серці відчуваєш — то й розумієш Його Волю! Саме від цього приходить радість — коли те, що Йому потрібно, виконуєш! Сам ти це вже не раз пережив…
А як щось не до ладу замислив — то немов небо хмарами насупиться. Це — теж відчуєш: негодяще, значить, замислив, не хоче цього Господь!
Над усіма нами — Він! І над життям твоїм, і над долею!
— І що ж, виходить, від людини в її долі ніщо не залежить? Нічого не перемінити, нікому іншому не допомогти? Треба просто вірити, любити — і все? Отак — як рослина — і жити, й померти?
— Як же не залежить? Залежить! Гординю свою приборкати, пороки в собі викорінити, не грішити за слабкістю волі своєї й потуранню своїм хотінням, ще — навчитися любові сердечній, Волю Божу сприйняти! Оце — якраз від людини тільки й залежить! І жити належить почати так — щоб усе тільки для Бога! А решту — вже Він влаштує!
Радісне таке життя з Богом, коли за велінням Його живеш! Радість такá буває — коли Бог у серці! Це — вже не просто віра…
Коли любов Божа душу переповнює — то не відокремлений ти від Бога: Він — з тобою і ти — з Ним! І життя твоє — Йому повністю належить!
І нехай з нами все — за Волею Його буде! І ніщо не сумно тоді, а все радісно, якщо розумієш, що все — від Нього сходить! І недоречно, щоб у нас спротив Цій Волі був!
— А як завжди знати, що вірно Волю Його розуміємо, не помиляємося? Скільки тлумачень для кожного слова Писань вигадують люди! Стільки зла звершується — буцімто для Бога!...
— А ти, Олексію, не розумуй зайвого!... Ти — серцем відчувай! Вже вмієш! Отак — завжди серцем Істину Божу відчуєш навіть там, де розумінню твоєму не під силу!
Віра й любов до Бога дозволяють і смерті тіла не злякатися. І крізь випробування всі, що в житті випадають, достойно пройти. І робити — те благе, що в силах твоїх, а за те, чого змінити несила, — печалі не мати.
А ще важливо — про смертну годину завжди пам’ятати. Розуміння слід мати, що кожен свого часу за себе перед Господом відповідатиме.
Життя — це цінність велика! Це є правда! І часто гадає мирська людина, що немає нічого важливішого за життя тіла… А людина духовна знає, що й саме життя тілесне можна віддати заради спасіння душі. І багато хто це здійснювали!
Є особливий стан душі людської, в котрому віра така сильна й глибока, в котрому віра й любов настільки преобразили душу, — що не боїться людина більше за себе.
Переступити через догми умовні й Бога Живого відчути — ось що головне у вірі непорушній! Серцем — це відчути тільки й можливо! Тоді вже не матиме сумнівів душа, що Бог є, що Бог є Любов, як тому Ісус учив!
І тоді можна припинити «боятися за себе»: боятися за життя тіла свого.
Можна припинити боятись і через те, що люди будуть думати чи говорити про тебе… Чи слава, чи ганьба, чи осуд натовпу… Ганьби та осуду бояться ті, в кому гордість сильна! Похвальні слова — гордості нашій приємні! А через докори — їй боляче…
Усього цього боїться та людина, що про себе саму — головні думки й турботу має! Але укріплена вірою й любов’ю до Бога душа — цього більше не боїться!
Є віра, з якою людина стає настільки цілковито віддана Богові, настільки Волю Його для себе приймає, що не боїться вже більше за себе!
Ось — сам Ісус смерть на хресті прийняв, що розбійникам за злодіяння призначали. Для нас — прийняв! Щоб ми бачили Силу Духа Велику! Щоб — слова Його пам’ятали! Щоб — знали, що смерті для душі немає, а за порогом цим — Царство Небесне прийме достойних!
І — з радістю смерть мученицьку готові були прийняти християни, щоб послідувати за Господом!
Так віра будь-яке страждання — в очищення й преображення душі перетворити може. Ось — яка сила віри!
— Але навіщо — обов’язково муки, страждання, смерті, котрим кінця не видно?
—… Не відаю… Чомусь не буває інакше у світі гріховнім… Видно, через це — очищення від гріхів здобуваємо, від світу цього — погляд до Небес спрямовуємо, у смиренні Мудрість Божу зрозуміти намагаємося…
… Помовчавши, старець Миколай додав, ніби відповідаючи на думки, яких Олексій вголос не висловив:
—… Правий ти, Олексію, в думках своїх про те, що вірують люди переважно по-глупому… У сліпій і фанатичній вірі злочини тяжкі часом вони коять… І тим, що називають «вірою своєю», ті злочини вони виправдовують…
Не до Отця Небесного віра таких людей спрямована, не до Ісуса, а до правил і обрядів буцімто «спасительних»…
Віра, що походить від страху, — робить людину рабом немислячим, сліпим знаряддям тих, хто цей страх вселяють!
Віра ж, що з любові до Бога зрощується, — наближає людину до Господа!
От і виходять біди на землі від того, що через страх — віра більшості людей зростає. Гадають, якщо неправильний обряд здійснять, — то погибель на них чекає…
А ще гірше того вважають деякі, що стратити тих, хто іншої віри, — це є подвиг, за який гріхи простяться…
І є ті, хто безумство це в людях нерозумних заохочують і через це свою владу укріплюють над багатствами земними, над землями обширними. Оце і є той злочин страшний, гріх найбільший!
І не тільки серед православних такі біди помножуються… І латиняни в країнах своїх інквізицію влаштували…
Слабка душа — вона боїться «не так повірити» і за це у пеклі горіти вічно! І тому легко злодіям керувати тими, над ким панують страхи й упередження!
А зруйнована, зламана віра часом все життя людині нищить, на відчай та безсенсовність перетворює. От вірила-вірила людина, а потім сказали їй, що неправда те, як вона вірила, що віра її неправильною була і по-новому вірити треба… — і руйнується віра…
І чіпляються люди хоч за яку-небудь «спасительну», на їхню думку, «правильну» віру…
Слабкі душами й бідні на розум відчувають себе загубленими, якщо те, у що вони вірили, раптом називають єрессю, помилкою, злочином. Опиняється така людина перед вибором непосильним: кому тепер вірити — не знає. Тому, що віра такої людини була неглибока. І таку віру перемінити на нову й піти за іншим лідером хоче скоріш така людина, і в «спасительність» нових обрядів вірити хоче скоріше почати…
Легко руйнується віра, якщо немає в ній любові до Бога і глибини розуміння!
А Суть віри непорушної — це сам Бог! З такою вірою — ніщо не страшно!
Розділ шостий: Розбійники
Раз на рік, улітку, вирушав Олексій до міста, де торгували сіллю. Містечко це на шляху до Сибіру повстало поблизу покладів солі, а відтак мало розвиток торгівельний.
Купував тут Олексій те мізерне, що в їхньому зі старцем Миколаєм житті необхідне було. Також — листи відправляв, що старець велів, і від інших людей прохання брав, якщо такі були, — щоб відправити. На ці кілька днів у місті він зупинявся в місцевого дяка чи у воєводи. Складав папери різні багатьом людям, що приходили зі своїми проблемами, і за це мав запас чорнил, паперу й трохи грошей — на потреби їхні зі старцем насущні: ту ж сіль, наприклад, щоб гриби та овочі на зиму запасти.
А цього року влітку це не довелося зробити.
Була вже пізня осінь, коли Олексій, закінчивши всі господарські справи в скиту, вирушив до міста. Там усе склалось успішно.
Назад повертався Олексій у радісному піднесенні. На серці легко було від відчуття, що дещиця користі була людям в його порадах, що поміч, хоч і не велика, була від справ і слів його для людей, з котрими він бесіди мав.
Погода стояла ясна, перший морозець прихопив дороги, що розкисли були від дощів, — і простувалося легко.
Сонечко — мов у прощальній ласці — голубило променями останні золоті листочки на берізках…
… Розбій на дорогах не був у ті часи дивиною.
Втікали люди в ліси з каторги, втікали від повинності військової, втікали з монастирів і скитів від жорстоких звичаїв віри нової чи фанатизму віри старої, втікали й від жорстокості поміщиків і нових власників гірничої справи. Знаходили прихисток вони в тайгових лісах, а декотрі з них гуртувалися в банди й шукали поживи на шляхах торгових.
* * *
На Олексія напали четверо розбійників.
Грабіжники оскаженіли через те, що взяти в Олексія було нічого… Солі трохи та папір — оце й усе. Вони стали його жорстоко бити, виміщаючи злобу свою на увесь білий світ і за життя своє понівечене, безнадійне…
Потім вкинули тіло побитого до півсмерті Олексія до балки…
— Добити б треба! Донесе, пошук здіймуть! — промовив ватажок розбійників.
— Облиш! І так повсюди шукають! А гріха вбивства на душу брати не хочу! — відказав широкоплечий із похмурим поглядом розбійник, найбільш рослявий і сильний з нападників.
— Теж мені, праведник знайшовся! Чистеньким хочеш залишитись? — Не вийде! — сплюнув зі злістю ватажок.
Він простягнув широкоплечому сокиру:
— На от, добий!
… Олексій спокійно і ясно раптом зрозумів, що ось вона — година смертна. Смерті він не злякався. Він навіть якось зрадів тому, що ось нині все закінчиться і він, можливо, побачить Ісуса, дізнається про все, чого не відав, але хотів би знати, зрозуміє те, що нині ще не зрозуміло…
Він промовив, звертаючись до розбійників, слова про те, що прощає їм скоєний йому біль і смерть його тілу, котру вони замислили.
Олексій став проказувати молитви про прощення грішникам їхнього невідання того, що чинять. Розуміння, що зараз його молитва за цих заблуканих є те мале, що він може робити, додало спокою. Про врозумлення й спасіння душ грішних, що втратили здатність любити в пітьмі духовній, потекли слова Олексія з глибини душі. Він звертався до Ісуса, Котрий — Єдиний, напевне, знає, як допомогти їм, цим нещасним…
Розбійник, що стояв із сокирою в руці, із подивом слухав, потім опустив сокиру:
— Не зможу, сам прикінчи цього блаженного…
— Що? Назад до «розкольників» тебе потягнуло? Де ж вона була, твоя «віра», коли ти до мене прийшов? Побачимо, чи оцього Бог врятує за те, що він чернець і «щіпка»* і не двома перстами хреститься? Чи не врятує? Ну? Випробуємо? В моїх руках — нині його життя!
… Ватажок підійшов, сам узяв сокиру, хотів розмахнутись і… раптом зустрівся очима з ясним, ніби сяючим і дивовижно спокійним поглядом Олексія.
Він здивувався і теж не став добивати…
Троє спільників мовчки дивились на те, що відбувалося.
Ватажок запитав Олексія:
— Як ти такий сміливий, підеш до нас у банду? Жити тоді залишу! Мені сміливі потрібні!
— Ні, не для того життя дано…
— А ти що — знаєш, для чого?
— От зараз — на «тім світі» — можливо, й дізнаюся…
… Ватажок сплюнув, вилаявся…, але вбивати не став.
Олексія, стікаючого кров’ю, залишили повільно вмирати у балці…
Він ледве доповз до дороги і знепритомнів.
Грабіжники оскаженіли через те, що взяти в Олексія було нічого… Солі трохи та папір — оце й усе. Вони стали його жорстоко бити, виміщаючи злобу свою на увесь білий світ і за життя своє понівечене, безнадійне…
Потім вкинули тіло побитого до півсмерті Олексія до балки…
— Добити б треба! Донесе, пошук здіймуть! — промовив ватажок розбійників.
— Облиш! І так повсюди шукають! А гріха вбивства на душу брати не хочу! — відказав широкоплечий із похмурим поглядом розбійник, найбільш рослявий і сильний з нападників.
— Теж мені, праведник знайшовся! Чистеньким хочеш залишитись? — Не вийде! — сплюнув зі злістю ватажок.
Він простягнув широкоплечому сокиру:
— На от, добий!
… Олексій спокійно і ясно раптом зрозумів, що ось вона — година смертна. Смерті він не злякався. Він навіть якось зрадів тому, що ось нині все закінчиться і він, можливо, побачить Ісуса, дізнається про все, чого не відав, але хотів би знати, зрозуміє те, що нині ще не зрозуміло…
Він промовив, звертаючись до розбійників, слова про те, що прощає їм скоєний йому біль і смерть його тілу, котру вони замислили.
Олексій став проказувати молитви про прощення грішникам їхнього невідання того, що чинять. Розуміння, що зараз його молитва за цих заблуканих є те мале, що він може робити, додало спокою. Про врозумлення й спасіння душ грішних, що втратили здатність любити в пітьмі духовній, потекли слова Олексія з глибини душі. Він звертався до Ісуса, Котрий — Єдиний, напевне, знає, як допомогти їм, цим нещасним…
Розбійник, що стояв із сокирою в руці, із подивом слухав, потім опустив сокиру:
— Не зможу, сам прикінчи цього блаженного…
— Що? Назад до «розкольників» тебе потягнуло? Де ж вона була, твоя «віра», коли ти до мене прийшов? Побачимо, чи оцього Бог врятує за те, що він чернець і «щіпка»* і не двома перстами хреститься? Чи не врятує? Ну? Випробуємо? В моїх руках — нині його життя!
… Ватажок підійшов, сам узяв сокиру, хотів розмахнутись і… раптом зустрівся очима з ясним, ніби сяючим і дивовижно спокійним поглядом Олексія.
Він здивувався і теж не став добивати…
Троє спільників мовчки дивились на те, що відбувалося.
Ватажок запитав Олексія:
— Як ти такий сміливий, підеш до нас у банду? Жити тоді залишу! Мені сміливі потрібні!
— Ні, не для того життя дано…
— А ти що — знаєш, для чого?
— От зараз — на «тім світі» — можливо, й дізнаюся…
… Ватажок сплюнув, вилаявся…, але вбивати не став.
Олексія, стікаючого кров’ю, залишили повільно вмирати у балці…
Він ледве доповз до дороги і знепритомнів.
* * *
Неочікуваний, непередаваний і блаженний спокій охопив Олексія. Відчуття тіла з його болем зникло…
Олексій побачив у трепетливому полум’ї свічок лик Ісуса на іконі. Цей лик раптом ніби оживати почав. Ісус посміхнувся Олексієві й простягнув до нього Руки! Олексій потягнувся до Нього, але не зміг доторкнутися… Ніби прозора стіна відділяла…
Він побачив, як ворушаться губи Ісуса: «Я чекаю на тебе, сину Мій, але не зараз: багато ще тобі пізнати й здійснити треба!»
… Почув чи просто зрозумів ці слова Олексій… А Ісус все дивився — і душу сповнювала Любов Ісуса! Олексій знав, що саме ця Любов Ісуса — і є Найголовніше!
Потім він уже нічого не бачив і не відчував…
Олексій побачив у трепетливому полум’ї свічок лик Ісуса на іконі. Цей лик раптом ніби оживати почав. Ісус посміхнувся Олексієві й простягнув до нього Руки! Олексій потягнувся до Нього, але не зміг доторкнутися… Ніби прозора стіна відділяла…
Він побачив, як ворушаться губи Ісуса: «Я чекаю на тебе, сину Мій, але не зараз: багато ще тобі пізнати й здійснити треба!»
… Почув чи просто зрозумів ці слова Олексій… А Ісус все дивився — і душу сповнювала Любов Ісуса! Олексій знав, що саме ця Любов Ісуса — і є Найголовніше!
Потім він уже нічого не бачив і не відчував…
* * *
Старець Миколай вийшов зі скиту вперше за п’ятнадцять років.
Прийшов до тієї хати в селі, де в кульгавого старого була єдина на всю околицю конячина. Попросив запрягти:
— Лексія поїду шукати, біда з ним сталася, запрягай, Христа ради!
… Похмурий власник конячки без заперечень запряг у воза свою вихудлу шкапу. Сам поїхав зі старцем.
… Вони знайшли Олексія. Перша поземка вже припорошила дорогу.
Вони знайшли його — ще живого. Ледве підняли тіло й поклали до воза.
— Не виживе, — похмуро похитав головою кульгавий старий… Втім, зняв із себе куфайку й укрив Олексія.
Рушили в зворотний шлях.
Старець Миколай мовчав. У нього на колінах лежала голова Олексія. Він обережно притримував його тіло: віз дуже трусило на замерзлих вибоїнах.
Смертельно бліде лице Олексія було навдивовижу спокійне й прекрасне… Цівки запеклої крові з-під світло-русявих пасм немов навіть прикрашали лице…
Перед старцем Миколаєм ніби сам собою виник лик Ісуса із поглядом, що сягав глибини душі. Старець Миколай дивився в очі Ісуса й молив: «Нехай за Волею Твоєю буде, Господи!»
Прийшов до тієї хати в селі, де в кульгавого старого була єдина на всю околицю конячина. Попросив запрягти:
— Лексія поїду шукати, біда з ним сталася, запрягай, Христа ради!
… Похмурий власник конячки без заперечень запряг у воза свою вихудлу шкапу. Сам поїхав зі старцем.
… Вони знайшли Олексія. Перша поземка вже припорошила дорогу.
Вони знайшли його — ще живого. Ледве підняли тіло й поклали до воза.
— Не виживе, — похмуро похитав головою кульгавий старий… Втім, зняв із себе куфайку й укрив Олексія.
Рушили в зворотний шлях.
Старець Миколай мовчав. У нього на колінах лежала голова Олексія. Він обережно притримував його тіло: віз дуже трусило на замерзлих вибоїнах.
Смертельно бліде лице Олексія було навдивовижу спокійне й прекрасне… Цівки запеклої крові з-під світло-русявих пасм немов навіть прикрашали лице…
Перед старцем Миколаєм ніби сам собою виник лик Ісуса із поглядом, що сягав глибини душі. Старець Миколай дивився в очі Ісуса й молив: «Нехай за Волею Твоєю буде, Господи!»
* * *
Олексій вижив, але одужував повільно.
Старець Миколай доглядав його, як дитя мале. Годував із ложки.
Подовгу стояв він перед іконою, і у світлих очах часто блищали сльози…
Часом він сідав поруч, і вони бесідували.
Той час запам’ятався Олексієві спокоєм і щастям, не дивлячись на повільне відновлення здоров’я тілесного.
Він майже не відчував тіла, а душа радувалася від того, що йому — Ісуса даровано було побачити!
Розповів він старцеві Миколаю про це:
— Може, це — тільки видіння, марення від хвороби всього лиш… Але як згадаю — серце щастя сповнюється!
— Не мені про це судити… От — Ісус тобі життя зберіг, Себе явив — і, значить, є для цього причина… Йому — це відомо, а не нам, грішним…
Що Ісуса бачив — це в серці бережи. А людям даремно не говори про це…
Випробовування, включно із немочами плоті, часто даються нам для врозумлення й укріплення духу!
А смерть свою так близько побачити — це дар великий від Бога!
Добре — так підбити підсумки минулого й довірити Господеві майбутнє!
Старець Миколай доглядав його, як дитя мале. Годував із ложки.
Подовгу стояв він перед іконою, і у світлих очах часто блищали сльози…
Часом він сідав поруч, і вони бесідували.
Той час запам’ятався Олексієві спокоєм і щастям, не дивлячись на повільне відновлення здоров’я тілесного.
Він майже не відчував тіла, а душа радувалася від того, що йому — Ісуса даровано було побачити!
Розповів він старцеві Миколаю про це:
— Може, це — тільки видіння, марення від хвороби всього лиш… Але як згадаю — серце щастя сповнюється!
— Не мені про це судити… От — Ісус тобі життя зберіг, Себе явив — і, значить, є для цього причина… Йому — це відомо, а не нам, грішним…
Що Ісуса бачив — це в серці бережи. А людям даремно не говори про це…
Випробовування, включно із немочами плоті, часто даються нам для врозумлення й укріплення духу!
А смерть свою так близько побачити — це дар великий від Бога!
Добре — так підбити підсумки минулого й довірити Господеві майбутнє!
* У «старообрядців» — лайливе прізвисько православних «нової віри», котрі хрестилися щіпкою, тобто, трьома перстами.
Розділ сьомий: Життя без старця Миколая
В молитвах і трудах простих минало життя Олексія.
Довга зима, чудесна весна, коротке літо, осінь, за котрою знову наставала сувора зима… Знову і знову потрібно було знаходити в собі все більше Божого Світла і все менше журитися через недосконалість цього світу.
Поступово все сильніше сповнювалося таке життя Олексія Присутності Божої!
Старець Миколай став зовсім слабкий тілом…
Бувало, Олексія попросить, щоб допоміг з ложа піднятися й навколішки перед іконою опуститись. А бувало, що й зовсім на молитву не вставав.
Став він — немов прозорий, ніби вже в тілі душа не трималася більше, а перемістилася зовсім до іншого світу.
Світла посмішка на вустах старця була повсякчас, немов бачив уже він обитель райську свою…
Отак, тихо, із посмішкою на вустах — і відійшов він із цього життя.
… Немов осиротів Олексій без старця Миколая.
Він тяжко звикав до цілковитої самоти.
Поки поруч був старець Миколай — все було простіше!
Старець керував розпорядком усього їхнього життя. І було відчуття, що з кожним днем наближаються вони душами до Царства Небесного.
А на самоті — зберігати рівний спокій молитовного предстояння перед Богом і розміреність у своєму житті — не виходило в Олексія.
Часом він увесь полум’янів у гарячій любові до Бога, життя було наповнене відчуттям Присутності Бога поруч! І здавалося, ще трішки — й розкриються перед ним усі таємниці непізнані!...
Але потім знову наставало відчуття, що гайнує він те головне, що зробити повинен, що даремно сили витрачає, що добра й любові на Землі від його трудів духовних не додається, нікому з дітей Божих тепла та світла не прибуває!
Все суворіше став Олексій постів дотримуватися, все аскетичнішим став він життя своє робити. Виснажував тіло голодом і молитвами безперервними, поривався осягнути світ Божий.
Думки про сенс власного життя, про призначення буття тут на Землі — знову й знову сповнювали Олексія невдоволеності від самотніх подвигів чернечого життя.
Адже хотів він не себе одного «спасати», коли шлях чернечий приймав! Для Бога й для людей життя своє присвятити він мислив!
Він знову й знову читав Євангелія, намагаючись прикласти до свого життя те, що говорив учням Ісус.
І прийняв Олексій рішення почати допомагати тим людям, що в поблизьких селах жили.
Раніше він того ж хотів, та старець Миколай відмовляв: «Не примушуй людей по вірі твоїй жити, згідно з твоїм розумінням віру мати! Кожен сам за себе відповідає перед Богом!»
Тепер вирішив Олексій не прагнути настановляти людей в житті духовному проповідуванням, а просто допомагати в тому, в чім ті люди потребу мали: «оскільки ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, то зробили Мені» (Мф. 25:40).
І почав він удовам, старикам немічним просту посильну поміч в їхньому житті нелегкому надавати. Дах дірявий підправить, колодязь вичистить, дров нарубає, прохання напише…
Призначив це він сам собі як послух чернечий. І радісніше йому стало від радості й подиву тих людей, що вже ні від кого помочі не чекали — ні від Бога, ні від людей.
Розділ восьмий: Зцілення хлопчика
Раз якось захворів тяжко хлопчик Тихін — старший син тієї жінки Євфимії, котру старець Миколай охрестив колись.
Дитина була без тями. Тіло горіло від жару, що не спадав уже не першу добу.
Дочка Євфимії Дуняша підсобляла по дому, піклувалася про все, а сама Євфимія — ніби зламалася… Вона змирилася зі смертю сина й лише звинувачувала себе у гріхах і причитувала тихенько, стоячи навколішки перед іконою.
Олексій же рішучо боровся за життя дитини…
Він приніс мед, звелів заварювати трави, котрі ще старець Миколай сушив і вчив готувати від різних недугів.
Сам Олексій молився невпинно й намагався через руки пропустити Те Світло Боже, що відчував у серці духовному…
Часом йому здавалося, що тільки його руки ще втримують життя у тілі дитини… Втім, чудесного зцілення за молитвою не відбувалося…
Олексій бачив Світло Божественне й відчував Присутність Божу як ніколи ясно! Усі сили свої він намагався вкласти в молитви… Але хлопчик продовжував марити… Він то хрипів і задихався від кашлю, то слабко стогнав, то впадав у ще глибше безпам’ятство, і, здавалося, що ось зараз і залишить душа змучене хворобою тіло…
Життя хлопчика ніби трималося ще тими зусиллями, що прикладав Олексій, але весь час було відчуття, що ще трохи — й воно обірветься…
Олексій продовжував молитися — гаряче, з останніх сил. Він уже майже не сподівався на чудо, але вперто продовжував:
«Ісусе! Що я роблю не так? Ось — я бачу Світло Твоє і знаю, що Ти Всюдисущий і Всесильний, Турботливий і Милостивий! Чому не зцілиш Ти хлопчика? Якщо причина тому — гординя моя, що захотів я зрівнятися з апостолами Твоїми в уміннях великих — то мене за це покарай, а не дитя! За мою недосконалість — не карай його! Чи слабка віра моя? Але ж не винна дитина боляща — в недосконалостях моїх! Чому не дозволяєш Силі Твоїй зцілити його? Адже Всемогутність Твоя не знає меж!»
Олексій докоряв собі, коли відволікався від стандартної молитви — на вільне звернення до Ісуса. Потім знову й знову молився, потім пробував направляти свої дерзновенні прохання до Отця Небесного, пробував згадувати всіх Святих, за молитвами котрих, як подейкують, відбувалися чудесні зцілення… Присутність Божа була такою сильною та яскравою!... Вона ніби наростала, наближалася!... Але чудо не відбувалося…
Раптом у двері постукали.
Відчинила, навіть не спитавши «Хто?», Дуня, сестра хворого хлопчика.
На порозі стояла дивовижної краси молода жінка.
Олексієві здалося, що Сяюче Світло сходило від незнайомки. Або ж — це просто крізь дверний отвір до задушливої хати увірвалося свіже морозне повітря й сонячне світло засяяло довкола незнайомки?...
Вона вклонилася господарям земним уклоном, торкнувшись кінчиками пальців підлоги.
Олексієві здалося, що вона напружилась на мить, розглядаючи його чернечу одіж…
Потім сказала спокійно м’яким грудним голосом:
— Мене звати Рада, я — знахарка. Вилікую я хлопчика.
… Олексій, похитуючись від утоми, підвівся з колін, даючи місце біля ложа хворого.
Рада підійшла. Зняла верхній одяг і залишилась у сорочці світлій до підлоги, з червоною вишивкою по коміру й по рукавах; вбрання було перехоплено на тонкій талії тканим паском. Густе русяве волосся її було заплетено в косу нижче пояса. Очі — сіро-голубі спокійні й ласкаві. Лиш на мить Олексій зустрівся з нею поглядом, а запам’ятав до найдрібніших деталей прекрасний образ.
Рада підійшла до хворого, поклала руки на груди й на голову дитини. Кільки хвилин стояла так, тіло її ніби завмерло.
Олексій побачив Світло Божественне — яскраве Сяйво Біло-золотистого Світла заповнило все. Це Світло текло крізь тіло Ради й наповнювало тіло хворого хлопчика.
Олексій вийшов у сіни й опустився на лавку… Світло нематеріальне було повсюди навкруги й не припиняло сяяти. Олексій немов провалився в це Світло. Все зникло з його сприйняття у Спокої та Блаженстві Світла… Він знав, що все тепер буде добре…
Олексій прокинувся від того, що його шарпала за рукав Дуняша:
— Тимко одужав! Геть зовсім здоровий! Поглянь, поглянь! Бог допоміг! Ти лікував, потім Рада вилікувала зовсім! Мамка не плаче більше! Ти тільки поглянь!
… На постелі сидів усміхнений Тимко. Євфимія хотіла годувати його супом з ложки, та він сам став їсти… Жінка втирала сльози щастя.
— А де ж знахарка, де Рада? — запитав Олексій.
— Пішла ще ввечері. Як жар у Тимошки спав — так і пішла… Сказала, що вилікувала. Ми боялися, що вранці зле знову може бути, а він, оно, здоровий зовсім! Вона так і говорила, що здоровий буде! Чудо Господнє сотворилося!
Мати хлопчика Євфимія перехрестилася й ревно зашепотіла молитви.
Олексій сам теж опустився навколішки перед іконою й дякував Богові за явлене чудо.
* * *
Потім він поволі йшов до скиту і все думав про ту, котру звали Радою, про ту, котра з легкістю зцілила помираючу дитину, як Ісус та Його апостоли:
«Значить, це — можливо! Хто вона? Звідки? Хто навчив її цьому? Чи можна цьому навчитися?»
«Значить, це — можливо! Хто вона? Звідки? Хто навчив її цьому? Чи можна цьому навчитися?»
Комментариев нет:
Отправить комментарий