ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ перший: Дитинство Ради

        Радомир обійняв свою маленьку дочку, поцілував, погладив світло-русяві коси й посадив на свого коня. Рада дивилася на свого батька із подивом.
        «Як же ти подорослішала! Красунею виростеш!» — думав Радомир. Втім, сказав спокійним голосом зовсім інше:
        — Поспіши до дідуся! Скажи, що я прошу всім відходити! Швидко відходити! Він знає, що слід робити!
        — А ти?
        — Мчи, доню! Мчи — швидко-швидко! Мчи!
        … Радомир свиснув коневі особливим чином — і кінь помчав.
        Рада ще раз обернулася й побачила, що її батько впевнено й повільно рушив туди, де було чутно крики.
        Він ішов, а над ним був величезний купол Божественного Світла-Вогню, Що ніби захищав від біди і Раду, і всіх людей общини…
        Він ішов туди, де на його тіло чекала смерть. Він знав це, а маленька Рада ще не знала, але відчувала, що довкола все — раптом — стало зовсім не так, як має бути в світі любові й гармонії, світла та радості, в якому вона жила й росла до цього дня…
        Таким вона і запам’ятала батька: спокійним, сильним і з’єднаним з Божественним Вогнем, із Силою Бога — він ішов на смерть, щоб не загинули під тортурами його учні-початківці та щоб встигли відійти від близької небезпеки всі люди їхньої общини.
        Вже потім, коли Рада стала старше, вона дізналася подробиці. Радомир прийшов сам до того поселення, куди вже увійшов озброєний загін на чолі з воєводою та архієреєм, що мав «розібратися»: хто це «єресі» проповідує, народ «бентежить»…
        Вони погрожували тортурами — щоб люди видали того, хто їх учив. Радомир же прийшов до катів сам — щоб ніхто не загинув, не постраждав і щоб його община встигла відійти з цих місць, ніким не помічена, не вистежена. Він зробив це — ціною власного життя.
        Дід Ради Благослав, старійшина общини, тоді за лічені години зумів зібрати всіх людей і відвести від загибелі, сховавшись у непрохідних лісах безкрайої землі руської. Вони відійшли дуже далеко від тих місць, де Рада народилася й виросла.
        Раді тоді було всього вісім років.

* * *

        Рада, скільки себе пам’ятала, завжди відчувала батька найголовнішою людиною у своєму дитячому житті. Мати Ради померла невдовзі після того, як Рада народилася. Радомир — з усією своєю турботою та любов’ю — став Раді відразу й ласкавою матір’ю, і дбайливим, мудрим і сильним батьком.
        Він поступово відкривав Раді для пізнання увесь світ з усією його гармонією і красою. Завжди поруч, готові підтримати будь-якої миті — були його руки — такі сильні, ніжні, надійні!
        Радомир сам усьому вчив дочку з пелюшок: ходити, говорити, мислити, дивитися на світ очима душі, шукати самій відповіді на ті питання, що в неї виникали. Він навчив Раду бути відважною та спритною, як учив би сина, котрого йому не встигла народити його кохана дружина. Він учив Раду й тому, чому зазвичай вчать дівчаток матері. А Рада — любила піклуватися про свого батька, стараючись з усіх сил бути вмілою та проворною господинею в їхньому домі.
        Радомир був єдиним сином очільника общини старійшини Благослава.
        Община їхня була особлива. Жили вони так, як на Русі ще до пришестя православ’я в багатьох родах і общинах було заведено. Традиції та знання з давніх часів старалися берегти люди їхньої общини вже багато століть — з покоління в покоління.
        Та не просто було так жити. Общин таких вже й не залишилося більше, а як і були десь, то не відали про це Благослав і його общинники. А за вірування, що йменувалися нині «язичницькими», могли общину виганяти з місць поселення, а то й гірше — карати тортурами та смертю як «єретиків». Тому жили вони в лісах глухих і безлюдних. І завжди були на варті спокою сімей сильні ратники. Спостерігали вони за околицями з високих дерев чи верхи об’їжджали округу. В разі «незваних гостей» готові були вони відвести їх від поселення чи встигнути попередити всіх про небезпеку.
        Радомир іноді брав Раду з собою на такі вартові чергування. Рада особливо любила такі їхні «важливі дні».
        До того часу вона вже навчилася й верхи на коні скакати, і ходити чи сидіти в укритті так тихо, що ніхто не помітить.
        Навчив Радомир дочку й підмічати все, про що може дізнатися людина від лісу: і сліди звірів та птахів, і голоси їхні, й прикмети різні в поведінці лісових жителів. Учив Радомир і тому, як мешканців лісу не тривожити, довіру їхню отримати. І — як з їхньої поведінки багато про те, що відбувається довкола, дізнаватися.
        А коли вони дивилися вдалину з високих пагорбів чи зупинялися на ночівлю на спеціальних майданчиках на верхівках величезних дерев, звідки видно було на багато верст, то здавалося Раді, що вся Земля розкриває їй свої простори безкраї, свої таємниці чарівні.
        Особливо Рада любила одну з таких сосон. З її верхівки всі навколишні дерева здавалися подібними до зелених хвиль, а далі — видно було заливні луки й заплаву річки з вигадливим візерунком русла.

* * *

        Раз вони з батьком залишилися на цій верхівці на всю літню ніч. Погода була ясна, майже безвітряна. Зорі сяяли, здавалося, особливо яскраво. Місяць зійшов і навдивовижу красиво освітлював верхівки дерев. У місячнім сяйві чарівно сріблилася туманом річка.
        Радомир розстелив на дерев’яному вартовому помості на верхівці сосни свій плащ і загорнув у нього Раду від нічної прохолоди:
        — Поспи, доню! Вранці розбуджу тебе раненько, сонечко зустрічати будемо!
        … Втім, Рада не могла заснути. Вона лежала на спині й милувалася на зоряне сяйво. Її переповнювали захват і благоговіння. Тихенько вона взяла Радомира за руку:
        — Тату, а хто все це сотворив — усю цю красу?
        — Бог!
        — А як?
        — Своєю Любов’ю та Силою! У все, що існує, — Він уклав Частинки Себе, Своїх Живих Енергій. Різною мірою ущільнюючи Їх, Він створив усе.
        Він усе це спочатку придумав, а потім дав ніби поштовх до того, щоб усе тут з’явилося, жило, розвивалося та вдосконалювалось за Його Задумом! У всьому, сотвореному Ним, є Частинки Його Любові та Безкінечної Сили!
        — Який же Він — великий і сильний, якщо таке зміг!
        — Бог саме так — багато разів створював світи прекрасні! А потім — з кожного такого світу — у Нього, Батька-Творця, поверталися Великі Душі, що виросли до Своєї Величі в тих світах. Вони вливалися в Нього, як оця річка вливається в море. Річка і море — на просторах морських — стають одне.
        … Рада пригадала, як вони одного разу їздили з батьком дивитися на море. Були там Північне море — і спокійна ріка, що ставала в цьому місці одне з морем… Тоді Рада зовсім не думала про те, як зливаються води річки та моря. Вона лише милувалася маєстатом простору, чайками у високості…
        А зараз батько допоміг їй пригадати те, що закарбувалося душею тоді — як велична краса — сильно та яскраво.
        Радомир провадив далі:
        — Отак само, як ріка стає морем, так усі Великі Душі стають Одне з Богом-Творцем. Ми Їх можемо називати Богами. Опісля з’єднання із Творцем — Вони можуть діяти Спільною Силою, створюючи світи прекрасні та виконуючи інші справи Божественні — великі й не дуже великі.
        І кожна людина може постаратися стати таким Представником Бога, Котрого видно подібно до величезного Божественного Сонця.
        — І ти станеш?
        — Постараюся!
        — І я теж?
        — Якщо захочеш. Людині даровано Богом право вибирати, як їй і задля чого жити.
        Я тобі говорив уже, що в кожній істоті є Частинка Енергій Божественних. Цю Частинку й може виростити в собі людина до Величезності. І може така людина почати вчитися всьому тому, що вміє Бог.
        — А де в мені Частинка Бога?
        — Отут, в серденьку духовному, там — де любов народжується. Ти можеш себе в ньому для початку навчитися відчувати. Це — центр особливий, де людина може бачити й чути Бога, відчувати Його Любов.
        — Так, я пам’ятаю, як ти пояснював про це. От і зараз — тáк багато такої Любові: і в мені, й усюди-всюди довкіл!
        — Найбільша Сила у всесвіті — це Сила Любові! Цією Силою — все створюється.
        — А як?
        — Ну — ніби так само, як і ти справи звершуєш. Ось — ти сама задумала зробити що-небудь, а потім любов і силу душі й тіла в те, щоб зробити цю справу, вкладаєш. Так само — і Бог. Тож, ти вже можеш у Бога всьому починати вчитися. Але Бог знає і вміє — набагато більше від нас!
        … Радомир такими простими словами пояснював і станом себе-душі допомагав Раді почати розуміти й пізнавати Таємниці Світобудови.
        … А вранці вони зустрічали світанок. Над простором, залитим ранковим туманом, ніжним і золотисто-рожевим, безкраїм, як море, — сходило сонце! Це була Велич Краси й Тишини!
        … Усе це, разом із пам’яттю про батькові слова про Божественне Сонце, було таким значимим для Ради!
        А Радомир — у цій Тиші — вимовив тоді ще всього кілька слів про те, що в серці духовнім людини — отак само прекрасно — може сяяти любов — подібно до східного сонця, що голубить усе живе своїми променями.

* * *

        Так росла й училася Рада.
        Багато ще розповідав Радомир дочці про Бога-Творця, про живу Землю-Матінку — дім для всіх діток Божих, що на ній живуть! Усі ці знання закарбувалися в саме життя Ради — і не здавалися їй чимось… дивним і незвичайним.
        Про свої «дорослі» справи, на які Радомир часом відлучався надовго, він тоді не розповідав маленькій Раді.
        А справа, задумана ним, втілювалася не просто. Навчав він людей з інших поселень — знанням про Бога, що поступово втрачалися на Землі на фоні жорстоких релігійних репресій…
        Декотрі з тих учнів Радомира з часом ставали общинниками в їхній духовній спільноті, що була скріплена життям за законами Божественними.
        В ті часи, про які йдеться, неподалік від їхньої общини зупинилися табором старовіри, що втекли від розправи. Вони залишилися без старійшини-духівника, котрий їх зрадив. Самі ж вони не прийняли «нової віри», хотіли зберегти вірність Богові, як вони самі її розуміли. Вони вирішили сховатися в лісі, але про те, як жити духовно далі, — не знали.
        Старійшина Благослав прийняти відразу тих людей до своєї общини не хотів, але дозволив синові допомагати їм і навчати їх.
        — Якщо навчиш достойно — тоді подивимося, яку долю їм Бог приготував.
        … Та тільки все закінчилося не так, як задумувалося. Учнів тих не вдалося врятувати Радомиру, та й навчити їх багато чому він не встиг. Сама ж община Благослава — позбулася обжитого місця, і тепер вони йшли на схід далі й далі від будь-яких поселень, від міст і сіл…
        Йшли — вже без Радомира…

* * *

        Тяжким був шлях. Узяли лише найнеобхідніше…
        Жодних возів. Коней, навантажених наскільки було можливо, вели за повід. Пробиралися хащами.
        Старійшина Благослав не показував, як було йому важко. Вів людей він твердо, своєю силою та волею направляючи саме їхнє просування, і все життя общини, що подалася в скитання.
        На його пам’яті це було вже не вперше… Але так важко, як зараз, ще не було ніколи…
        Він не довго вагався, роблячи вибір між тим, щоб відвести людей — чи спробою, зібравши всіх чоловіків общини, спробувати врятувати свого єдиного сина… Але цей зроблений вибір створив у душі рану, що боліла й не гоїлась… Він ясно розумів, що не змогли б вони протистояти війську — і загинули б тоді всі. Він прийняв єдине правильне рішення… І отепер вони йшли, йшли, йшли…
        … Рада запитала діда про батька:
        — А тато — скоро нас наздожене?
        … Дід обійняв її, подивився в очі, сказав тихо:
        — Ти вже доросла стала, Радонько моя! Ти маєш розуміти: не наздожене нас твій тато! Він вже раніше за нас опинився там, де душі без тіл живуть, де мама твоя живе. Там — тепер і він… Одні ми з тобою з усієї сім’ї нашої на цьому світі залишились, онученько!
        … Отак і скінчилось для Ради безтурботне дитинство…
       

Розділ другий: Чи є смерть насправді?

       
        Смерть єдиного сина наклала на старійшину Благослава тяжкий відбиток. І не тільки на нього одного, а на все життя общини. Про допомогу іншим людям — Благослав тепер навіть думати не дозволяв, до селищ наближатися не велів!
        Вони жили ще більш скритно, ніч раніше, ховалися в глухих лісах далеко від поселень та проїжджих доріг.
        Сам Благослав став не просто суворий. За непослух — виганяти з общини був готовий без жалю до винуватців. Цього боялися. Боялися залишитись на самоті, без общини. Тому тепер перечити старійшині навіть у дрібницях не сміли…
        Духовне життя общини теж ніби затухати стало — через той страх, що, мов іржа, непримітно в душах людей проростав…
        Ніби все в ладу, у згоді… Втім, турбота про те, як самим вижити, як сховатися від переслідувань, — стала головною турботою в життях людей…
        Благослава слухалися беззаперечно в усіх питаннях, що стосувалися життя общини. Строгості його остерігалися, перечити ні в чому не сміли, навіть якщо й незгодні в чомусь були люди.
        Рада ж до строгості діда ставилася простіше, ніби й не стосувалося її це. Не послухатися могла, покараною могла бути за якесь свавільство своє дрібне. Та не було в ній страху зовсім! Діда вона любила, біль його через Радомира розуміла…

* * *

        Свого батька Радомира Рада тепер бачила часто: милувалася Його Сяючим Образом, відчувала, як і раніше, Його Руки з Сили, Що несе Світло й Велику Любов, — простягнутими до неї… Вони оберігають, готові будь-якої миті підтримати, обійняти, направити…
        Вперше вона так побачила Радомира невдовзі після загибелі Його тіла.
        Благослав зупинив їх тоді на ночівлю й відпочинок під час сильної зливи — у великій печері, виритій кимось у крутому урвищі.
        Був пізній вечір. Всі вже повлягалися спати, втомлені денним переходом.
        Рада прокинулася й помітила, як дід вийшов назовні один. Пішла слідом подивитися, що трапилось. Вона зупинилася біля виходу з печери й крізь завісу дощу побачила скорботну постать діда біля річки. Він стояв під холодними струменями дощу й плакав.
        Рада вже вміла сприймати й розуміти душі. І діда вона завжди дуже ясно відчувала… Зараз вона знала, що там, біля вируючого потоку, стоїть він і ридає за сином загиблим, підставляючи дощу обличчя, з якого холодні струмені змивали пекучі сльози… Просить він Бога про допомогу в тяжкому поході їхньому до невідомих країв…
        Рада хотіла підійти, щоб утішити діда.
        І тут вона побачила Радомира — так ясно побачила, що кинулася обіймати. Та тільки її руки проходили крізь сяючий нематеріальний Образ.
        Радомир мовив ласкаво:
        — Ти руками не тіла, а душі — обійми! Пам’ятаєш, як Я тебе цьому вчив?
        … Рада завмерла в такій знайомій ніжності батьківських обіймів… Хоча тепер це були Його Руки не з плоті, а з Божественного Світла!
        — Значить, Ти — не помер?
        — Тіло земне довелося залишити, доню. Але Я — завжди з тобою є і буду!
        — А дідусь — чому він тоді так плаче? Я скажу йому, що Ти — тут?
        — Зажди трохи: Я Сам йому скажу!...
        … Відтоді Рада завжди могла з Радомиром поговорити, поради спитати, розповісти про печалі та труднощі, про радості й відкриття свої.
        … Одного разу, вже коли на місці новому облаштувалися, вона дідові про це розповіла.
        Він строго похитав головою:
        — Так, живі душі без тіл, внученько! Та тільки мріям своїм і фантазіям — волі не давай! У світі видимому й реальному жити треба вчитися, а не видіння різні розглядати!
        — Це мій тато — «видіння»? Ти ж також можеш — душею бачити? Чому ж мені не віриш, що я бачу й чую тата?
        — Віриш, не віриш — от напосілася! Вірю я тобі! Вірю! Але тепер — я тобі слухатися мене в усьому велю! Іди краще город сапати!
        … Більше Рада не розповідала дідові про батька, але Радомира вона кликала часто й розмовляла з Ним. і було це — найбільш надійною втіхою та захистом від печалей і труднощів у житті її.

* * *

        Благослав теж міг бачити сина, міг з Ним бесіди провадити… Вони бесідували нерідко. Та тільки не було в цьому йому такого спокою та щастя, як Раді.
        Бувало, що сперечався він із сином.
        Радомир стояв перед ним у тілі, що було зі Світла, а Благослав бурчав на Нього, немов сварив неслухняного:
        — Ти от — навіщо помер?! За тих, хто й не нашого роду-племені, за чужинців — життя віддав!
        — Неправда: ти ж сам знаєш, що не помер Я, а лиш тіло залишив! Сам розумієш, що якби не пішов Я Сам туди, — не встиг би ти людей врятувати!
        Ти ж знаєш, батьку, що не страшна смерть тіла — для того, хто осягнув Єдність із Богом!
        — Може, й знаю, а може — ще ні… Тобі «з того боку» легко говорити! А мені — це невідомо поки: чи зумів я досягнути… Смерті — так, не боюся вже давно, але Твій відхід для мене — горе велике!
        — Яке ж це — горе?! От же Я, ти й чути, і бачити Мене можеш!
        — Іноді можу, так… А от на покій — спокійно піти не можу! На кого общину залишу? Хто Раду виростить?
        Не діло це, щоб діти перш батьків своїх відходили! — зітхав і бурчав по-старечому Благослав.
        Говорили вони часто і про Раду, про її виховання.
        Благослав усе докоряв синові:
        — Ось дочку сиротою залишив! На кого?
        — На тебе, батьку! Ти її вчити тепер повинен!
        — Мала вона ще…
        — Ні, не мала! Вона — Великою Душею буде, Сили Великої! І має вона стати такою, що Несе Світло людям! А для цього — тіло, розум, емоції — в цілковитій згоді з Богом зростати мають!
        Раду ти вчити повинен — по-справжньому вчити! А ти — все робиш, щоб Божественні здібності душі вона забула!
        — Так, роблю! І надалі робитиму! Ти б Сам краще поруч був і дочку вчив! Що мені тепер наказуєш?! Не хочу, щоб із нею якесь лихо сталося!
        — Не наказую, батьку! Прошу! А прохання цього не послухаєш — вимагати стану! Тому що — не моя на це воля, а Божа! І, якщо не станеш внучку навчати — не прийду більш до тебе!
        … Грізний для всіх в общині залізної волі старий обхопив голову руками й застогнав, як від болю.
        — Ну, годі, батьку! — його ласкаво обіймало Світло Радомира: — Не можна затоптувати паростки, що до світла тягнуться! Навчай Раду, а Я — допомагатиму!
        Ти ж і сам розумієш, як важко пояснити те, про що втілена душа розумом не відає. Без тебе — навчити Знанням Великим — не вийде!
        Зберігати нам із тобою треба скарби Знань Божественних — щоб людям їх знову шукати з трудами непосильними не довелося!
        Адже не для того ми общину бережемо, щоб життя земні людям продовжити! А задля того, щоб Мудрість і Ясність Божественного світу відкрити для тих, хто хочуть і здатні вмістити!
        Сам бачиш, що за часи настали… І, якщо не почати роботу з вирощування душ молодих, що зможуть сприйняти Божественні Мудрість, Любов і Силу в усій повноті, — то й не настане на Землі та Зоря Світла, про яку ми турбуватися покликані!
        Ти пробач Мені, батьку! Знаю, що тяжко тобі…
        Але тепер ти, а потім Рада — свої долі в Життя Бога вплести повинні! Усвідомлено можна почати робити те, що Бог хоче через вас здійснювати! Це — не простий Шлях! Не для слабких духом таке життя з Богом!
        Але вам — під силу втримувати Пломінь Божий в собі й запалювати Світло Божественне в інших душах людських!
       

Розділ третій: Уроки старійшини Благослава. 

Лад між людьми й Богом

       
        Благослав почав учити Раду, втім, обережно й дуже тихенько. Він поки оберігав її від тієї сили душі, що в ній вже починала проявлятися.
        Тепер вони бесідували про важливе:
        — Скажи-но мені, внучко, що таке — лад?
        — Ну, це — коли люди одне з одним у згоді живуть. Це — коли людина до іншої людини не просто ласкаво ставиться, а розуміє завжди, що іншому добре, а що — гірше. Це —коли бажання іншого зрозуміло без слів і радісно виконати таке бажання! І коли це — взаємно, то, значить, в ладу люди живуть. Цьому мене тато вчив.
        — А чи думала ти, що в ладу треба не тільки людині з людиною жити?
        — А з ким же ще?
        — Можна і з рослинами, і з тваринами в ладу жити. Можна — і з Богом в ладу завжди бути!
        — Про рослини і про звірів та пташок — це зрозуміло: тато мені це теж показував. А про Бога — ти поясни. Як можна не в ладу з Богом бути? Хіба таке буває?
        — Буває… Коли люди не ладнають між собою, коли вони бачать лише сварки свої, образи свої, тоді те, що з Богом вони не в ладу, — цього вони зазвичай не помічають, навіть не замислюються взагалі про це.
        Бог же — все Своє Творіння пронизує Собою і знає щомиті все про кожного.
        Якщо між людьми неладно або якщо створіння різні, на Землі Богом втілені, від людей лиха зазнають — значить, люди Божественний лад в Творінні поведінкою своєю порушують. Значить, і з Богом — теж немає у душ таких гармонії.
        Тому в собі-душі порядок кожному навести важливо дуже. Мов у домі своїм чистоту ми наводимо — так і в думках, і в емоціях треба навести такий порядок і мир, щоб любо було і самій людині і перед Богом не соромно було б!
        А коли у людини в душі любов і спокій, то навколо себе вона простір преображає: краще й гарніше робить його — і для себе самого, і для тих, хто довкола.
        От поглянь, Радо, як ти вважаєш: чи правильно це — усім своїм емоціям цілковиту волю давати? Якщо стало мені радісно й приємно — радію, стало зле від чогось — сумую, серджуся, дратуюсь?
        — А як іще можна?
        — Ти, внученько, маєш навчитися володіти собою. Чи ти пам’ятаєш, щоб тато твій гнівався, дратувався, ображався на кого-небудь?
        — Ні, не пам’ятаю такого.
        — От і ти так жити вчися!
        Силу в людині-душі може бути закладено велику — і тоді може вона поранити інших ненароком, якщо не пильнує людина уважно: скільки силоньки вкладено в слова її, які почуття наповнюють її і як вона їх проявляє.
        Ось — мурах на їхній стежині чи пташине гніздо, непримітне в травичці, легко пошкодити, якщо йти по землі незграбно, без розбору ноги ставити!
        Ти ж умієш роздивлятися довкола і старатись не шкодити?
        — Так, стараюся нікому живому боляче не зробити.
        — Так і у світі стосунків між душами легко заподіяти кривду, біль спричинити даремний словом чи дією, якщо не зважати на наслідки думок та слів своїх, якщо допускати в душу роздратування, гнів, образи, печалі!
        Якщо сильна душа, то навіть думками й емоціями своїми може вона здоров’я іншої людини поправити — або ж, навпаки, пошкодити, навіть не вихлюпнувши у гніві слова недобрі, а лиш маючи на думці лихе. І, навпаки, якщо з любов’ю в думках і серці людина живе, то й простір навколо прекрасним для інших і навіть цілющим стає.
        А якщо з Богом лад у душі завжди — то Бог у просторі тім для душі Головним Господарем стає.
        От і вчися ладу, Великим Творцем для дітей Своїх задуманого, навіть в малому дотримуватися…
        — А як?
        — Пам’ятаєш, як на світанку ми разом сонечко зустрічали?
        Вчилася ти серденько духовне світлом, схожим на сонячне, наповнювати, промінням навсібіч світити.
        — Так, мені подобається так робити!
        — Коли світло любові сяє в душі і любов ллється вусебіч — то й виходить, що з Богом ти в ладу. Й усім дітям Його разом з Ним — ти любов посилаєш! Виходить, що ти одну з Богом справу звершуєш!
        Коли тобі добре — в тебе це ніби саме собою виходить. А тепер ти, коли захочеться тобі образитися чи розсердитись, теж згадуй про своє серденько сонячне й постарайся з нього на все поглянути й усе навколо любити. Тоді відразу минеться образа чи досада!
        — Я старатимусь!
        … Багато надавалося Раді можливостей вчитися так чинити, і не завжди ще так у неї виходило.
        Учив Благослав Раду часто досить строго. За провинності, навіть дрібні, суворо іноді сварив, за самовілля — теж сварив, послуху цілковитого вимагав.
        Бувало ж, що забуде Рада щось зробити, замріявшись. Чи не послухається в чомусь Благослава. Наприклад, в лісі занадто довго одна гуляє чи річку перепливе й на інший берег піде за травами… Тоді тиждень-два дід до неї слова жодного не промовить, на неї навіть і не дивиться.
        Рада навіть Радомирові часом жалілася:
        — Тату, ну що ж дідусь мене все настановляє та докоряє мені? Сам вчить про любов, а мене — ніби й не любить взагалі?
        Як щось добре зроблю — рідко коли похвалить. А як помилюся чи не послухаюсь — то так сердиться, ніби я злочинниця яка… Я ж іще вчуся! А він…
        А як щось хороше пропоную, то ніколи він по-моєму не зробить…
        — А ти, доню, не супереч через дрібниці: «хочу!» чи «не хочу!» Ти — слухайся! Як навчишся дідуся слухатись — то й Бога легше буде навчитися завжди розуміти й слухатись!
        — Але я іноді бачу, що дідусь не правий буває, — і тоді мовчати не можу! А він — категоричний! Завжди, як сказав, — так і буде: чи до добра, чи до лиха це призведе…
        — От бунтарка знайшлася!
        Доню, дідусь твій — він не просто так у своїй правоті впевнений. Він на себе велику відповідальність прийняв — і за всіх людей в общині, і за тебе теж! Коли це зрозумієш — пізнаєш, чого йому ця його впевненість коштує!
        А поки що — не супереч у дрібницях волі його! Якщо здається тобі зараз, що він у чомусь не правий, то послух повстримає самість у тобі, та й мудрості навчить!
        На правоті своїй тоді будеш наполягати, коли твердо будеш впевнена, що від Бога ця правота походить, а не від хотінь самості власної! Це — твоє маленьке особисте «я» вирости намагається й усім довкола сказати: «я тáк хочу!», «я краще знаю!», «я і сама розумію!», «я це вмію краще від інших!»…
        Коли маленьке власне «я» змириться — тільки тоді зможеш ти твердо пізнавати Волю Божу!
        І ще — слід розуміти, коли правота твоя не для тебе однієї значення має, а для багатьох людей значуща!
        Втім, лиш у спокої розуму і в любові сердечній — Голос Бога ясно розрізняється!
        — Як твій?
        — Так.
        — А можна зробити так, щоб це маленьке противне «я» геть прибрати, щоб воно жити не заважало, людей між собою не сварило?
        — А що тоді від тебе залишиться? Ти — сама подумай!...
        Та й не зажди ж це маленьке «я» — противне! Ти ж іще свідомість, що зростає! І здатність міркувати, і воля, й емоції — якраз і складають тебе-душу, що розуму набирається, любові й доброті навчається! Це особисте мале «я» лиш тоді може бути прибрано назавжди, коли кожну частинку тебе-душі Божественне «Я» замінить.
        А поки — якщо навчишся бачити в собі прояви «противні», як ти підмітила вірно, то можеш учитися не дозволяти лихій частині себе життям твоїм керувати! Вчися лихе в собі прибирати, а хороше — плекати!
        А тому, як господарство в общині провадити — ти сама вчися в дідуся! Житейської мудрості він за життя своє довге — багато накопичив! І ти маєш в нього багато чому навчитися, а не сперечатися через дрібниці!
        І як гриби солити, і коли мед збирати — адже це не привід вам для сварки!
        А то ви про лад великий, Богом замислений, розмови важливі провадите, а самі не завжди в ладу жити стали…
        — Так…, це правда…
        — А ще, зрозумій, доню, дуже потрібні йому твої любов, ніжність! Його суворість — вона зовнішня: важко йому!... І ти йому допомагати могла б не лише справами. Твоя любов — це велика підтримка! А ти — сперечаєшся з ним через дрібниці! Не годиться так!
        … І Рада тепер дуже сильно старалася допомагати Благославу в усьому.

* * *

        В общині дітей було мало, і друзів-ровесників у Ради було не багато. Та й дитячі пустощі не захоплювали її.
        Часто вже не по-дитячому відчувала вона світ і людей довкола. Багато вона вже вміла бачити й відчувати душею.
        Рада про світ Божественний дуже знати хотіла! Коли хтось із общинників про свої медитації розповідав — туди бігла й слухала. Пробувала їх виконувати, як сама розуміла.
        Потім і діда про це запитувала.
        Втім, Благослав зазвичай відмахувався від таких питань: рано, мовляв, тобі про це знати!
        А Рада знову й знову тепер шукала тільки Єднання з Любов’ю Божественною, від якої лад настає між людиною й Богом. Шукала — між іншим, у тому, що чула про медитації і про Бога в розмовах общинників.
        Одного разу попросила вона діда:
        — Покажи мені Бога!
        — Так ось же Він, дивися! — відповів Благослав, жартівливо посміхаючись. І рукою навколо махнув.
        Втім, Рада розуміла, що не бачить вона того, що дід бачить і знає.
        І не відступилась вона:
        — От Веліяр сказав, що ми можемо з’єднатися із Божественною Мудрістю й Силою — лише через предків наших. І що ти маєш учити нас медитації «родове древо», завдяки котрій всю силу предків і мудрість використати всі ми могли б. А ти — не вчиш! Приховуєш? Що це за медитація така?
        — Навіщо це тобі?! Ти ж із батьком своїм завжди поговорити можеш! Або ж — у мене запитай! Навіщо тобі такі розмови Веліяра слухати?
        — Він гарно говорить… Його багато хто слухає…
        Я пробувала таке дерево уявити, щоб там усі душі, хто в роду нашому жили, відчувалися… І чим глибше коріння того дерева, тим раніше, виходить, на Землі ті наші предки жили… Та тільки як визначити, хто першим у роду був? Адже у нього теж батьки були! Отже, і немає такого «першого»? І стало в мене так само собою виходити, що, чим глибше дивитися, — тим більше родів людських об’єднується…
        А якщо образ дерева на всіх людей поширити, а потім — на все, що на Землі живе, то й виходить, що всі люди, та й усі створіння інші, — діти Бога. Кожна людина є гілочкою крихітною на тому дереві життя! Гарним дерево, що я уявила, вийшло! Одним потоком Божественної Сили усе в нім жило й росло! Тато дивився та посміхався. А пояснювати не став…
        Ти от мені скажи: отже, усі народи з Божественної Волі на Землі народилися? Й усі — одне одному рідня? Всі одне одного любити б мали? А чому ж не так навкруги? Чому ми потай живемо, від усіх ховаємося?
        — От ти до чого сама додумалася! А мене запитуєш! Правильно ти все зрозуміла!
        Втім, і родичі в сім’ї одній не завжди ладнають! А ти хочеш, щоб усі народи в мирі та згоді відразу жити навчилися!
        От ми — Бога іменем Род називаємо. Але не тому, що один єдиний наш рід — від Бога. А тому, що Бог — усьому сущому є Родитель.
        А ще йменуємо Його Сварогом — тобто, Сотворителем, Творцем. Усі Душі Божественні — у Ньому в Єднанні живуть. Але при цьому кожна така Душа може і Свій власний Лик явити, пораду дати, як тато твій, наприклад.
        А ті, хто цієї Єдності не досягнули ще, вони в інших — не-Божественних — світах живуть, знову на Землі народитися повинні будуть.
        І не всі родичі-предки людей мудрість і святість мають. І не всі пораду мудру дати можуть…
        — А в яких таких світах вони живуть? Розкажи, дідусю!
        — Досить тобі про це мудрувати! Опісля зрозумієш! Іди-но краще на город, там бур’яни повиростали! Грядки просапай!
        — Ну, дідусю! Ну чому ми тепер так живемо, ніби крім турботи про поживу для тіл наших — інших турбот немає? Що не спитаю в тебе — ти відразу роботу якусь вигадуєш!
        — Ну, раз не хочеш, — іди гуляти! А я сам піду город сапати.
        — Навіщо ти так, дідусю? Просапаю я город!
        — Зажди, внученько! Сядь отут поруч, поговоримо!
        Чи знаєш ти, що таке голод? Не коли просто їсти тобі захотілося, не коли заради очищення людина їжі тиждень-два не вживає. А коли вся община без їжі взимку залишилась… Не знаєш! І добре, що не знаєш!
        А я от — знаю…
        Давно це було, ти ще й не народилася тоді… І тато твій тоді ще дитиною був… Неврожайний був той рік… А ще — пожежа велика лісова знищила багато… Заледве поселення відстояли… А комора із запасом зерна згоріла…
        І гриби — теж не вродили… Все, що восени виросло, — відразу поїли виголоднілі люди… І не зробили запасів грибів, трав не насушили…
        За тих часів я ще не був старійшиною. Але загальні запаси зерна, що вдалося врятувати від пожежі, беріг для общини, потім ділив порівну…
        Добре, що не довелося тобі бачити страждання в очах матерів, чиї діти від голоду плачуть і слабнуть… У мене тоді серце кров’ю обливалося, але розумів, що, як більше відразу дам, то до весни — усі не дотягнемо!...
        Тоді звелів усім варити кору осикову та глицю, а також тонкі гілочки верби…
        … Бабуся твоя того року відійшла. Батька твого рятувала від хворі, від голоду, а сама не подужала, злягла… Отоді я дуже багато зрозумів — про себе, про людей наших… Лікарем стати тоді вирішив.
        — Так чому ж Бог таке допустив?
        — Бог людей по-різному вчить. Іноді ласкаво й тихенько, іноді — через страждання…
        Добре вірити, що Бог завжди допоможе: пошле й поживу, й везіння… Та тільки, якщо люди самі про це перестають турбуватися — то бувають гіркими уроки…
        Старійшина наш тоді провину свою зрозумів і руки на себе наклав — до весни вже ближче… А решті — як жити?...
        Мене тоді й обрали…
        — Ти пробач мені, дідусю, я піду на город і все зроблю.
        А ти опісля навчи мене лікувати хвороби! Ти ж — умієш!
        — Добре! Вчитиму! Іди! — посміхнувся внучці Благослав.

* * *

        Дід Ради був добрим лікарем. Багато знав про властивості рослин цілющих, багато вмів і силою душі змінювати в енергіях тілесних хворого. Ці знання передавалися з покоління в покоління та зберігалися в їхній общині століттями.
        Проте, в общині Благослава люди хворіли дуже рідко. Зазвичай допомога була потрібна лише домашнім тваринам.
        Благослав охоче, але й без поспіху, почав більше розповідати внучці про цілющі рослини. Вони разом збирали трави, сушили їх, потім настоянки готували.
        А пізнавати світ Божественний та різні інші світи невидимі — не поспішав він учити Раду. Справами ж по господарству общинному він навчав і навантажував її — як дорослу вже.
        Втім, усе ж, Раду не вдовольняло життя повсякденне, що минало майже в самих тільки клопотах по господарству. І вона знову й знову, прагнучи до пізнань духовних, шукала відповіді на свої питання:
        — Дідусю, а як ти думки інших людей пізнавати можеш, якщо вони тобі про це самі не говорять? Цьому можна навчитися?
        — Можна. Та тільки навіщо тобі таке вміти?
        — Ну, ти ж про те, як в ладу з усіма жити, розповідав… Якщо розуміти, про що людина думає, чого хоче, — то легше буде їй добре зробити!
        — Людина-душа будь-яку іншу душу відчувати може. І рослини, і тварини, і люди — як душі — для іншої душі завжди відчутні, якщо любов’ю й увагою ми їх обіймаємо.
        Ходім он до тієї берізки!
        … Вони підійшли до молодої стрункої берізки, що росла неподалік на пагорбі.
        — От бачиш? — яка красуня! Молода, струнка, листячком шелестить… Трохи старша від тебе. Ти — обійми її, відчуй, яке в ній життя! Спробуй душею — з душею берізки з’єднатися!
        … Рада ніжно обійняла білий стовбур. Берізка ледь погойдувалася від легких хвиль вітру… Рада відчувала стовбур берізки, її гілля з ніжним зеленим листячком… Безліч гілочок — і всі вони до неба, до сонечка тягнуться!
        … Ніби здалеку долинув голос діда, хоча він і стояв поруч:
        — А тепер відчуй її коріння, що берізку із Землею-Матінкою з’єднують, тілу берізки сили й поживу дають!
        … Рада із подивом зрозуміла, що може відчувати простір нижче поверхні землі. І потім — ніби вся планета стала основою, з якої і Рада, і берізка росли! І все в житті цієї берізки Рада відчувала так, ніби сама на певний час берізкою стала!
        — Отак людина-душа будь-яке створіння зрозуміти може! Так — і Бога можна навчитися розуміти!
        А про людей так все знати — не обов’язково: не всі хочуть, щоб думки їхні були розкриті… Ти поки вчися з деревами, з пташками дружити, розуміти їх! А коли треба буде, то й іншу людину завжди зрозуміти-відчути зможеш!
        … І вони пішли назад додому.

* * *

        Рада часто просила діда розповісти їй про Бога, про те, як Бог світом управляє. Вона про все це знати хотіла! І Благославу доводилося все частіше поступатися її стремлінням.
        Так, одного разу на світанку вони вирушили з поселення до лісу.
        Йшли вони довго і між собою не розмовляли.
        Рада думала, що дідусь покаже їй ще одне місце особливе, де вони рослини цілющі збиратимуть.
        Вони прийшли до невеликого глибокого й прозорого озера надзвичайної краси. Небо з легкими хмаринками відбивалось у плесі.
        Коли вони підходили, то — певної миті — Раді здалося, що вони перетнули прозору межу й увійшли до особливого чарівного світу. Ніщо довкола не змінилося зовні. Та раптом — немов Прозоре Світло, видиме лише душею, посилилося… І настала ніби загусла тиша…
        Ця тиша пронизувала все довкола.
        В ній — усе ніби вповільнилося й розчинилось у прозорім спокої…
        Варто поглянути на травинку — й здавалося, що все її життя — на долоньці душі. Ось — метелик підлетів і занурив хоботок у квітку, насолоджується нектаром. Ось — вільшанка підлетіла й сіла зовсім поруч, поглянула цікавими очками в очі Раді й заспівала. Ось — зайко вийшов з лісу неквапливою ходою.
        Благослав і Рада стояли тихо, не ворушачись, і зайко їх не помічав. Посидів він трохи — і вирушив далі у своїх заячих справах…
        Сонечко здіймалося все вище — і крапельки роси сяяли, як маленькі сонечка.
        Все це Рада вже бачила не раз, проте… не так…
        Зараз вона раптом зрозуміла, що вона сама є складовою частиною цього прекрасного світу, така ж, як і росинки, як птаха, як зайко. І є Бог — Великий, Безкінечний, Люблячий, Котрий створив усе це, Котрий наповнює усе це Своїм Життям, Любов’ю, Силою, Красою!
        І можна було спостерігати, відчувати, як Його животворча Енергія тече і в маленьких травинках, і у величезних деревах… Усе було пронизано Його Присутністю…
        Рада відчула, що ця Сила наповнює її саму! І тіло, і душа — все існує лиш тому, що є Він — Творець, Родитель, Батько й Мати!
        Тиша була сповнена присутністю Живого, Ласкавого, Безкінечного за розмірами Океану Всесвітньої Свідомості…
        Благослав заговорив дуже тихо й повільно:
        — Ось — ти Бога хотіла пізнавати, внученько… Тут — місце особливе. Тут — легко Бога відчувати, якщо розчинитися в просторі душею й любов’ю своєю полинути до Бога.
        Та й не тільки ти хочеш відчути Бога, але й Бог хоче показати Себе тобі! Дивися, слухай, запам’ятовуй!
        Бог присутній усюди. Але тут — Він особливо явний для нас.
        А нам — треба навчитися сприймати Його так само явно — всюди й завжди.
        Якщо завжди бути з Богом, як зараз, — то й буде з Богом в ладу все твоє життя!
        Цьому ми з тобою й учимося кожного дня наших життів. А як навчимося — то станемо з Ним Одне — як тато твій, як безліч Інших.
        … Рада побачила в прозорому Сяйві усміхнені очі Радомира, ніжні Руки Його, потім багато-багато інших Образів і Рук, що пронизують і підтримують все життя на планеті і її красу.
        Прийшло чітке розуміння, що Бог — в ній, навколо неї, що Він присутній в усьому й в усіх…
        Причому Він — жива, ніжна Любов!
        … Рада отямилась, як від сну, й роззирнулася довкола.
        Було все те ж прекрасне озеро, травинки, сонячне світло голубило сяючі краплі роси…
        Але того відчуття Єдності повернути не вдавалося.
        Рада подивилася на діда.
        Він стояв непорушно і, вочевидь, ще досі сприймав світ так, як на короткий час було дозволено побачити і їй.
        … Потім вони повільно поверталися додому, збираючи трави.
        Рада тепер знала, що те відчуття Єдності з Богом вона обов’язково має навчитися відчувати саме завжди. І — так і жити: в Бозі і з Богом в собі!
       

Розділ четвертий: Відхід Веліяра з общини

       
        Час ішов. Рада підросла, подорослішала. Адже чотирнадцять весен минуло! Невістою скоро стане!
        Перетворювалася вона з дівчинки — на дівчину прекрасну. Ніби почав бутончик розкривати пелюстки ніжні — так розцвітала її краса!
        А в общині, тим часом, не все ладно стало. Наростало невдоволення деяких общинників тим, як Благослав життям усіх управляє.
        І невдоволення це роздмухував той самий Веліяр, чиї медитації Рада теж слухала часом, намагалася роздуми його осмислити.
        Він більше від інших виказував невдоволення проводом строгим Благослава. Був він людиною, що великою силою володіла: і душею великий, і тіло сильне мав. Багато в чому він умілим був. До слів його люди часто дослухалися.
        І хотілося Веліяру, щоб і старійшина думку його завжди послухав, із тим, що він пропонував, погоджувався. Хотів він в общині свій вплив посилити.
        Адже наступником Благослава після загибелі Радомира саме себе він бачив.
        Та тільки не вдавалося це йому! Виходило лише суперництво та боротьба зі старійшиною за вплив на людей в общині.
        Стали дедалі частіше ситуації траплятися, коли наперекір вказівкам Благослава він думки свої висловлював — з самого лиш протесту. Він палко хотів, щоб за ним люди слідували, його розумом захоплювалися. Корився Благославу він із нехіттю, гординю свою не змиряв уже навіть хоча б для годиться. І дедалі частіше за спиною Благослава з людьми говорив він про те, що старійшина їхній — не правий: тут не так вирішив, через оце шкода вийшла, і отут Благослав теж, вочевидь, помилився… Став він і зовсім зле й гидке говорити: «Вижив, видно, з розуму старий! І Бога вже розуміти перестав!»
        Благослав довго за цим спостерігав і терпів, та настав час прийняти рішення.
        Благослав запросив Веліяра до свого дому. Той зайшов, уклонився злегка — не земним поклоном, а так ледь-ледь спину схилив.
        — Здоровий будь, Веліяре! Сідай до столу, пригощайся! — привітав Благослав.
        … Та тільки на столі не було нічого! Порожньо! Навіть скатертину не застелено…
        — Та чи ти насміхаєшся? Не подано ж частування!
        — А ти — подай! Он у пічці страви, що Рада приготувала!...
        — Так у твоєму домі — чи доречно мені порядкувати?!
        — Так? Насправді так вважаєш? А в общині порядкувати — тобі доречно? А народ за моєю спиною до смути підбурювати — добре тобі?
        — Так не твоя ж тільки община! І моя вона теж!
        — Община не твоя, не моя… Ми — для Бога тут разом живемо, а не нарізно, як кому заманеться. Так нехай за общиною і вибір буде! Коли виберуть тебе всією общиною, тоді і я тебе слухатимусь… А поки що — мені тут за порядок відповідати! Не діло ти чиниш: людей каламутиш!
        — Так у кожному ж із нас Бог говорити може! Доречно, щоб і мене слухали!
        — Так, у кожному говорити може…
        — Чому ж ти мене слухати не хочеш? Чому всі тебе вічно слухати мають? Набридло під твоєю владою жити!
        — От і покликав я тебе, щоб вислухати, але щоб і ти мене почув!
        Тому порад твоїх я не виконую, що самість твоя думки Божі викривлює на догоду гордині твоїй непотамованій, що пошани до себе вимагає!
        — Що ж, нехай община вирішить, кого слухати й слухатися! Збирай завтра усіх! Я говоритиму! Подивимось: кому твої занудство й примус потрібні, а хто — свободи хоче!
        … Веліяр вийшов, не прощаючись, хряпнув дверима…
        Рада не чула цієї розмови. Та не помічати того, що відбувалося, вона не могла.
        Рада дуже боляче переживала такий розлад в общині. І з Веліяром вона сама поговорити вирішила:
        — Нащо ти, Веліяре, дідусеві весь час суперечиш? Ніби ми — не одна сім’я духовна, а люди, що не відають про Бога взагалі?
        Нас — і так мало в общині… Якщо всі нарізно жити станемо — невже буде краще?
        — Тобі не зрозуміти, «внученько»! — з єхидством відрік Веліяр. Він подивився на Раду глузливо.
        Сприймав її як маленьку й нерозумну улюбленицю старійшини, хоч Рада вже й подорослішала, і навчилася багато чому, і розуміння глибоке в усьому осягати старалася.
        Веліяр продовжував учительним тоном:
        — Дід твій людьми — мов деспот править! Нікого не слухає, нікому, крім себе, не довіряє!
        — Так він же за всіх відповідає, про всіх турбується! — спробувала заперечити Рада.
        — А якщо — не така турбота людям потрібна? Якщо за його вказівкою жити всі втомилися? І якби й інші за всіх відповідали, невже — гірше б стало? Якщо я розумно скажу, чому мене не послухати?
        — Ти от слова правильні часто говориш, але за ними — думки недобрі! Адже якщо ми самі дружно жити не будемо, то втратиться все те найкраще, заради чого ми жити стараємося разом!
        Та й з Богом як же зливатися душами, коли в нас навіть одне з одним згоди не виходить?
        — Теж мені, знайшлася! Чи й не розумаха! Слів красивих забагато навчилася! Ти ще розкажи про «знання, що споконвіків зберігаються»…
        Давно вже нарізно всі жити в общині стали! Видимість одна, а не єдність між людьми!
        — Так ти ж перший до цього закликаєш!
        — Тому й закликаю, що набридло «під дудку» діда твого танцювати! Досить! Ти його не боїшся, бо ви родичі! Він тебе насварить, та не вижене! А решта — зі страху йому підкоряються, тремтять перед ним! А я — не боюся! Й зі мною — всі сміливі з общини підуть, якщо не виберуть мене старійшиною нині!
        — Що ти таке надумав?!
        — Зібрання общини завтра зберемо — й дізнаєшся!
        … Наступного дня сам Веліяр общинників став скликати, щоб мати слово, побоюючись, що Благослав цього не допустить.
        Люди зібралися, слухали Веліяра: його заклики обрати його за старійшину, його звинувачення Благославу… При всіх — він це вперше відкрито висловив. Й усім його бажання верховодити й керувати очевидним стало …
        Благослав також слухав. Дивився на обличчя людей. Чекав…
        Опісля вийшов, поклоном земним уклонився людям:
        — Багато літ я тут старійшина… Якщо не до вподоби це нині — то вам, люди, вирішувати! Виходьте, говоріть, що на думці маєте!
        … Виходили общинники по черзі. Багато хто про невдоволення своє говорив, про те, що не так все складається в общині, на їхню думку… Спокійно говорили, розсудливо. Щоправда, все якось лиш про земне — їм ішлося…
        Проте, Веліяра ніхто не підтримав, обрати його старійшиною люди не захотіли. Йому в очі про гординю його говорили, про його бажання не заради всіх жити, а щоб командувати й управляти всіма…
        Веліяр дуже здивувався, що ніхто не захотів його підтримати…
        Він сповістив:
        — Піду я разом із дружиною з общини.
        Якщо ж хто зі мною піти захоче — то новою вільною общиною жити почнемо!
        … На тому, ніби, й розмови скінчилися.
        Втім, Рада мала відчуття, що найголовніші слова так і не були промовлені.
        Сам Благослав мовчав, замислився над звинуваченнями, що почув на свою адресу, вирішував: чи був у чому неправий, чи тільки нерозумні хотіння людські вихлюпнулися назовні?...
        Рада вийшла перед людьми й попросила дозволу говорити.
        На неї подивилися з подивом.
        На таких зібраннях дозволялося говорити навіть маленьким дітям. Але на пам’яті общинників діти й підлітки тільки слухали, ніхто з них слово не забирав.
        Рада відчула, як калатає в грудях серце. Вона зробила глибокий вдих — і повільно-повільно видихнула повітря, як колись учив її Радомир, щоб із хвилюванням впоратися.
        Вона почала говорити — й сама здивувалася, як спокійно та рівно звучав її голос. Слова ніби самі підіймалися з Глибини.
        — З власної волі ми тут всі в общині разом живемо? Чи приневолив нас до цього хто?
        Чи хочемо ми тільки життя свої зберегти й достойну поживу тілам знаходити? Чи ми про більше думки маємо, й Цілі наші головні до іншого скеровано?
        … Рада продовжувала говорити. Дзвінко й чисто лунав її голос. Тендітне дівоче тіло сповнилося незвичайної сили, слова її проникали в душі…
        Коли вона закінчила недовгу промову свою про любов до Бога, про Його присутність тут кожної миті життя — то запанувала тиша особлива.
        Опісля вийшов до неї коваль Микула.
        Він був велетенського зросту, кремезної тілобудови. І хоч уже за п’ятдесят йому перевалило, силу він таку мав, що нікого сильнішого за нього в общині не було, хоча й були серед общинників молоді й тілами міцні.
        Підняв він Раду ручищами велетенськими, поцілував, по голівці погладив із ласкою особливою! … Це було — як у дитинстві, коли Рада дівчинкою прибігала до кузні дивитися на таємничо-прекрасну роботу Микули…
        — Так, виросла ти, розумничко наша!
        Люди мої любі! Друзі й подруги сердечні! Через слова Ради Бог нас врозумляє! Багато літ ми як одна сім’я живемо… І от нині — вгрузли ми у своїх мирських справах і бажаннях, в образах порожніх і претензіях одне до одного малозначущих — мов у болоті порпаємося хливкому…
        Нібито, всі про Бога пам’ятаємо… Та якось пригасло в нас стремління духовне, турботами про земне затулили його!
        Я і про себе теж — говорю.
        Хоча не вийшов я сказати про свої претензії до Благослава, але й у мене образа на нього була. Просив я його дозволити плавить залізо: «Ось же просто під ногами — руда лежить хороша!» А він заборонив, каже: «Помітять нас!»
        Про цю образу я думав сьогодні, а не про те, як нам життя в общині духовніше зробити: не про те, як до Бога душею наблизитися, як Любов Божу в кожному слові й діянні своїх примножувати!
        Коли людей разом єднають духовні прагнення, любов до Бога — то дрібні особисті незгоди зникають, Любов Божа допомагає кожній людині Божественне плекати в собі й у світ проявляти — й у великому, і в малому! Турбота тоді взаємна зростає! І в будь-якій справі краса й натхнення проявляються!
        Все в наших життях — для Бога має бути!
        Єднання в любові до Бога духовно спрямованих людей — створює ту спільноту людську, що породжує дивовижний простір життя общинного! В такому спільному житті легше просуватися кожній душі! Це є найкращі умови для звершень духовних, для зростання душ, для вдосконалення кожного з общинників!
        Коли ж починаються розбрат і суперечки, образи, заздрість, осуд одне одного хоч і в малому — значить, Бог перестав займати головне місце в нашому житті!
        Ми всі тут про Бога знаємо! Про сходини Шляху — всі знання у нас є! Але ж немає прагнення осягнути більше! Ніби побували ми вже на вершині гори, побачили звідти Сонце і потім знову вниз в долину спустилися. Бачили Сонце — отже, пізнали вже, що було треба…
        А це ж неправильно! Тільки лиш той, хто став джерелом Любові Божественної, тільки той, хто в собі Сонце Бога розпалює — стає Сином чи Дочкою Бога!
        І от, погляньмо: як далеко нам усім до цього!
        Є тут, над чим подумати нам, люди мої любі!
        А старійшини нам кращого за Благослава — немає!
        … Сказав він так і вклонився окремо Раді, окремо Благославу, опісля ж і всім общинникам.
        Благослав вийшов, просив пробачення в усіх, кого образив, не бажаючи того. Дякував і за слова, що нині прозвучали.
        На цьому зібрання було закінчено. Общинники почали розходитися по своїх домівках із непростими думками.
        Про Веліяра ніби взагалі забули.
        Він, злий і розсерджений цим, теж пішов…
       

Розділ п’ятий: Бесіди з Радомиром

       
        Невдовзі Веліяр із дружиною і зовсім пішли з общини. Він гадав, що з ним разом й інші общинники підуть, а вийшло, наче сам себе вигнав.
        Для всіх цей час був не простим.
        Рада переживала відхід Веліяра — як біду велику. Хоча Благослав і говорив їй, що це полегшення і треба радіти тому, що Веліяра, з його ж волі, позбулися. І — що виганяти його не довелося.
        З Радомиром Рада опісля теж говорила багато про що. Батько похвалив її:
        — Молодець, доню! Добре перед людьми ти виступила: не побоялася говорити слова від Бога!
        — Як це — від Бога?
        — Отак і вийшло, що Бог — через тебе говорив, доню! І надалі вчитимешся, як Голос Божий в собі розрізняти!
        — Говорити, може, й говорила… Та чи багато сенсу?
        Занадто багато що у нас тепер в общині стало не так…
        От — Веліяр із дружиною пішли…
        Багато людей діда бояться. Слухаються, а самі — не з усім згодні, про себе різне думають… Веліяр от — не боявся говорити про те, що проти діда думає, та злоба в ньому зросла, і все так скінчилося, що гірше й не придумаєш…
        — Чому ти гадаєш, що погано все скінчилося? Адже багато що зрозуміли люди через подію цю! І втрачене відчуття Присутності Бога завжди в житті своїм — вони воскрешати почали! Адже не достатньо тільки пам’ятати про це, треба відчувати Його серцем, душею, жити так постійно!
        А проти волі — до Обителі Божественної людей заганяти не можна! В кожного — свій вогонь в душі полум’яніти повинен! Такий вогонь любові з Вогнем Божественним Загальним з’єднатися може!
        Поки особисті бажання є головними правителями душі, поки зарозумілість закриває розуміння Божественної Волі — то не готова, значить, іще така людина до життя в Божественній Єдності!
        От — як би ти сама общиною керувала? Думала?
        — Общиною керувати, тату, я б не змогла… А от жити, як Ти, — хотіла б: людям допомагати, пояснювати про те, що знаю… І дідусь же раніше так жив… А тепер…
        — А що тепер? Бога поруч не стало?
        В собі, доню, рішення проблем шукати слід! Можливо, добре було б, якби ти завжди — як сонечко — серцем сяяла! І — для всіх прикладом для наслідування була б у прагненні з’єднати життя своє з Життям Божественним!
        — Я стараюся, та не завжди виходить…
        Чому іноді, раптом, так порожньо на душі стає? Мені часом здається, що я забула, як бути щасливою, як радіти… Роблю, що слід, — а радості в цьому немає… Ніби — постарішала раніше строку! Мов у неволі живу! Як берізка, що корінням до землі прив’язана й від місця, де виросла, втекти не може…
        Мені так не вистачає Тебе поруч!
        — Але ж Я — завжди поруч!
        — Я знаю це… Та не так все, як раніше, коли в тілах поруч були…
        Ти — людям допомагав, учив, зцілював… А я — і вчуся у дідуся, начебто, потрібному, втім, нікому навколо не потрібно те, що я знаю тепер!...
        Навіть трішечки допомогти комусь — в радість би було!...
        Розумієш? — нікому не потрібне життя моє таке! А як це змінити?
        Думала свого часу, що, як полюблю кого, — заміж вийду, діток народжу, — то хоч їх учити стану…
        — І що ж, дочко, ніхто тебе за себе заміж не бере?
        — Та чимало були б раді, задивляються… Втім, серцю не любий ніхто з них… А без цього — все це сенсу не має…
        Ти попроси дідуся, щоб хоч людей у селах зцілювати пускав!
        — Спробую.
        А ти — спробуй ту радість завжди мати в душі, що не зовні від тебе причини має, а всередині в серці духовному народжується й шириться!
        Ти ж умієш це, та тільки не завжди живеш так! Ти тепер пізнай, як усьому й усім навколо ця твоя радість вижити в часи суворі може допомагати!
        Ти ж сама говорила, що, коли Отця-Сварога відчуваєш, — щастю немає меж!
        — Так! Ти правий! Та тільки не виходить весь час так жити!... Закінчилася медитація, в котрій була у Злитті з Богом, — і немов сонце, з яким разом сяяла, за хмаринку зайшло, — і все тепер сіро й понуро довкіл…
        — Ти от — про берізку сказала, що не втекти їй з того місця, де виросла…
        От і візьми з берізки приклад! Там, де Богом було місце для берізки тієї визначено, — росте вона й усім свою красу і любов дарує, повітря диханням своїм наповнює, здоров’ям і силою для всіх те повітря стає!
        І якщо не милується нею ніхто, то від цього не припиняє берізка свою красу і любов світу Божому дарувати!
        Так, бувають такі складні часи наших життів, коли важко в зовнішньому знайти привід для радості. Й усі події не такі, як нам би хотілося… От саме в такі часи можна вчитися дуже глибоко з’єднувати себе — як душу — з Богом! Треба не просто шукати для себе спокій і захист в Його Любові та Всесиллі, пізнаючи Його — Великого, Єдиного, Безмежного. А треба починати випромінювати Його Любов! У тій сірій імлі, що згустилася довкола, — можна засяяти, як сонечко, нехай і маленьке поки що! Цьому сонечку Бог дає Свою Силу — щоб світити!
        Таке життя з Богом може перетворювати енергії печалі — в сяйво любові чи в ніжний спокій-ласку. Спробуй! От, стали думки сумні долати — а ти їх не просто сховай в собі чи геть віджени, але перетвори на любов!
        Пам’ятаєш? — учив тебе дідусь ранковому танцю: як сонечко зустрічати й радість сонячну світові дарувати! Адже вмієш! То чому ж сама це щодня не виконуєш?...
        Починай кожен ранок — із танцю сходу сонячного в собі-душі!
        Серце, з’єднане з Божественною Любов’ю, може сяяти, як Сонце!
        Якщо ти звільнила всередині тіла й душі простір для Бога, якщо твоя любов до Бога сильна, чиста — то Бог заповнює духовне серце! Потоки Божественного Світла, подібно до струменів фонтану, можуть литися тоді крізь руки! Любов твоя й Любов Бога з’єднуються в серці духовному твоєму — і, злившись, вони можуть текти, сяяти, променіти!
        Дідусь учив тебе так зустрічати схід сонця вранці.
        Але важливо, щоб Сонце Любові Божественної зійшло всередині, в тобі! І не тільки на зорі вранішній воно сяяти може й повинно! Цей стан треба дуже міцно з’єднати з душею всередині духовного серця! Віддавай своє серце Богові — щоб Він міг світити, любити, творити через тебе!
        Пізнай, що такий потік твоєї любові, з’єднаний з Божою Любов’ю, може текти зверху і знизу, ззаду вперед чи, навпаки, назад! Навчися направляти такі потоки! Дозволь їм струменіти в усі боки одночасно чи збирай в направлений Промінь! Щоб — крізь тіло твоє і тебе як душу — Любов Божа осявала цей світ!
        Навчися пропускати такі Потоки крізь руки! Тоді — Мені буде легко вчити тебе далі!
        Навчися жити душею — величезною, вільною від тіла!
        Ти звикла бачити Мене в Образі невеликому. Але поглянь:
        … Радомир показав Раді, що весь простір вище поверхні Землі й нижче її на величезні відстані охоплюють Його Світло та Любов.
        — Ну ж бо, обійми Мене всього!
        … Рада спробувала і зрозуміла, наскільки вона ще маленька: їй не охопити все те Світло Радомира, не спуститися до кінця в ті Глибини, що Він може розкривати!
        — От бачиш! А говориш, що жити тобі нудно й сумно, робити нічого! Вчися, поки на це є час!
        Навчися задавати всьому простору довкола — гармонію, що в єдності з Богом сама пізнаєш! Це має бути завжди, що б ти не робила! Навіть якщо просто йдеш кудись, говориш із кимось, красою природи милуєшся, кашу вариш — все це може осявати Боже Світло, що в тобі-душі горить!
        Потрібно запропонувати Богові — через себе, з собою разом — Його Любов-Ніжність проявляти людям і всьому живому! Саме так — лад із Богом душа здобуває!
        І тоді — ти зможеш учитися на будь-якій відстані бачити, чути, людям допомагати, рішення вірні їм підказувати!
        Навіщо вчилася ти руки душі відчувати, якщо без діла тепер ці руки твої, що всеохопними можуть стати? Навіщо вчилася ти Променем Божої Любові все бачити й зігрівати, якщо забуваєш цим умінням роботу звершувати? Нехай поки що й не була великою користь від такої роботи твоєї, але ж це — не виправдання безділлю душевному: мовляв, ще не багато вмію й можу!
        — Але ж для такої допомоги й тіло не потрібне взагалі! Ти це тепер Душею краще можеш робити!
        — Тож, якщо Я краще це робити можу, — значить, по-твоєму, ти не маєш цього освоювати?
        Не так!
        А час твій ще настане, не квап! Вчися — поки є час! Та не витрачай його даремно!
        … Опісля Радомир і з Благославом бесіду мав.
        Благослав виду на людях не показував, що те, що відбулося в общині, і для нього тяжко було. Провину свою він відчував.
        Без труду відчув він присутність Радомира. Легко зрозумів і те, про що буде розмова.
        Радомир почав:
        — Батьку, ослаб волю, котрою общину тримаєш! На неволю перетворився послух тобі!
        — Хочеш, щоб усі, як Веліяр, хто куди розбіглися і з власної волі жили? Ні! Общину — збережу!
        — Не гарячкуй!... Пам’ятаєш, як ти Мене в дитинстві верхи скакати вчив? Говорив про те, як треба з конем ладнати:
        «Якщо свою волю вершник ослабить зовсім і дозволить коневі командувати — не годиться!
        Якщо свою лише волю вершник проявляє, а коня свого не відчуває, — теж не годиться: кінь не рабом, а другом, бути хоче! А той, хто в рабстві, — підведе в тяжку хвилину!
        Потрібно коня другом зробити, навчитися його відчувати як самого себе — кожен крок його, кожен стрибок!
        Якщо страх перед перешкодою вогненною чи стрибком з висоти у коня може виникнути, то попередити страх той волею своєю може вмілий вершник! Треба силу коня і свою силу вміти поєднувати! Треба єдиною зробити волю коня й вершника!
        Отоді такий кінь — другом буде: він і в бою, і в дорозі не підведе, пораненого-безтямного з біди винесе!»
        — Ти диви! Ти тепер без тіла вже — а пам’ятаєш!...
        — Пам’ятаю, батьку! Тому пам’ятаю, що мудро ти Мене вчив! Але тепер відчуй, що людей наших почав ти на невільник перетворювати…
        А люди — це ж не тварини безсловесні! Кожна людина — від Бога! — свободою волі наділена! Тому, коли віднімають у людини свободу, то протест в ній наростає!
        Навіть важку й неприємну роботу — якщо з власної волі — то людина в радості виконає! Та, якщо з примусу, без внутрішньої згоди, — то робота на труд каторжний перетвориться!
        Коли своїм розумінням потрібність справи людина усвідомлює — то радість її супроводжує в подвигу і духовнім, і мирськім, і у великому, і в малому, і в щоденному, і в щогодинному!
        А в неволі навіть птахи перш вільні не співають! Любов у них помирає! А в людях — тим паче!
        І Рада теж згаснути може, якщо не підтримувати її прагнення до Бога, якщо її бажання допомагати людям — гамувати в ній завжди!
        Навіть вона, хоча й не боїться, а любить тебе, таж і їй від твоєї суворості печалі дістаються!
        — А їй в чім печалі?
        — Ось тобі приклад: вона тобі сорочку пошила й вишила, а ти не поміряв навіть!
        — Так стара — ще годиться!...
        — Так, годиться. А внучка твоя — засмутилася, що не догодила!... Дрібниця, звичайно. Про це вона вже й забула давно. Але з таких дрібниць багато що в життях ваших складається. Вона в усьому добре для тебе зробити старається, любов прагне проявити, а ти — як належне все добре від неї приймаєш, лише на недоліки увагу звертаєш — і свариш… Ласки їй бракує! Слова доброго від тебе вона чекає!
        І люди в общині вже забули, коли твою посмішку востаннє бачили!
        — Що ж я їм — блазень який?...
        — Ні, батьку! Але в страху перед тобою люди жити стали! Не Божої Думки чекають про вчинки свої, а твоєї немилості бояться! Не добре це!
        — Так… Все тепер неладно…
        — Страх — любов руйнує!
        Ти ж сам учив Мене, як воля однієї людини, що воює з волею іншої, лад порушує в просторі довкола. Ти сам показував, як поєднання сили, задумів добрих і прагнень любові творчої одночасно в багатьох душ — в багато разів помножує силу й енергію для діянь!
        Адже усьому цьому саме ти Мене вчив! А душі, з’єднані в любові й трудах, — вони великою силою стають! Саме заради цього — общинами люди жити стали! А якщо Бог в цьому єднанні — Головний, то, сам знаєш!...
        Ти турботою про людей, про общину живеш. Через це — віддавання любові твоєї здійснюється. Через це — користь життя свого в Служінні Богові ти сам відчуваєш. Зрозумій, яке це має значення! Як не вистачає людям нашим того ж!
        Неможливо — задля себе лише вдосконаленням займатися і не «скиснути», мов щі, яких ніхто не їсть багато днів…
        Ти, батьку, всіх по собі рівняєш. А не в усіх любов-устремління до Бога така сильна, як у тебе! Не для всіх — Бог в житті настільки важливий вже став, що будь-яке випробовування дрібницею здається!
        Саме задля цього общинами люди жити й стали, що набагато легше горіти любов’ю до Бога поруч з іншими, хто теж загорілися!
        От, якщо багаття горить — то всі гілочки й дровини в ньому спільне полум’я створюють. Саме так — і община жити має!
        А якщо розворушити багаття, то поодинці будуть лиш слабко тліти гілочки та невдовзі згаснуть. Можливо, тільки велика колода подовше погорить, але й вона — сама — згасне…
        Пам’ятаєш, ти медитації спільні раніше проводив? Допомагав ти усім тоді Єдність у Світлі Божественному відчути. Пам’ятаєш, як кожному доручення давав духовні, а не лише по господарству? Може, відродити тобі це?
        … З цієї розмови Благослав перемінився багато в чому. І Раду частіше приголубить, і з людьми суворості менше став проявляти, пояснювати став: чому так вирішив і для чого це потрібно.
        Повернув він в обіг і медитації спільні. Любов до Бога і любов між людьми — укріпилися.
        Знову спокій і радість до общини повернулися.
       

Розділ шостий: Зустріч з Олексієм

       
        Минуло ще кілька років.
        Рада тепер багато чому вчилася у Радомира. Вчилася — відчувати Волю Божу в душі й проявляти Її. Вчилася — трудитися душею в освоєнні нового. Вчилася — бачити, відчувати собою-душею простір на великій відстані. Вчилася — тому, як без тіла можна допомагати людям так, як це роблять невтілені Божественні Душі.
        Рада просила діда і — з його дозволу — ходила зцілювати хворих у дальніх селах. Благослав став іноді дозволяти внучці це робити. Хоч і боявся за неї, та розумів, що без практики вона не зможе бути впевнена у знаннях і вміннях своїх нових.
        Молода знахарка дивувала людей тим, що приходила, ніким не кликана, в той дім, де була біда. А де жила вона, звідки приходила — не знав ніхто.
        Одного разу пізньої осені Благослав і Рада збирали рідкісні цілющі рослини. Відійшли вони далеко від місця, де община жила. Заночували в лісі біля вогнища.
        Рада перед сном звично занурилася душею в прозору тишу й спокій. Проте… в тиші цій явно й сильно звучав заклик про допомогу від душі сильної й чистої.
        — Дідусю, чуєш? Хтось у біду попав! Може, з наших хто?
        — Чую… Та тільки немає там з наших нікого! Спи!
        — Дідусю, дозволь, подивлюся: що там сталося?
        — Ні! Село це занадто близько до нашої общини, не варто нам там з’являтися!
        А страху смерті не повинно бути в душі достойної людини: смерть лише для тіл існує!
        Втім, і життям своїм без сенсу ризикувати нам не слід!
        — Ну, дідусю! Як же можна не допомогти?
        — Мовчи вже! Не для того Бог труднощі й випробовування людям в життя посилає, щоб ми за них рішення підбирали…
        Спи!
        … Та Рада не могла заснути. Настільки явним і яскравим був заклик до Бога про поміч, настільки яскраво й чисто горіла та душа!
        Рада ясновидінням на ту ситуацію уважно дивитися стала. Побачила дитя хворе й молодого чоловіка, що його зцілити намагався і про допомогу в цьому зціленні Бога просив.
        І було у Ради розуміння, що повинна вона піти й допомогти, що благословляє це Бог.
        Покликала вона Радомира, спитала поради.
        — Тобі вирішувати, доню! Ніхто за тебе тут прийняти рішення не має права. Та дуже багато в твоєму житті подальшому від вибору цього залежатиме.
        Сказав так, обійняв, поцілував ніжно й пішов.
        Рада залишилася сама перед вибором.
        Вона вагалася ще трохи… Перевіряла, щоб не особисте бажання всім допомагати, не страх виявити непослух до дідуся, не страх занапастити потаємне життя общинників керували її вибором — а тільки лиш Божа Воля. Відчула, що дозволяє Бог надати ту допомогу душі, що кликала.
        Наважилась!
        Піднялася тихо, щоб не розбудити Благослава.
        Прошепотіла: «Пробач мені, дідусю, якщо невірно я Бога зрозуміла, якщо не так щось у мене вийде!».
        … Йшла вона довго. Швидко й легко йшла, мов на крилах летіла. Зірки сяяли на небі, місяць був яскравий і освітлював непримітні стежини тварин — ніби шлях перед Радою сам стелився.
        А заклик про допомогу був рівним, сильним, безкорисливим. Немов вогонь горів у просторі, не затухаючи ні на мить. Бачити напрям, куди треба йти, було дуже легко.
        Вже вранці, коли зійшло і яскраво засяяло сонце, Рада дійшла до потрібного місця в селі та знайшла той дім.
        Відчинила їй дівчинка-підліток. Не злякалася незнайомки, ніби чекала на чудо Божественне, що ось-ось має статися.
        Рада побачила в постелі хлопчика, чоловіка в чернечому одязі, що молився навколішки: «Ну от, досваволилася!»
        Хвилю страху, що спробував був виникнути, вона відкинула, мов сіру тінь: «Що ж, якщо смерть тіла прийняти слід, то треба спокійно й достойно це зробити, як батько мій колись!».
        Подивилася ще раз душею на чоловіка того.
        Не було відчуття небезпеки від нього.
        Боже Світло в його серці духовному горіло яскраво! Крізь руки він те Світло пропустити старався. Але не розумів сам достеменно, що і як слід робити. Зцілити хлопчика він намагався, та не виходило в нього…
        Назустріч Раді піднялася заплакана жінка, що стояла навколішки перед іконами. В ній не було вже ні сил, ні надії, були лиш плутанина в думках, пригніченість і відчуття власної провини за все…
        Вона ледь трималася на ногах і погано усвідомлювала те, що відбувалося.
        Рада вклонилася всім — земним уклоном. Сказала, що вилікує хлопчика.
        Ніхто з присутніх не здивувався ані приходу Ради, ані тому, як вона дізналася про хворобу дитини.
        Присутність Божої Сили в собі Рада відчувала ясно. Спокійно було на душі від розуміння, що вона має право зараз вилити цю Божу Силу, що це потрібно побачити і цьому ченцеві, і дівчинці, і цій нещасній жінці…
        Вона наклала руки й попросила Божественне Світло пролитися, змиваючи з тіла дитини всі темні згустки хворобливих енергій, відновлюючи чистоту, повертаючи тілу здоров’я.
        … Коли вона йшла, то знову подивилася на ченця. Він спав на лавці в сінях…
        Спокійний і щасливий вираз обличчя… Він душею розчинився у Світлі Божественному, Що заповнював увесь простір довкола. Він розчинився душею у Світлі так, ніби це було йому звично.
        Такої краси й чистоти душі Рада давно не бачила!...
        І обличчя його було спокійне й прекрасне! М’які світлі пасма ледь виткого волосся… Щаслива посмішка торкнула губи сплячого…
        … Рада йшла назад, а сама все згадувала цього чоловіка. От же ж, чернець, священик — а така чистота й сила душі!... Адже раніше думала, що так не буває!
        До Благослава прийшла, перепросила за непослух. Розповіла про все.
        Дід мовчки й невдоволено слухав, супив брови.
        Втім, Рада все ж наважилась просити:
        — Дозволь мені з цим чоловіком поговорити!
        — Ні, забудь! Досить того, що не послухалась! Біди б з того, що вже накоїла, не сталося б!...
        … Рада підкорилась.
        Вона не шукала сама зустрічі…
        Вона просто раділа тому, що є на Землі така душа — світла і любляча! І це знання освітило і її життя тепер.
        Рада закохалася.
        Любов розпустилася в душі нестримно: як весняні води, як живильна сила пробудження природи!
        Радість і ніжність тепер заливали все довкіл, виливаючись із душі прозорим сяючим потоком! Це було — нестримно! Це було — розкриття таємничих глибин, де ця ніжність зберігається до тієї весни, що приходить до душі свого часу — і розпускається квітка любові!
       
        Розділ сьомий: Нова зустріч
       
        З того дня, як Олексій бачив чудесне зцілення, здійснене через Раду, він певний час сподівався, що знову зустріне її й дізнається від неї те, як вона здобула це вміння. Втім, ніхто нічого про таємничу знахарку не знав і ніколи раніше її не бачив.
        З часом Олексієві іноді стало навіть здаватись, що все, що трапилося, було всього лише видінням дивним, явленим Богом.
        Він жив — як раніше. В самотньому своєму предстоянні перед Богом він старався бути схожим на старця Миколая і таким самим, як його життя, бачив і своє майбутнє…
        Минули осінь, зима… Настала весна.
        Сніг вже геть зійшов. Яскраво пробуджувалася природа того року.

* * *

        І от одного разу тієї весни Олексій заблукав у лісі.
        Вперше з ним таке трапилось! Адже стільки років уже тут у тайзі прожив! Завжди ж легко підмічав і запам’ятовував дорогу! Як би далеко не заходив — завжди напрямок вірний, як назад вийти, знав!
        Втім, зараз він ішов і йшов, вибився з сил і не уявляв навіть, в якому напрямку тепер рухатися. До вечора явною стала близька присутність вовчої зграї. Олексій розклав багаття. Вовки не наближалися, боячись вогню, а потім і зовсім пішли.
        Заночував біля вогнища…
        … Ранок був ясним, все довкіл сяяло й іскрилося у світлі східного сонечка!
        «Як глупо буде отак просто — ні за що, ні для кого — загинути серед цієї краси дивовижної!» — подумав Олексій. Він спокійно так про це подумав, без страху, без печалі.
        Легко потекли слова молитви:
        «Боже, виведи! Вкажи мені шлях — якщо на це є Воля Твоя!»
        Він мов притих сам у тиші внутрішній — і потім попрямував упевнено й швидко в той бік, куди, як йому здалося, спрямовував його Бог.

* * *

        Двоє сильних молодих чоловіків, що охороняли спокій і безпеку общини, помітили ченця, котрий прямував просто до їхнього поселення — причому так швидко і впевнено, ніби знав дорогу.
        Порадившись між собою, вони вирішили його зв’язати й привести до старійшини Благослава, щоб з’ясувати: звідки взявся, що замислив цей лазутчик і як з ним бути.
        З полотняним мішком на голові, щоб не підмітив дороги, зі зв’язаними руками Олексія довго кудись вели. Він навіть не встиг побачити тих, хто його зв’язав. Вони діяли злагоджено й спритно, не били, болю жодного не завдавали. Йшли мовчки.
        По тому, як стишили крок, як довкола почулися голоси, — Олексій здогадався, що прийшли до поселення.
        З нього зняли мішок — і він побачив людей, що його оточили.
        Перед ним стояв високий, з білосніжними від сивини волоссям і бородою, могутній, попри роки, старий із посохом в руках. Олексія поставили перед цим старим — вочевидь, старійшиною цієї общини. Нібито — як на суд.
        Старий дивився на Олексія хвилю якось особливо, ніби наскрізь бачив, потім заговорив із двома рослими хлопцями, котрі все ще тримали зв’язаного Олексія за плечі з обох боків.
        — Ну що ви наробили? Навіщо сюди притягли? Не підглядач, не мислить злого! Ось подивіться самі — навіть страху не має! Що з ним робити тепер?
        — Пробач нам, Благославе! Не знали, що робити: простісінько до нас ішов, наче дорогу знав. От і вирішили до тебе вести…
        … Люди довкола були доброзичливі, спокійні, дивилися мовчки на те, що відбувалося, й чекали на рішення старійшини.
        І тут, раптом, серед общинників, що його оточили, Олексій побачив… ту цілительку!
        Спалахнуло все всередині від радості великої!
        Подумав: «Так от навіщо Бог сюди вів!»
        Олексій помітив, що від старійшини не ховалося ніщо. Схоже, думки інших людей він мов у відкритій книзі читав:
        — Так от, значить, який твій чернець, внучко!... Серце відкрите має, помисли чисті! Іди на стіл збери, Радо! Всі зберемося: вирішувати, що ми тепер з ним робити маємо.
        Рада вклонилася старійшині, побіжно з-під повік ще раз поглянула на Олексія ласкаво, тепло, підбадьорливо. І потім пішла до хатини.
        Величний старий подивися знову на Олексія, мов наскрізь пронизуючи поглядом:
        — Гостем будеш, Олексію, раз Бог тебе сюди привів!
        Мене звати Благослав, старійшина я цієї общини і Раді приходжуся дідом.
        … Ледь помітна посмішка торкнула його губи, коли при імені Ради радість знову спалахнула в Олексієві — від розуміння чуда й Промислу Божого!
        І вже звертаючись до тих, що тримали Олексія з обох боків за плечі, Благослав промовив:
        — Та розв’яжіть же його, телепні!
        … Потім пішов, не обертаючись, до хати, впевнений у цілковитому послуху всіх навколо.

* * *

        Сіли за довгий стіл, накритий суровою полотниною.
        За столом зібралося багато дорослих членів общини: чоловіки, жінки. Рада теж сіла поруч із дідом, коли закінчила подавати на стіл.
        Їжа була проста: хліб, овочі відварені зі свіжими травами, капуста квашена, солені грибі.
        Їли мовчки, без поспіху, в тиші.
        Опісля Рада принесла заварені духмяні трави і мед.
        Випивши, старійшина заговорив:
        — Ти от, Олексію, гадаєш, що до становища старовірів-розкольників потрапив? Що ховаємось ми від каральних військ, щоб вижити й віру зберегти свою? Так? Ну говори вголос усе, як ти мислиш, що на серці тримаєш, щоб усі тут про твої думки знали!
        … Олексій пам’ятав попелище, пам’ятав спалених живцем розкольників і хотів, щоб цих людей не спіткала подібна страшна доля.
        Він заговорив гаряче, щиро:
        — Немає різниці в тому, як пальці скласти, щоб перехреститися! До Ісуса ми свої молитви підносимо й до Отця Його Небесного, у владі Котрого всі життя наші! В обрядах же тільки — різниця! А це — неважливо! Через це не варто життя і відбирати, і віддавати!...
        Охрестити я всіх можу за обрядами новими — і не буде тоді утисків і гонінь у життях ваших!
        Ісус любов заповідував між людьми мати, щоб усі — як брати і сестри перед Ним були!
        Так чому ж ми самі розділяємося там, де миру і вірі чистій бути місце?!
        … Благослав посміхнувся:
        — От, бачили, чули?! Таке, виявляється, теж може бути!...
        … Потім уже Олексієві сказав:
        — Не все ти про нас, Олексію, зрозумів!... Не старовіри-розкольники ми!...
        На Русі й до християнства — люди жили, Богові служачи!...
        — Ви — язичники, значить?
        — Ще раніше, ніж на Русь прийшло християнство, стали Знання справжні про Бога — обрядами замінюватися…
        Звеліли князі зробити ідолів, що зображували «богів», звеліли ритуали звершувати перед тими ідолами — щоб у покорі й страху непослуху народ жив.
        Так і з’явилося те саме язичництво.
        Утвердили ті властителі язичництво — замість Знань, що люди від Бога напряму мали.
        Щоб свій «порядок» утвердити — було наказано жертви «богам» і жерцям приносити…
        Так і розучилося дуже багато людей Бога Живого бачити й відчувати!
        Реальність — ідолами, з дерева вирізаними чи з каменю витесаними, замінили…
        Про живе спілкування з Богом — так і забулося…
        Волхви лічені пам'ять про те Знання й уміння великі зберігали. Та в ліси вони пішли… Їх — чаклунами називати стали…
        От до таких «чаклунів» ти й потрапив, Олексію! І це тобі тепер випадає вирішити: чи відректися від віри своєї колишньої заради Знання Великого — чи не відректися…
        Добре, підкріпилися, поговорили…
        Ідіть з миром, друзі!
        А ти, Радо, гостя влаштуй на нічліг та на запитання його відповіді дай!
       

Розділ восьмий: В общині

       
        Рада привела Олексія до невеликої хатини.
        Олексій запитав:
        — Чому сказав мені старійшина, дід твій, що я вирішити повинен: чи відректися від віри?
        — Не бійся, Олексію! Не доведеться тобі якихось слів відречення промовляти, чи певні обряди нові звершувати!
        Обряди всілякі, відречення, хрещення нові… все це — лише людські умовності… Сам же ти про це говорив за столом! Адже не вміщуються Знання Живе, Бог Живий — в людські обряди й правила!
        Тобі не треба відрікатися від віри твоєї в Ісуса! Ісус — Він же насправді жив на Землі, учив Божественному Знанню!
        Втім, якщо ти захочеш пізнати Закони Божественного життя, за якими все в усіх світах своє буття й розвиток має, то доведеться тобі про тé дізнаватися, що служителі церкви вважатимуть гріхом і єрессю, бо не збереглося в книгах церковних навіть Учення Ісуса Христа в усій повноті!
        Так, є багато чого в Ученні Бога, що й не записано в книгах!
        Навіть якщо ти навчишся всьому тому, що Ісус знав і вмів, то, гадаєш, служителі обрядів вважатимуть тебе святим? Гадаєш, що стануть вони тебе слухати? А якщо проповідувати ти почнеш те, що кожна людина, згідно із заповідями Ісуса, мала би вчитися жити так, щоб стати досконалою, як Отець Небесний, — як ти вважаєш: що про тебе тоді скажуть? В чому тоді тебе звинуватять?
        — Значить, ти знаєш усе-все, чому Ісус вчив? — Олексій звів на Раду ясний, сяючий погляд. Він зараз найважливіше для себе чув у її словах.
        Рада посміхнулася ласкаво, ніжно:
        — Але ж не тільки Ісус про Бога вчив! Багато було Тих, Хто були подібні до Ісуса! І приходили Вони на Землю в різні епохи, щоб про Єдине Вчення Бога розповідати людям!
        І були часи на Русі, коли за Законами Божественними дуже багато людей жило, а… не один лиш тільки Божественний Посланець, Котрий слова Бога людям ніс… Знали люди про Бога, чули Його, бачили Його, розуміли Його і вчилися в Нього проявляти вміння й сили, що Богом людині кожній даровано — як можливість! Та нині більшість людей про це не здогадується навіть…
        — І ти можеш, умієш все, що Ісус умів чинити?
        — Ні, ще геть не все можу й умію… Але я вчуся…
        — Але ж ти зцілила хлопчика! Ти ж — Силою Бога його зцілила?
        — Так, Олексію. Це я частково вже вмію — сприяти Богові проявляти Силу Його через це тіло.
        Найголовніше, чому вчуся тепер — жити так, щоб я й Отець Небесний, як говорив Ісус, стали Одне, щоб те, про що пояснював Ісус, — стало суттю душі…
        — Розкажи: в чому ваша віра?
        — На словах — про це не розкажеш. Це — зовсім не віра навіть, це — саме життя в єднанні зі світом Божественним і зі світом земним, Богом сотвореним!
        Ти от віру маєш в те, що в Новому Заповіті написано. Прочитав — і віруєш, що так було. Бо тебе так навчили: тобі сказали, що це тáк, — і ти віриш. Багато з того, що там написано, насправді було. А щось — допридумали. Більшу ж частину — і не записали взагалі…
        Я, як тебе побачила тоді, то вирішила прочитати все, що в Біблії написано. Євангелія читала особливо уважно. Читала — і немов дивилася — як вживу — все, що відбувалося там тоді. Пояснення від Самого Ісуса слухала.
        — Ти можеш Ісуса бачити?
        — Можу… І ти ж — теж можеш Світло Божественне бачити, Ісуса відчувати! Адже у тебе таке іноді виходило! Правда?
        — Не знаю… Думав, видіння це… Не смів припускати, що це — реальність…
        — От ти людям нашим говорив про віру свою, а Ісус — поруч був! Ти хіба не відчував Його сам?
        — Не бачив… Не думав, що так бути може…
        — А дідусь — бачив. Й інші, хто вже вміють, бачили. Чистоту й щирість слів твоїх — завдяки цьому вони визнали!
        Ти от — про віру нашу запитав.
        Для тебе Бог — це Сам Ісус, також — Отець Небесний, також — Царство Небесне, що лише після розставання душі з тілом може пізнати й здобути душа, якщо заслужить на це…
        А для мене — по-іншому все довкола бачиться. В усьому — Божественну Присутність бачу й відчуваю: і в берізках, і в соснах, і в травинках, і в квіточках, і в тій Силі Божій, Котра все це і навіть тіла — і твоє, і моє, й інших створінь — оживотворяє!
        Я цю Силу-Світло бачу душею. І Тих, Хто цю Силу в цей світ спрямовує, — теж бачу. Їх — дуже багато! Їх — теж Богами можна називати! Вони — такі ж, як Ісус!
        Ісус багато чому людей учив! Але Його тоді майже ніхто не зрозумів, окрім небагатьох Учнів. А тепер — і ще менше того розуміють про життя Ісуса, про Вчення Його.
        — А ти? Ти — все розумієш?
        — Ти, Олексію, не гарячкуй! Багато з того, що я сама знаю й розумію, я тобі розповісти відкрито готова. Проте, пояснення лише на словах — малозначущі! Вони лиш віру твою ледь розхитають…
        Якщо захочеш — то навчу тебе всьому, що вмію.
        Коли не слова тільки від мене чутимеш, але навчишся бачити й діяти душею вільною, — то все інакше сприйматися стане!
        Та тільки — тобі це вирішувати: чи захочеш цього?
        — Захочу! Як же може бути інакше? Все життя про це мріяв! Ісуса про це просив!
        — І не злякаєшся, що «заворожу чарами» якимись невідомими?
        — Не злякаюся! Адже знаю, що Бог мене сюди до вас привів!
        А зцілювати будь-які хвороби чудесним чином, як Ісус, ти мене навчиш?
        — Навчу всьому тому, що вже опанувала… Тільки — не всіх підряд від усіх хвороб виліковувати слід. Адже Ісус теж не всіх хворих зцілював!
        Ісус — Силою Отця Небесного зцілював. Щоб так зцілювати, потрібно, щоб було, як пояснював це Ісус:
        «Отець, що перебуває в Мені, —
        Він творить діла…».
        Цьому й стану вчити так, як умію.
        — А ти з Ісусом поговорити можеш?
        — Можу…
        — Тоді — запитай Його…
        — Стривай, Олексію!... Якщо захочеш, то опісля сам будеш з Богом бесіди мати! І сумнівів не буде тоді у відповідях!
        А зараз вмитися тобі треба.
        … Рада простягнула Олексієві білу сорочку із візерунком, вишитим на комірі й рукавах, штани, онучі, пасок тканий:
        — Ось — одяг для тебе чистий… Сподіваюся, підійде!
        А твоє вбрання я виперу та висушу…
        Олексій знітився:
        — Та я — сам! Ти покажи — де?
        — Микула, коваль наш, вже баньку витопив, ходімо: помиєшся!
        А я постелю тобі поки що.
        … Після бані Олексій, одягнутий в чисте, в супроводі Микули, повернувся до хати, де чекала Рада.
        Він хотів ще багато про що запитати, але втома останніх днів узяла своє. Олексій заснув блаженним і щасливим сном.
        Йому снилася Рада, її очі, руки, ласкавий голос…
        … Вранці він підтвердив про своє тверде бажання вчитися.
        — Як добре! — Радість свою, що сповнила серце, щастя від того, що відбувається, Рада не приховувала! Посміхнулася Олексієві: — Ходімо до дідуся! Треба йому про рішення твоє сказати. Та дідусь одразу до общини не прийме. Подумати слід: як все влаштувати…

* * *

        Благослав зустрів Олексія ласкаво:
        — Ну, сідай, гостю! Тішуся я з того, що вчитися хочеш, що не злякався!
        А про те, як жити далі станеш, — думав?
        — Не знаю поки що… Ніби життя попереднє закінчилося, а нове — не почалося ще…
        — А для чого взагалі життя людині дано? Думав ти про це, Лексію?
        — Багато про це думав, та відповіді не знайшов… Певно, тому й шукати став відповіді у Бога, а не у людей…
        — Добре говориш!
        Що ж, про справи наші тепер подумати треба.
        … Благослав пояснив про труднощі, що їм слід вирішити, щоб утілити бажане:
        — В жорстокому світі ми нині жити маємо, Лексію!
        От, знаючи про общину нашу, ти на сповіді якій-небудь думки свої про нас викажеш чи інакше як видаси нас тим, хто шукають, як викорінити всіх людей, хто не так вірують, не так Бога славлять… Що тоді буде?
        А тут, в общині, назавжди тебе залишити — теж небезпечно… Шукати тебе, можливо, стануть…
        — Не видам я вас! Навіть якщо катуватимуть — не видам! Смерть краще прийму!
        — Людина про себе не завжди знає, який біль здатна винести і який страх перед новими тортурами… Вигадливими стали нині кати…

* * *

        Благослав, Олексій, Рада й общинники довго обговорювали, як навчання Олексія краще влаштувати.
        В результаті вирішили, що Олексій повернеться до свого скиту, щоб не викликати навіть малих підозр у людей в селі. Про відлучки свої наперед попереджати зможе — і шукати його тоді не будуть. В ті часи були ченці, що йшли жити в печери чи в лісах пристановища робили, щоб через ще більш аскетичне життя до Бога наближення шукати. Отак і пояснить Олексій про себе.
        Вирішили також, що Рада його вчити стане, не приводячи до общини без особливої потреби. Знайде місце для зустрічі, де непримітно можна буде розповісти й показати Олексієві головне. А потім вже видно буде, як далі з ним бути…       
       

Розділ дев’ятий: Навчання у Ради

       
        Тепер навчання у Ради стало найголовнішим у житті Олексія.
        Все радикально змінилося для нього.
        Він і раніше відчував прекрасні миті Божественних Доторків до душі, та вони були нетривалими. Відчайдушна боротьба за нове набуття цих митей і пошук способів наближення до Бога — тепер поступилися місцем прямому відчуттю Його Буття! Чудо Присутності Живого Бога — стало реальністю!
        … Олексій знімав своє чернече вбрання і залишав у дуплі великого дерева, одягав вишиту Радою білу сорочку, що зберігалася там само. Потім він довго йшов лісом, але дорога не здавалася далекою. Бо ніби крила за спиною виростали!
        Рада теж, сповнена щастя й радості, приходила до їхнього умовленого місця біля озера — того, де колись Благослав пояснював Раді, що означає жити з Богом в ладу.
        Тут тепер було їхнє пристановище — намет, змайстрований з гілок величезної впалої ялини. Літньої пори така споруда була цілком зручною, щоб і від дощу сховатися, і відпочити, й переночувати.
        Близькості такої, як між чоловіком і дружиною, між Олексієм і Радою не було, бо Олексій навіть думки подібні від себе відганяв, за гріх великий вважав і порушення чернечої обітниці.
        Та Любов Божа освітлювала в їхньому житті все й обіймала Собою дві душі, що прагнули до Творця, щоб злитися з Ним в Його Безмежній Любові!
        Олексій немов щез зі світу матерії й народився в іншому світі — райському. Для нього відкривався безкінечно прекрасний простір любові, краси, цілковитого розуміння без допомоги слів! Велика Присутність Божественна пронизувала все! Цей Божественний світ, що раніше був прихований чи відчувався лиш на короткі миті, — ставав із кожним днем все більш реальним, явним!
        Намет стояв не на березі біля води, де був відкритий простір на піщаній мілині й порослій невисокою травичкою галявині, а ледь віддалік, у лісі, в місці, схованому від випадкових людських поглядів.
        Кожен ранок — здавався особливим, новим, прекрасним!
        І кожен день наближав до повноти сприйняття Божественного Буття!

* * *

        От і цього дня, вранці, коли сонечко ще ледь починало здобити легким рум’янцем хмаринки, вони бігли стежкою до озера зустрічати світанок.
        Рада бігла так легко, що дихання не збивалося. Ніби не бігла, а летіла вона, злегка лиш торкаючись ногами землі.
        Олексій же засапався від бігу.
        Незвично, але завжди радісно було йому все, що задумувала Рада.
        Вона ласкаво подивилася на нього:
        — Тепер купатися!
        Вони плескалися, як діти в прохолодній воді озера, що сповнювала свіжості.
        Потім Рада лягла на поверхні води, розкинувши руки, з блаженною посмішкою щастя на прекрасному лиці.
        Олексій замилувався.
        Він більше не нітився, не відводив погляд, як у перші дні. Він більше не вважав стидким бачити її оголену красу.

* * *

        Найпершу розмову їхню про це запам’ятав Олексій дуже яскраво. Ніби перевернулося тоді в ньому розуміння моральних основ, котре, прищеплене з дитячих літ, вже звичне, — здавалося раніше непорушним.
        Того разу Рада запитала:
        — Ти дозволиш мені сьогодні не мочити сорочку, купаючись?
        — Звичайно! Я відвернуся, не дивитимусь!
        … Рада замислилась на хвилю, ніби вирішуючи внутрішньо: чи настав час для пояснення. Потім вона взяла Олексія за руку.
        — Давай сядемо тут, поговоримо…
        Як ти думаєш, чому тобі чи мені має бути соромно бачити тіла, що дав нам Бог?
        Чому ти не вважаєш стидким бачити квіти, що оголили свою красу? І — дерева? І — птахів та тварин в їхньому природному вигляді?
        Чому виник в людях сором перед оголеним тілом? Адже — Бог ці тіла створив, як і все довкола! Хто придумав ці глупства? Навіть у вашій Біблії пишеться про те, що Адам і Єва не знали стиду оголених тіл!
        — Але ж потім було гріхопадіння?
        — Так, з людьми справді сталося гріхопадіння… Але не так, як це в легендах біблійних описано!
        З кожною душею це може ставатися кожної миті життя. Це є вибір між любов’ю, радістю — і корисливістю, насиллям, підступністю, гнівом, злобою, страхом, смутком!
        Жити в соромі, в страху, в ненависті та в інших пороках — це, насправді, є гріхопадіння!
        А споглядати прекрасне й природне — аж ніяк не гріх!
        Чому ми, діти Бога, маємо жити в цих пороках і в гріхах, коли райський, первозданно створений Богом світ — він тут, просто зараз є в нас і довкола нас? Потрібно — лише увійти до нього і навчитися там перебувати!
        Чому ми повинні бездумно слідувати вигаданим людьми правилам життя гріховного: соромитися того, що взагалі не соромно, і, навпаки, вважати природним те, що огидно й низько?!
        От, подумай сам: живуть люди, в більшості своїй вважаючи своїм невід’ємним правом воювати за якісь вигадані ними ідеї! Або — вбивати інших людей з помсти чи «в ім’я віри»! Або — ще заради чого-небудь подібного… Люди вбивають, обманюють — заради влади чи багатства, мстяться кривдникам! І все це вони називають нормальним, часто навіть вважають такі свої вчинки «подвигами», пишаються ними!
        Дід мій, щоправда, говорить, що і війни вчать деякі душі бути сильніше, сміливіше, жертвувати власним життям заради інших… Не знаю, можливо, він правий…
        — Мій духовний наставник, старець Миколай, теж про це говорив: що, напевне, потрібно людям перетерпіти самим страждання, щоб зрозуміти біль інших і згубність ненависті — для її носіїв. І — щоб запрагнути потім усім серцем, усією силою душі полинути до Любові Божої!
        — Так і є. Але ж вибір того, як їм жити, — від самих людей найчастіше й залежить!
        Є дуже багато в житті того, що прийнято більшістю людей вважати правильним,… хоча здатність думати й любити, якщо ці функції душі вже розвинуті, мали б вказувати на протилежне…
        Таке життя, пригнічене ницими емоціями, — воно ж самими людьми перетворює їхнє життя на пекло на Землі!
        Вважається ж навіть, що чистота і святість для людей… неможливі… А якщо можливі, то вони — в мордуванні плоті й забороні радості й блаженства!
        Або ще, наприклад, виходить, що всі діти зачинаються й народжуються в гріху й пороці! А «непорочне» лише те зачаття, що чудесним чином без з’єднання тіл звершилося!
        І ще майже всі люди нині живлять свої тіла вбитими тілами тварин — і не бачать в цьому нічого поганого! Не бачать страшних наслідків цього харчування, від котрого душі людей все більше набувають найгірших хижацьких якостей!
        Дикі тварини-хижаки полюють, щоб вижити — згідно з їхньою природою. А люди вбивають, перш за все, через ненаситність, тоді як життєвої необхідності для них в цьому немає.
        Я не буду про це продовжувати!...
        Ти сам поміркуй на дозвіллі і на цю тему, і про багато іншого подібного: які, наприклад, «переконання» твої про правильне й неправильне є всього лиш людськими «винаходами», що передаються з покоління в покоління? І які моральні основи — в твоєму розумінні — ти можеш назвати істиною, угодною Богові?
        Розумію я, Олексію, що зараз, так відразу, не просто тобі скинути тягар прищеплених тобі, але хибних думок і звичок! Все так вивернуто в головах людей навиворіт, що виходить, що бути в стражданні — це і є праведність, а жити в блаженстві — це гріх!
        Подумай також: є ж бо велика різниця між життям за хтивістю й іншими пристрастями, що самість в людині укріплюють через її прагнення володіти бажаним, — і, з іншого боку, життям світлим і чистим в радості й благості!
        Це — як на прикладі з їжею: якщо ненажерство непомірне заради втіхи для плоті — то це, і правда, є гріх, що шкодить і тілу, і душі!
        Але можна ж помірно харчуватися саме смачною й корисною їжею, сповненою життєвої сили рослин, створених Богом для харчування людини!
        Так само — й в усьому іншому.
        Можна насолоджуватися чистотою і здоров’ям тіл! Можна милуватися красою природи! Все це несе блаженство, що наближує душі до райського стану.
        Причому, якщо такі стани стають звичними душі, то й довкола такої людини виникає простір, подібний тому, що йменують раєм.
        Людина, що відчуває й несе в собі й довкола себе таке блаженство, сердечну подяку Богові за все возносить — і Любов Бога у відповідь із кожною такою подякою примножує її щастя!
        Так раніше люди на Русі жили: просто, чисто, радісно! Втім, так же й зараз жити можна! Не слід лиш дратувати цим юрби нерозумних!
        Такої чистоти думок, емоцій, енергій тілесних — я і маю тебе навчити!
        Через це — душа до Бога наближається! І може тоді така людина легко з Богом спілкуватися: бачити, чути Бога!
        Пробач: забагато, напевне, я сказала тобі тепер…
        … Раптом Рада посміхнулася спокійно:
        — Якщо тобі ще незручно, незвично — то ти відвернися!
        … Вона спокійно зняла одяг і, не обертаючись, увійшла у воду озера.
        Того разу Олексій сильно нітився, дивлячись на прекрасне струнке тіло Ради.
        А вона, навпаки, — спокоєм і радістю все довкола наповнювала!
        Він зробив над собою зусилля, щоб теж роздягнутися…
        Йому здалося, що тяжкі покрови хибних заборон і страхів знімалися — разом із одягом — з душі… І душа — оголялася перед Богом!
        Цей стан не покидав його, і коли вони вже одягнулися і Рада повернулась до навчання Олексія.
        — Поглянь: всі енергії в тілі людини доступно зробити кришталево чистими, рухливими, сяючими: такими, як ця вода, що виблискує в промінчиках сонячних!
        … Рада знову підійшла до води, набрала в пригоршні озерну воду, підняла — і дозволила сонячному світлу перетворити струмені, що лилися з долонь, на живе світле й радісне золото!
        — У тебе в тілі — лише в області, де духовне серце розташоване, — чистота і простір для Бога розкриті вже. Всі інші енергії в тілі — ніби пригаслі, вповільнені. І багато ще залишилося заторів для Божого Світла в тілі твоєму! Це можна змінити дуже простими діями, але не за один раз, звичайно.
        От, наприклад, нехай тіло омиється в потоці Світла Божественного, що згори, подібно до водоспаду, ллється і може промити наші тіла й зовні, і всередині. Спробуй разом зі мною!
        Рада підняла руки, немов ловлячи долонями невидимі струмені.
        — Ти сам теж попроси Світло Боже пролитися й наповнити наші тіла! Адже Бог — завжди поруч!
        Ти можеш — з молитвою — до Святого Духа звернутися, якщо тобі так звичніше.
        Головне — ти маєш з любов’ю відкритися назустріч цьому Божественному Світлу!
        Так і власне тіло зцілити можна. А опісля навчу й тому, як іншим допомагати!
        … Олексій спробував.
        Він побачив сяючий Потік Живого Світла, в Котрому стояли їхні тіла. Світло лилося, сповнюючи Чистоти, Блаженства!
        Омитий цим Світлом, Олексій відчув небувалу радість і силу, щоб жити, любити, пізнавати Божественний світ! Кожна найдрібніша частинка тіла ніби посміхалася, сяяла від доторків Божественної Чистоти!
        Голос Ради залунав у цьому Світлі:
        — А тепер — подаруй усім створінням навколо те Блаженство, що сам відчув! Нехай — немов ріка Світла з серця духовного твого буде литися все ширше, все далі! Світло Духа Святого і ти, як душа, зараз — в Єднанні! І цю спільну Любов можна дарувати всьому світові!
        … Це було дивовижно! Олексій стояв у Потоці Світла й… лився разом з Ним! Потік ставав дедалі ширше! Немов у руслі величезної ріки Світла стояло крихітне тіло, втім, Олексій зараз був не тілом, він був єдиний із колосальним за розмірами Потоком Божественних Любові й Блаженства!
        Потік Любові й Сили з Великого Джерела був невичерпний, нескінченний, ніжний!
        Олексій не зміг довго бути в цій Єдності…
        Але той незабутній стан він пережив, пізнав, закарбував!
        «Напевне, отак і хрестив людей Йоан Хреститель!» — подумав Олексій, підносячи подяку Богові!
        Рада, мов у відповідь на його думки, промовила тихенько:
        — От і охрестився ти нині в сяючому Потоці Духа Святого… Але це — лиш самий початок… Не відразу вперше пізнане стає природним станом для душі! А для тілесних енергій — і тим більше багато часу потрібно, щоб перетворення відбулися… Багато разів це треба повторювати, щоб і душа, і тіло стали подібні до цього Світла назавжди!

* * *

        Після ранкового купання й повторення давніших вправ чи освоєння нових — Рада й Олексій часто бесідували.
        Наприклад:
        — Природними й гармонійними мають бути і все життя, і харчування! Довгий і виснажливий піст — не на користь тілу.
        — Але я, коли постував довго, то відчував, що Бог — ніби ближче стає!
        — Так, це іноді дуже добре — очистити плоть голодуванням. Але мучити плоть — це гріх!
        Для життя душі та її росту потрібні енергії, що вона отримує — за допомогою тіла — від спожитої їжі.
        Також — і від світла сонячного чи вогню багаття може людина енергію отримувати. Це питання вміння й навичок: якою мірою людина може цю енергію зберігати в собі й використовувати.
        Рослини, перетворивши в собі енергії, отримані ними від Сонця й Землі, роблять їх придатними для харчування людини.
        А людина може в собі перетворити ті енергії — на любов сердечну й подальший ріст душі.
        Але для цього тіло має бути чистим не лише зовні, а й всередині.
        … Рада стала пояснювати далі про всі інші енергетичні центри в тілі людини, про те, яке вони призначення мають і як їх можна очищувати.
        — Є сім центрів у тілі людини й канали особливі, що їх з’єднують. Серце духовне — це теж такий центр, найголовніший для душі, що шукає єднання з Богом!
        Але й інші свої центри людина може навчитися очищувати — і через них направляти Божественне Світло, Божественну Силу. Так може людина і себе від хвороб позбавити, й іншим людям у цьому допомогти.
        — От би пояснити це всім людям! Адже багато хто б це зрозуміли, жити інакше почали б!...
        — Та як пояснити?... Майже ніхто слухати не хоче!
        Батько мій пробував учити багатьох…
        — Розкажи мені про свого батька!...
        … Рада поступово розповідала Олексієві дуже багато про що.
        Вона вчила його і все новим прийомам, що дозволяли очищувати душу й тіло, бачити душею. Це були не тільки слова. Але Божественні Блаженство й Любов наповнювали і душу, і тіло. Кожної клітинки тіла торкався блаженний Потік! В Ньому — оновлені Чистотою Потоку тілесні енергії теж преображалися. Це був новий стан плоті тілесної, що, як виявлялося, може бути преображена й сповнена Світла Божественного!
        Рада пояснювала, як з’єднані можуть бути і душа, і тіло — з Життям Бога.
        Вчила вона й зливатися з красою, й розчинятися в тиші природній. Вчила — очищувати енергії тілесні образами полум’я багаття, коли вони вечорами розкладали вогонь і подовгу сиділи в сяйві язиків полум’я, що здіймалися вгору…

* * *

        Одного разу, коли Олексій займався дрібним ремонтом їхнього намету, пошкодженого вночі сильними поривами вітру, до їхнього пристановища вийшов величезний ведмідь.
        Олексій помітив звіра, коли той був уже близько.
        За розповідями, він знав, наскільки це небезпечно.
        Олексій схопив один з кілків, що підтримував гілки на наметі.
        Крикнув Раді:
        — Біжи!
        … Втім, Рада, навпаки, швидко але дуже спокійно підійшла до Олексія, обійняла його, закриваючи собою. Вона обійняла його дуже сильно однією рукою за шию, а іншою затисла зап’ястя руки Олексія, в котрій був кілок. Вона притислася щокою до його лиця…
        Все в ньому ніби завмерло.
        Це були не обійми жінки, що голубить чоловіка… Це було щось цілком інше.
        Рада ніби «виштовхнула» його за межі звичного світу — до іншої реальності, де немає страху, смерті, болю, а є лише Божественні Світло й Любов.
        Олексієві здалося, що час зупинився або дуже сильно сповільнився. Його немовби… оглушила Тиша… Він — інакше побачив весь світ…
        Тиша була всеохопною. Всі звуки, що долинали іноді до слуху, були ніби накладені на Тотальну Безмовну Суть Світобудови… Все відбувалося… всередині цієї Тиші…
        Він уперше так побачив душею довколишній світ. Усе в цьому світі жило за Довершеними Законами…
        Він побачив, як підіймається по стовбурах дерев певна сила-світло, він міг поглянути на квітку й помітити рух світла всередині пелюсток і тичинок… Він відчув разом птахів, дерева, трави… Все це стало… частиною його самого. Огорнуло Блаженство… Променисті потоки енергії струменіли в усьому: і в його тілі, і в тілі Ради, і в деревах, і в травах… В тілі ведмедя повільно переливалася ця ж сила-світло…
        Величезний звір ще раз із певною недовірою поглянув у їхній бік, а потім, мов не помічаючи людей, що стояли обійнявшись усього в кількох кроках, спокійно пройшов зовсім поруч своїм шляхом.
        Рада ще якийсь час утримувала Олексія в тому дивовижному стані. Він більше не відчував себе окремим… Він був — частиною Божественного Життя.
        — Що це було?
        — Життя…
        Це — Життя, яким воно має бути, яким воно початково задумане на Землі Творцем…
        — Ти зробила нас невидимими? Чи ти вмієш повелівати тваринами?
        — Ні, не зовсім так… — Рада пробувала підібрати слова: — Ведмідь не відчув у нас небезпеки чи страху… Ми стали частиною Первозданної Гармонії, Світового Ладу, створеного Творцем.
        З людьми — складніше. Вони розучилися відчувати це Єднання, Єдність всього втіленого живого — і Творця…
        І лісові тварини, котрих люди тримають в неволі, теж можуть не зрозуміти… Ведмедів, котрих на ланцюгах тримають, вже не можна зупинити так…
        Усі світи Світобудови — з різними станами душ у них — існують просто тут, зараз. Це — і тут, де ми з тобою перебуваємо, і повсюди.
        І темні світи печалей, смутку, ненависті, страху, і світи світлі райської радості, і світ Духа Святого, і світ Початкового Божественного Буття — все це просто тут є! Коли людина перебуває в тому чи іншому стані себе-душі — то перед нею відкриваються простори того чи іншого шару Світобудови. Ти ніби впливаєш до того світу, котрому співзвучний зараз стан тебе-душі. Ну, ніби за вагою, душа може бути легкою — чи важкою. Вона занурюється в світи важкі й щільні, якщо її стан такий. Або — вона входить у Світло й Блаженство світів витончених.
        Давай покажу тепер в реальності!
        … Рада взяла Олексія за руку.
        Він раптом перестав відчувати світ, видимий тілесними очима, і… сірий задушливий простір огорнув зусібіч.
        — Отак виглядають світи смутку, печалі. Та буває й набагато гірше…
        … Потім швидко, ніби відмиваючись, очищуючись від того задушливого «туману», вони опинилися в просторі, немов залитому сонячним світлом.
        Радість і благість такі довкола були — не передати!
        — Наповни й тіло цією радістю й чистотою! — попросила Рада.
        … А потім вони занурилися в найтонше Блаженне Світло…
        Рада відпустила його руку:
        — Зараз я допомогла тобі відчути різні світи.
        Але ти ж і раніше в них бував: відчував і гіркий смуток, і райську радість, і Божественні Доторки іноді відчував, коли всією силою і любов’ю до Бога стремління мав.
        А тепер — ти вже сам умієш і з Потоком Духа Святого з’єднуватися душею!
        Знайомо тобі все це! І від тебе завжди — усвідомлено — може залежати вибір: в якому стані ти перебуваєш.
        Проте, між такими світами Світобудови переміщується душа, а не тіло.
        Стани ж енергій, що існують в тілі, — безпосередньо від стану душі залежать, в котрих людина зазвичай живе.
        Є і зворотна залежність. Якщо тіло — хворе, сповнене важких, негармонійних енергій, то не просто, майже неможливо з нього у Світло Божественне вирватися.
        Коли вже очищені енергії тілесні, то легко душа відкривається Божественним Світлу й Любові. Ти тепер на власному досвіді це знаєш.
        Тобі тепер вже дуже багато чого у Світі Божественному доступно і явним стало.
        Все суще бере початок у світі Світла й Сили Божих. Тут — Джерело всього Творіння! Тут — перебуває все Первозданно Чисте! Звідси — все отримує силу жити, рости, розвиватися!
        І можна навчитися відчувати Єдність з Усім так, як відчуває Бог — з самих Глибин, пронизуючи й підтримуючи все, сотворене Його Силою. Ми з тобою будемо цьому вчитися!
       

Розділ десятий: Ісус

       
        Олексій надзвичайно змінився за час, що минув з початку навчання, — навіть зовні. Тіло наповнилося чистою силою, сяйвом і красою душі, що преображалася!
        В один з днів Рада звернулася до нього зі словами:
        — Олексію, ти говорив, що хотів би сам побачити Ісуса. Ось — Ісус прийшов! Він хоче говорити з тобою!
        … Невловне звичайними органами чуття Божественне Світло стало наближатися, наростати. Сумнівів не могло бути! Все в Олексієві трепетало від щастя! Він знав, що те, що відбувалося, — істинне! Це були Найвеличніша Любов і найглибший Божественний Спокій!
        Олексій майже не дихав, боячись поворухнутися і втратити це Чудо!
        Все зовнішнє — ніби відпало, немов неіснуюче. Навіть присутність Ради він перестав відчувати.
        Світло, подібне до найніжнішого сонячного, заповнило весь простір довкола.
        Олексій побачив сяючий Образ Ісуса.
        Ісус, хоч і складався зі Світла, але був — реальний, живий!
        Олексій хотів стати навколішки, та не зміг поворухнути тілом.
        Так він і стояв, а Ісус ішов до нього.
        Ісус простягнув Руки… Він торкнувся Долонею грудей Олексія, потім поклав обидві Долоні на його голову. Тіло Олексія наповнилося Божественним Світлом Ісуса. Ніби занурений в озеро глечик наповнюється водою — так і тіло: воно стало неначе порожнистим, і в нього втекли, заповнивши його, Любов і Ніжність Ісуса.
        Ісус обійняв Олексія, і потім, розімкнувши Обійми, відступив на пару кроків. Але відчуття того, що він — в Обіймах, в Олексія залишилося. Так було тому, що зусібіч обіймали його Світло і Любов Ісуса.
        Олексій почув голос Ісуса:
        — Сину Мій, ось — ти тепер сприймаєш Мене! Радий бачити тебе таким, яким ти став нині! Ти дуже багато чому навчився й подорослішав — як душа! Ти став чистіше і тілом, і свідомістю, та позбувся купи прищеплених тобі з дитинства хибних догм і уявлень, що так заважали тобі! Мені тепер буде простіше тобі допомагати, навчаючи тебе!
        Я завжди був поруч із тобою. Але тепер, нарешті, ти можеш бачити й чути Мене цілком ясно, чітко.
        Я благословляю початок твого нового етапу навчання й Служіння Мені й Отцю Небесному!
        Я приходитиму до тебе для цього завжди, коли ти покличеш Мене.
        … Видимий Образ Ісуса почав розчинятися — і зник у Світлі.
        Світло залишилося й наповнювало Олексія невимовним Блаженством!
        Олексій все ще стояв непорушно. Він не соромився сліз щастя, що виступали з очей. Здійснилася найвища його мрія! Він побачив і почув Ісуса! Ісус торкався його Божественними Руками! Й відчуття від усього цього, пам'ять про це — закарбувалися в душі назавжди!
        Значить, особисте пряме спілкування з Ісусом — цілком досяжна Реальність!
        Олексій, нарешті, повернувся до Ради:
        — Як мені дякувати тобі?!
        … Вона радісно посміхалася:
        — Для мене найкраща винагорода це те, що в тебе все виходить!
        Жити й напряму спілкуватися у світі Світла з Тими, Хто там живуть і працюють, — маю на увазі Божественні Душі — це може невдовзі стати для тебе природним умінням і щастям в житті!
       

Розділ одинадцятий: Любов земна 

і Любов Божественна

       
        Все в житті Олексія тепер було б добре, переповнене щастям… Та от любов до Ради…
        Адже настільки піднесеним було його ставлення до неї!
        Спершу Олексій навіть не розумів, що ця любов — справжня, глибока!
        Рада була — така прекрасна! Густі вії, ясні очі!... Вони часом синіли, як небо! А часом — притягували у спокій і занурювали в тишу…
        Яким сяючим і захопленим бував її погляд, якою ласкою і спокоєм вона могла обіймати, всього лише перебуваючи поряд!
        Ніколи раніше Олексій не думав про те, що людина може бути такою! Лиш Небесному, Божественному, невидимому й непізнаваному світу відводилася в його уявленні можливість такої Краси, Чистоти, Святості!
        Вона дарувала Олексієві можливість все яскравіше, повніше сприймати Божественний Світ!
        Це було найголовнішим нині в його житті!
        Втім… він не міг не помічати того, що з ними відбувалося… Випадкового дотику всього лише кінчиками пальців, торкання пасма волосся чи зустрічі поглядами — було достатньо, щоб Олексія затоплювало з головою море ніжності! Любов до неї стала величезна — як море! Це було щастя, в якому дві душі зливалися в дивовижному єднанні!
        Олексій усвідомив, що любов може існувати не тільки до Бога, але й до Ради. І цю любов уже не загасити, не вирвати з серця!
        Олексій не знав, як він має тепер поводитися… Він — чернець — як сміє порушити обітницю?
        Олексій прийняв рішення вчитися далі, але не дозволяти собі мислити про «любов земну». Він став уникати поглядів і доторків… Він пробував заборонити собі те, що було б так природно для людини…
        Він не говорив Раді про всі ці свої переживання. Втім, вона завжди сама всі його думки та емоції знала. І — старалася не квапити.
        Адже Рада теж покохала Олексія з першої їхньої зустрічі. Вона бачила й розуміла все, що відбувалося в думках та емоціях її коханого. І — терпляче чекала.
        Вона навчилася відкидати в своїх емоціях те, що могло б приносити страждання від неповноти в їхніх стосунках.
        Вона вчилася бути вдячною за те щастя, що вже подарувала їй доля. «От — знову побачу його, обійму душею, буду поруч, буду допомагати!»

* * *

        Та внутрішні заборони заважали Олексієві. Він не знав, як із цим жити далі…
        Настільки сильним і прекрасним став вогонь любові до Ради, що несила було йому загасити це полум’я, цей сяючий в душі світильник! Він звернувся до Ісуса й попросив Його про допомогу:
        — Господи, я більше не можу опиратися тому, що заповнило мене!
        Ясно відчуваю, що ця любов до Ради посилює мою любов до Тебе! Тож чи повинен я в такому випадку намагатися від неї відмовитись? Як це можливо зробити? Не бачити її більше ніколи? Але тоді не відкриються для мене ті Височини Небесні, про які навчає Рада, на котрі прагну сходити душею, щоб наблизитися до Тебе!
        Чи це слабкість моя? Чи гріх мій? Та… хіба може бути гріхом отаке сяйво душ в любові?!
        … Ісус промовив:
        — Даремно ти мучиш і Раду, і себе! За що ти позбавляєш і її, і себе щастя, котре Я вам посилаю?
        — Я обітницю чернечу прийняв, клятву дав! Як же мені порушити це?
        — Усі такого роду «правила» й обряди — людьми вигадані, а не Богом! Ти ж знаєш це вже!
        — Так… Втім, обітницю я давав з власної волі і власного вибору! Мене не примушував ніхто!...
        — Любов — це дар людині від Бога! Навчаючись любові до ближнього, вчиться людина і Бога любити!
        В самому факті інтимних стосунків між чоловіком і жінкою, що кохають одне одного, — немає гріха! Близькість ця — великої ніжності вчить, здатності зливатися душами! Тому, хто не пізнав земну любов, — пізнавати складніше і Любов Бога в усій повноті, і Злиття з Творцем!
        Тепер Я, перед Котрим ти обітницю чернечу приймав, — звільняю тебе від обітниці цієї! Клич Раду! Я Сам благословляю ваш союз!
        … Кликати Раду не довелося. Вона підійшла — тиха, ніжна — стала поруч…
        Ісус нарік їх чоловіком і дружиною.

* * *

        Екстаз злиття тіл і душ… Щастя! Такого ще не було в їхніх життях!
        Щастя не вміщалося в їхні тіла й виливалося, охоплюючи широчінь простору довкола! Це було — немов сонячні краплі-бризки розліталися! І в кожній такій краплині горіло сяйво Божественної Любові!
        Це був світ радості й щастя — простого і прекрасного, як все було в Божественному Творінні в його первозданній Чистоті й Гармонії!
        Щастя було таке величезне, як небо над їхніми тілами, як земля під їхніми ногами, як вся краса довкола!
        … Ніщо зовнішнє не змінилося. Сонце й небо були ті ж, що і вчора, і позавчора… Тими ж були і озеро, і піщаний берег, і щебет птахів, і пахощі квітів… Але все це, здавалося, змінилось надзвичайним чином!
        … Вони скупалися, підставляли оголені тіла з краплинками води на них — променям сонця.
        Потім Рада закружляла в дивовижному танці! Це був танець вдячності Богові за те дивне й чудесне, що було подаровано їм — Отцем-Творцем та Ісусом!
        Бог наповнював Своїми Світлом і Любов’ю все — сонячні промені, відблиски на воді, листя на деревах, травинки, квіти… І це ж Світло струменіло в тілах Ради й Олексія, обіймало зусібіч — і її, і Олексія, і все, що було довкола!...
        … Він спробував висловити те, що відчув:
        — Як же це дивовижно! І люди могли б жити саме так! Для цього жодних особливих умов не потрібно — щоб ось так, з Богом, зливатися в любові та гармонії!
        Це і є рай?
        … Рада посміхнулася ніжно:
        — Напевне…
        Існує у всесвіті сила любові-тяжіння. Зазвичай перші доторки до цієї енергії отримують люди, коли виникає між ними взаємний потяг і прагнення до єднання, до створення сім’ї й народження дітей.
        Втім, якщо зводиться це єднання лише до втіх плоті, то збіднюють себе такі люди…
        Все, що притаманне плоті, залишається у світі земному, коли душі його залишають. А розвинена любов — залишається у вічному житті душ!
        Любов між чоловіком і жінкою — може бути прекрасна! Так це було задумано Творцем! Адже вона вчить зливатися й розчинятись — так само, як і краса природна!
        Всім людям, що живуть на землі, даровано можливості пережити радість такого буття — і розвиватися через це!
        У Ісуса ж теж була кохана… Її звали Марія Магдалина. Вона була Його ученицею.
        Та й ніколи Ісус не говорив про те, що любов між чоловіком і жінкою це гріх!
        Хтивість — це порок. Хтивість — це бажання самості людської — володіти бажаним хоч би там що…
        Любов же це взаємне дарування щастя, блаженства, ніжності, турботи! В цих даруванні й прийнятті — вчиться людина найпрекраснішому стану душі! Це — прообраз любові душі до Бога! Через неї — набуваються здібності до розуміння іншого, до взаємозлитості, єднання…
        … Олексій побачив у переливах Світла обличчя Марії Магдалини. Густе каштанове волосся, карі очі, ніжні руки… Ісус теж був присутній поруч. Але тепер говорила Марія. Вона промовила:
        — Ми і зараз — разом з Ісусом. Через любов до Нього — все тоді в душі преобразилося! Через це — до Отця Небесного наближалася!
        Любов така — не закінчується зі смертю тіл! У Великому Океані Бога можна бути вічно разом з Тими, Кого ми любимо!
        Справжня любов між чоловіком і жінкою — прекрасна й чиста! І має вона преображати життя людські й наближати до Досконалості.
        Та цю найпрекраснішу емоцію, що виникає між душами, люди перетворили своїми лихими думками і «правилами» — на «заборонене» й «гріховне»…
        Скільки люди тих гріхів чинять, що ніби таємно ними творяться!... А потім — провина, як хробак, душу гризе… І цей стан вічної винуватості й гріховності обплутує дедалі міцнішими ланцюгами…
        Тільки лиш очищення душі від пороків дозволяє скинути ті кайдани, почати життя нове, чисте — перед Богом!
        Буває так, що там, де людина насправді не чиста, — чесною та праведною вона себе вважає…
        А буває, що про гріхи уявлення людські хибні…
        Живучи у страху чи смутку, в боротьбі з іншими людьми за володіння бажаним — дуже багато душ розучується відчувати найтонші відтінки любові й блаженства, ніжності й ласки! Вони ніби осліпли й оглухли, вони бачать лиш темряву довкола! Ніби паралізовані такі душі й не ворухнутися їм під тягарем своїх пороків, жорстокосердя власного! Ніби стіною непроникною люди себе відгородили від Бога! Такою і я була до зустрічі з Ісусом…
        А Ісус повертав осліплим душам здатність бачити, оглухлим — можливість чути, паралізованим — можливість зцілюватись і рухатися до Світла!
        Головне пробудження душі полягає в здатності безкорисливо любити! Причому, багато з тих, хто так пробудилися, зможуть опісля й Небесну Любов захотіти пізнати…
        Дві людини, що взаємно люблять одне одного, — мов дві посудини, з котрих воду, що в них була, з’єднали в одне! Раніше дві окремі посудини було — а тепер виникає новий стан душ, що в колишні рамки вже не вміщується!
        Так само і в Творця досконала Душа вливається. Це — як маленька посудина свої води вливає в Безкінечний Океан — і через це Частиною Океану стає!
        Так в цей Океан Божественний багато Подвижників Себе вливали — як Душі Преображені, Досконалі — і через це Царство Небесне примножувалося.
        Так і Ісус колись став Єдиний з Отцем Небесним. А опісля — прийшов на Землю — як Син, Котрий з Богом-Отцем Одне, — щоб людям нагадати, що це можливо, що якраз для цього вони й живуть на Землі!
        В цьому Єднанні — і є найвище Щастя, що душі пізнати здатні!
        Світ Творіння якраз і створений Богом для того, щоб люди могли все це пізнавати й рости, розвиватися через це — до Злиття з Любов’ю Божественною!
        Як би хотілося повернути їм уміння жити в Гармонії з Богом і з усім Його Творінням! Тоді — ще трішки — і можна зануритися в Глибини! А там — відкривається Неосяжний Світ, Безкінечний Океан, де є тільки Творець — Єдиний в Множинності, що являє Собою Великі Любов, Мудрість, Всюдисутність і Всемогутність!
        Коли розкривається душа для життя в любові сердечній, то відкривається перед нею Шлях росту до Стану Божественності! Це — Шлях до Єднання з Божественною Всестворюючою Силою!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ >>>