Три подвиги Добрині
Їде Добриня лісами, їде Добриня полями – ніби сонце в грудях Богатирських сяє. Нема справи, щоб не до снаги була силі Богатирській! Нема супроти нього противника, котрий би здолати його міг!
Побачить гарну дівчину – краса в ній розквітне, як яблунька весною. Побачить молодця – і сила в ньому зросте добра. Побачить дідуся, чи бабусю – гляне Добриня в душу, де любов і молодість живуть, – і зцілиться неміч стареча, посмішка добра в очах засвітиться. Усміхнеться Добриня кожному і скаже: – Так і живи тепер!
І живуть люди, слова Добрині дотримуючись, заповіді Любові й Добра виконуючи, – щоб був лад у домівках, щоб світло сяяло у серцях!
…Їде Добриня, варту свою Богатирську веде.
Бачить – камінь посеред трьох доріг лежить. Напис на камені тім гласить:
«Хто вліво піде – одружений буде.
Хто вправо піде – багатий буде.
Хто прямо піде – убитий буде».
Здивувався Добриня: хто тут свої такі порядки встановив? Усі три дороги перевірить вирішив.
Поїхав Добриня ліворуч: «Не Богатирська це доля – одруженим бути!», – думає, – «Поїду, подивлюся!»
Чи довго, чи ні їхав, бачить: стоять два тереми високі, різьблені. До ближчого терему Добриня під’їхав. У ньому – дівиці нарум’янені, брови у них сурмою підведені, красою вражаючою дівиці сяють, вбранням безсоромним зваблюють. Кинулись вони Богатиря стрічати-обіймати. Хочуть вином п’янким напувати, хочуть лебідками смаженими пригощати… Хочуть Богатиря напоїти – та й пограбувати…
А Добриня дивується, п’янкого вина не п’є, лебідок смажених не їсть, красою намальованою не зваблюється.
Став Добриня їм слова казати:
– Чи для того вам тіла дані прекрасні, щоб ними багатство здобувати? Не в багатстві мирському ж бо щастя людини! Жаль мені вас, бідних-нещасних: ви про щастя та радість не чували навіть, багатство душі з вином стекло, радість – як лебідь, піймана та вбита, вмерла… Старість до вас прийде і смерть за нею – а любові ви так і не пізнаєте, дарма життя свої витрачаєте. Не чували дівиці раніш слів таких, злякались, як про старість і смерть почули, заплакали, фарба по щоках потекла…
А Добриня й запитує їх:
– Де ж юнаки ті, котрі вино ваше п’янке пили, лебідок їли?
Дівиці відповідають:
– Хтось пішов голий та босий, а інші – як ми живуть, – і на сусідній терем вказують, де юнаки дівиць зваблюють, вином п’янким поять і багатство так здобувають…
– Приведіть їх сюди скоріш! Разом ви жили неправедно – разом вам відповідати, заподіяне виправляти.
Зібралися перед Добринею юнаки й дівиці. Став їм Добриня про життя й смерть розповідати, про щастя й любов безкорисливу пояснювати. Став їм казати, що за справу кожну недобру повинна людина відповідати, заподіяне виправляти.
– Оберіть одне одному супутників: дівиця – юнака, юнак – дівицю. І ходіть по землі, віддавайте те, що в інших неправедно брали, всім, кому зможете, – допомагайте! Лиш так серця ваші звільняться! Одне одного покохати зможете! Бо ж тільки в любові сердечній дітки добрі та лагідні народяться! Тільки в любові сердечній нове життя для вас настане: знайдете щастя таке, якому старість і смерть не страшні!
Вчинили юнаки й дівиці за словом Добрининим, пішли по землі багатства награбовані роздавати, добру й безкорисливості навчатися, любов втрачену шукати.
А Добриня до каменя вернувся, мечем напис перший той розтяв. Зник напис, як і не було його зовсім.
…Поїхав Добриня праворуч: «Не Богатирська це доля – багатим бути», – думає, – «Поїду, подивлюся!»
Чи довго, чи ні їхав, бачить: гора перед ним – золота повна і каміння дорогоцінного розсипи, під горою – кістки людські купами біліють, навкруг гори – людці мішки зі златом й камінням тягнуть, надриваються, тільки не забрати їм все теє злато, котре жадібність взяти хоче.
А в самій горі Горинич-змій тридцятиголовий сидить, солодко їсть, солодко спить, кісточки людські під гору спльовує. Завжди обід у нього приготовлений: як ланцюги важкі багатство людей до гори прикувало, ще більше взяти хочуть – і не піти ніколи!
Зібрав Добриня людей, які під вагою непосильною зігнулися. Став він їм промовляти. Повідав про Горинича-змія, що в горі живе, розказав, що лиш те людині належить, що вона з собою забрати в світ інший зможе, тільки тим людина істинно володіє, що подарувати готова, тільки теє багатство зросте-примножиться, котре ділу доброму служить.
Стали люди випрямлятися-звільнятися. Пішли дарувати те, що з собою взяти змогли, примножувати справи добрі та слова Добринині іншим людям розповісти, та історію про золоту гору повідати.
Тут Горинич-змій відчув недобре: куди не кине оком – нема нікого, тільки злитки й камінці дорогоцінні лежать… Один Добриня перед горою стоїть, Горинича-змія очікує.
Налетів Горинич-змій на Добриню, вогнем із тридцяти голів плюється, димом сморідним дихає.
А Добриня й каже йому:
– За що ти так покараний, бідний Гориничу-змію?
Усі голови Горинича на Добриню зашипіли:
– Нащо ти сюди прийшов? Смерть свою шукав? – Тож знай, що знайшов! Не побачать тебе на землі більше, не зносити тобі голови твоєї: кісточки твої обсмокчу, на місце видне складу, щоб не було Богатирям спокуси мені заважати жити приспівуючи! Безтурботно я жив, не тужив, щодень на обід до мене черга була, люди златом до гори, як ланцюгами прикуті, ходили. Ти людей звільнив – за що й смертю страшною помирати будеш!
– Це ми ще побачимо, хто кого, – усміхнувся Добриня, щит свій Вогненний підняв, меч свій сяючий оголив.
І закипів бій.
Горинич-змій вогнем палахкотить, на Добриню налітає. Добриня щитом вогонь той відбиває, броню зі змія мечем збиває.
Добу б’ються, другу б’ються, на третю добу став Горинич-змій голим: жодної луски на тілі його не зосталося.
Розрубав тоді Добриня його на частини: кожній голові по частині дісталося.
Поповзли тридцять змійок по землі, повинились перед Добринею.
І сказав їм Добриня:
– За те, що стільки людей загубили, життя вам – в тілах зміїних проживати, щороку шкіру зміїну скидати, поки не зостанеться злоби й отрути у душах ваших! Тоді дозволено буде вам стати жабами та ящірками – і пізнаєте, як без злоби на Землі жити!
І Добриня до каменя повернувся, мечем напис другий розтяв. Зник напис, як і не було його.
…Поїхав Добриня прямо: туди, де приречено вбитим бути. «Не Богатирська це доля – убитим бути!», – думає, – «Поїду, подивлюся!»
Чи довго, чи ні їхав, небезпеки не бачить.
Тільки град стольний стоїть перед ним. Князь Добриню стрічає-вітає, за стіл поряд із собою на місце почесне саджає, хлібом-сіллю пригощає. Гуслярі йому славу співають, золотим шоломом його княжі слуги вінчають, латами візерунковими нагороджують. На перини м’які, під ковдри шовкові спати Добриню кладуть. Славою й пошаною оточений Добриня – і нема небезпеки ніякої! Час спливає, а ніщо не змінюється! Нема кому Добрині допомагати, нема кого з неволі визволяти.
Неспокійно від цього Добрині стало, не звик він без діла жити!
Став Добриня Отця-Бога запитувати:
– Де ж той ворог, якого треба мені здолати?
– Головний ворог у тобі самому жити може: якби піддався ти вмовлянням улесливим та життю розкішному, якби забув про біди людські та про обов’язок Богатирський – тут би й настав кінець Добрині-Богатирю! Найскладніший подвиг – самого себе перемогти! У кому самість померла, а любов зросла всеохоплююча – той, воістину, – Богатир Великий! Витримав ти це випробування славою й пошаною, не забув призначення своє!
Попрощався Добриня з князем і слугами його, за прийом і почесті дякував. І в путь-дорогу зібрався.
Поїхав Добриня до каменя, вдарив мечем – зник напис останній, як і не було його зовсім.
Тоді розтяв Добриня камінь навпіл – і забило між половинами його джерело чисте, набігло ціле озеро. Води прозорі, цілющі всякому спрагу втамовують, немічних зцілюють, радістю сповнюють.
Стали рибки в озері тім жити.
Стали птиці прилітати до озера того гнізда вити.
Стали звірі лісові до озера приходити води попити.
Приходять і люди до озера. Вмиваються – і зменшується у них потяг до багатства і слави, тіла від хвороб зцілюються, душі очищуються і світлом чистим і любов’ю наповнюються.
…А Добриня далі їде.
Їде Добриня лісами, їде Добриня полями – ніби сонце в грудях Богатирських сяє! Нема справи, щоб не до снаги була силі Богатирській! Нема супроти нього противника, котрий міг би його здолати!
Побачить гарну дівчину – краса в ній розквітне, як яблунька весною. Побачить молодця – і сила в ньому зросте добра. Побачить дідуся, чи бабусю – гляне Добриня в душу, де любов і молодість живуть, – і зцілиться неміч стареча, посмішка добра в очах засвітиться. Усміхнеться Добриня кожному і скаже: – Так і живи тепер!
І живуть люди, слова Добрині дотримуючись, заповіді Любові й Добра виконуючи, – щоб був лад у домівках, щоб світло сяяло у серцях!
…Їде Добриня, варту свою Богатирську веде.
Бачить – камінь посеред трьох доріг лежить. Напис на камені тім гласить:
«Хто вліво піде – одружений буде.
Хто вправо піде – багатий буде.
Хто прямо піде – убитий буде».
Здивувався Добриня: хто тут свої такі порядки встановив? Усі три дороги перевірить вирішив.
Поїхав Добриня ліворуч: «Не Богатирська це доля – одруженим бути!», – думає, – «Поїду, подивлюся!»
Чи довго, чи ні їхав, бачить: стоять два тереми високі, різьблені. До ближчого терему Добриня під’їхав. У ньому – дівиці нарум’янені, брови у них сурмою підведені, красою вражаючою дівиці сяють, вбранням безсоромним зваблюють. Кинулись вони Богатиря стрічати-обіймати. Хочуть вином п’янким напувати, хочуть лебідками смаженими пригощати… Хочуть Богатиря напоїти – та й пограбувати…
А Добриня дивується, п’янкого вина не п’є, лебідок смажених не їсть, красою намальованою не зваблюється.
Став Добриня їм слова казати:
– Чи для того вам тіла дані прекрасні, щоб ними багатство здобувати? Не в багатстві мирському ж бо щастя людини! Жаль мені вас, бідних-нещасних: ви про щастя та радість не чували навіть, багатство душі з вином стекло, радість – як лебідь, піймана та вбита, вмерла… Старість до вас прийде і смерть за нею – а любові ви так і не пізнаєте, дарма життя свої витрачаєте. Не чували дівиці раніш слів таких, злякались, як про старість і смерть почули, заплакали, фарба по щоках потекла…
А Добриня й запитує їх:
– Де ж юнаки ті, котрі вино ваше п’янке пили, лебідок їли?
Дівиці відповідають:
– Хтось пішов голий та босий, а інші – як ми живуть, – і на сусідній терем вказують, де юнаки дівиць зваблюють, вином п’янким поять і багатство так здобувають…
– Приведіть їх сюди скоріш! Разом ви жили неправедно – разом вам відповідати, заподіяне виправляти.
Зібралися перед Добринею юнаки й дівиці. Став їм Добриня про життя й смерть розповідати, про щастя й любов безкорисливу пояснювати. Став їм казати, що за справу кожну недобру повинна людина відповідати, заподіяне виправляти.
– Оберіть одне одному супутників: дівиця – юнака, юнак – дівицю. І ходіть по землі, віддавайте те, що в інших неправедно брали, всім, кому зможете, – допомагайте! Лиш так серця ваші звільняться! Одне одного покохати зможете! Бо ж тільки в любові сердечній дітки добрі та лагідні народяться! Тільки в любові сердечній нове життя для вас настане: знайдете щастя таке, якому старість і смерть не страшні!
Вчинили юнаки й дівиці за словом Добрининим, пішли по землі багатства награбовані роздавати, добру й безкорисливості навчатися, любов втрачену шукати.
А Добриня до каменя вернувся, мечем напис перший той розтяв. Зник напис, як і не було його зовсім.
…Поїхав Добриня праворуч: «Не Богатирська це доля – багатим бути», – думає, – «Поїду, подивлюся!»
Чи довго, чи ні їхав, бачить: гора перед ним – золота повна і каміння дорогоцінного розсипи, під горою – кістки людські купами біліють, навкруг гори – людці мішки зі златом й камінням тягнуть, надриваються, тільки не забрати їм все теє злато, котре жадібність взяти хоче.
А в самій горі Горинич-змій тридцятиголовий сидить, солодко їсть, солодко спить, кісточки людські під гору спльовує. Завжди обід у нього приготовлений: як ланцюги важкі багатство людей до гори прикувало, ще більше взяти хочуть – і не піти ніколи!
Зібрав Добриня людей, які під вагою непосильною зігнулися. Став він їм промовляти. Повідав про Горинича-змія, що в горі живе, розказав, що лиш те людині належить, що вона з собою забрати в світ інший зможе, тільки тим людина істинно володіє, що подарувати готова, тільки теє багатство зросте-примножиться, котре ділу доброму служить.
Стали люди випрямлятися-звільнятися. Пішли дарувати те, що з собою взяти змогли, примножувати справи добрі та слова Добринині іншим людям розповісти, та історію про золоту гору повідати.
Тут Горинич-змій відчув недобре: куди не кине оком – нема нікого, тільки злитки й камінці дорогоцінні лежать… Один Добриня перед горою стоїть, Горинича-змія очікує.
Налетів Горинич-змій на Добриню, вогнем із тридцяти голів плюється, димом сморідним дихає.
А Добриня й каже йому:
– За що ти так покараний, бідний Гориничу-змію?
Усі голови Горинича на Добриню зашипіли:
– Нащо ти сюди прийшов? Смерть свою шукав? – Тож знай, що знайшов! Не побачать тебе на землі більше, не зносити тобі голови твоєї: кісточки твої обсмокчу, на місце видне складу, щоб не було Богатирям спокуси мені заважати жити приспівуючи! Безтурботно я жив, не тужив, щодень на обід до мене черга була, люди златом до гори, як ланцюгами прикуті, ходили. Ти людей звільнив – за що й смертю страшною помирати будеш!
– Це ми ще побачимо, хто кого, – усміхнувся Добриня, щит свій Вогненний підняв, меч свій сяючий оголив.
І закипів бій.
Горинич-змій вогнем палахкотить, на Добриню налітає. Добриня щитом вогонь той відбиває, броню зі змія мечем збиває.
Добу б’ються, другу б’ються, на третю добу став Горинич-змій голим: жодної луски на тілі його не зосталося.
Розрубав тоді Добриня його на частини: кожній голові по частині дісталося.
Поповзли тридцять змійок по землі, повинились перед Добринею.
І сказав їм Добриня:
– За те, що стільки людей загубили, життя вам – в тілах зміїних проживати, щороку шкіру зміїну скидати, поки не зостанеться злоби й отрути у душах ваших! Тоді дозволено буде вам стати жабами та ящірками – і пізнаєте, як без злоби на Землі жити!
І Добриня до каменя повернувся, мечем напис другий розтяв. Зник напис, як і не було його.
…Поїхав Добриня прямо: туди, де приречено вбитим бути. «Не Богатирська це доля – убитим бути!», – думає, – «Поїду, подивлюся!»
Чи довго, чи ні їхав, небезпеки не бачить.
Тільки град стольний стоїть перед ним. Князь Добриню стрічає-вітає, за стіл поряд із собою на місце почесне саджає, хлібом-сіллю пригощає. Гуслярі йому славу співають, золотим шоломом його княжі слуги вінчають, латами візерунковими нагороджують. На перини м’які, під ковдри шовкові спати Добриню кладуть. Славою й пошаною оточений Добриня – і нема небезпеки ніякої! Час спливає, а ніщо не змінюється! Нема кому Добрині допомагати, нема кого з неволі визволяти.
Неспокійно від цього Добрині стало, не звик він без діла жити!
Став Добриня Отця-Бога запитувати:
– Де ж той ворог, якого треба мені здолати?
– Головний ворог у тобі самому жити може: якби піддався ти вмовлянням улесливим та життю розкішному, якби забув про біди людські та про обов’язок Богатирський – тут би й настав кінець Добрині-Богатирю! Найскладніший подвиг – самого себе перемогти! У кому самість померла, а любов зросла всеохоплююча – той, воістину, – Богатир Великий! Витримав ти це випробування славою й пошаною, не забув призначення своє!
Попрощався Добриня з князем і слугами його, за прийом і почесті дякував. І в путь-дорогу зібрався.
Поїхав Добриня до каменя, вдарив мечем – зник напис останній, як і не було його зовсім.
Тоді розтяв Добриня камінь навпіл – і забило між половинами його джерело чисте, набігло ціле озеро. Води прозорі, цілющі всякому спрагу втамовують, немічних зцілюють, радістю сповнюють.
Стали рибки в озері тім жити.
Стали птиці прилітати до озера того гнізда вити.
Стали звірі лісові до озера приходити води попити.
Приходять і люди до озера. Вмиваються – і зменшується у них потяг до багатства і слави, тіла від хвороб зцілюються, душі очищуються і світлом чистим і любов’ю наповнюються.
…А Добриня далі їде.
Їде Добриня лісами, їде Добриня полями – ніби сонце в грудях Богатирських сяє! Нема справи, щоб не до снаги була силі Богатирській! Нема супроти нього противника, котрий міг би його здолати!
Комментариев нет:
Отправить комментарий