Про «Лишенько моє» та долю
Їде Добриня полями, їде Добриня лісами. А на Землю весна прийшла, любов і радість принесла: всьому живому – пробудження, всьому новому – народження!
Струмочки весняні дзюрчать: здрастуй, весно красна!
Птахи перелітні додому летять: здрастуй, весно красна!
Квіти свої пелюсточки розкривають: здрастуй, весно красна!
Звірі лісові одне з одним парами гуляють: здрастуй, весна красна!
Весно красна, ти – любові пробудження, всьому живому – нове народження!
Люди весну святом стрічають. Дівиці юнаків обранцями величають, юнаки дівиць обирають. Весілля веселі всюди гуляють.
Стали Добриню на весілля звати: гостем почесним в домі побувати, щастя й удачі молодятам побажати.
Думає Добриня: «Що я на весіллях не бачив? Меду солодкого не пив? А вина хмільного ніколи до рота не брав, тож і не треба: в тім сила Богатирська не живе, хто вино п’янке п’є».
Хотів відмовитися, а Бог йому говорить:
– Поїдь: горе зустрінеш-помітиш – та й виправиш!
Поїхав Добриня.
Чи довго їде він, чи ні, бачить: річечка в крутих берегах тече. Берег водиця підмила, скеля-каменюка велика від берега відвалилася, русло перегородила. Нема річечці проходу. Стала вона води піднімати, все навколо затоплювати, а каменюку їй і не зрушити, і не обігнути. Скоро до села ближнього повінь дійде, хати заллє…
Вирішив Добриня річечці допомогти. Ввійшов у воду, камінь став плечем штовхати: раз піднатужився, два піднапружився, тільки з третього разу зсунув каменюку з місця. Лягла каменюка на другий берег стійко, пропустила річечку. Потекла вона руслом своїм до моря синього, води свої весняні понесла.
І приліг Добриня під деревцем подрімати-відпочити, та й коню Богатирському вже травички весняної дав поїсти.
А коли прокинувся Добриня, чує: біля нього люди подорожні розмову ведуть недобру, задуми замишляють підступні. Говорять вони, як приїдуть на весілля, всіх вином напоять заморським, а як заснуть гості п’яні – викрадуть наречену та красунь-молодиць, заберуть у землі чужі, князю чужоземному в наложниці продадуть.
Проїхали поблизу люди недобрі, Добриню не бачили…
Добриня коня свого Богатирського осідлав, поїхав та людей тих недобрих наздогнав.
Запитує:
– Куди прямуєте?
– На весілля нас покликали, – відповідають.
– І мене на весілля покликали. А які дарунки молодятам везете?
– Вино веземо дороге, заморське, – відказують люди недобрі.
– А я, – каже Добриня, – меч везу Богатирський. Знаю я, що люди недобрі задумали всіх гостей вином напоїти, а раненько, коли всі заснуть п’яні, хочуть наречену та дівчат-красунь викрасти й князю чужоземному в наложниці продати. Тут і мій меч в нагоді стане! Як почнуть люди ті недобрі молодиць хапати – так стане меч мій злодіям голови рубати!
Злякалися люди недобрі, на коліна перед Добринею впали, в ноги Богатирю вклоняються, помилувати їх просять…
А Добриня й мовить:
– Дякуйте Богові, що зосталися нездійсненними злодіяння ваші! Та спочатку краще думайте: які дари ви людям принесете, та що за це отримаєте-пожнете? Якби і не стали мені відомі задуми ваші лукаві – та ж від Бога ніхто не сховає ні слова, ні думки, ні діяння! Що б ви не робили – прийде час за звершене відповідати, нагороду отримувати: що заслужили – те й матимете! Їдьте тепер з миром, та про те, що з вами сталося, людям розповідайте. Якщо стане на землі задумів недобрих менше – змиєте з долі своєї провину.
Пішли-поїхали вони по землі, про Бога всевидющого розповідати стали. Люди слухали, добрішими ставали.
…А Добриня далі їде.
Під’їжджає до будинку розкішного, гарного – куди його на весілля кликали. Гостей – повен дім, бенкет веселий гуде. На столах – меди солодкі, калачі тільки з печі, гриби й соління, з ягід солодке варення…
Добриня молодятам добра бажав, господарям поклони клав – та їхати далі бажав.
Але Бог йому говорить:
– Постривай! Ти ж нікому нічого не пояснив!
– Хто ж мене на весіллі слухати стане?
– Та є тут одна…
– Гаразд, залишуся, – Добриня відповідає.
Тут іде до Добрині дівиця, та не красуня – нареченої сестриця молодша. Ківш із медом несе, дорогою спіткнулась, впала – мед розлила, сама вимазалася, гулю набила, гостей насмішила.
Говорять батько та мати: сядь за піч – та не ганьби нас перед гостем дорогим, «Лишенько наше»!
Дівиця лице втерла, до лоба п’ятак мідний приклала, за піч сіла. Сидить тихенько: нещасна – та не злиться, безрадісна – та не ображається.
Навкруг – бенкет та чад, кожен гуляти рад! Про Добриню враз усі забули.
Сів він на лавку біля печі і дівицю запитує:
– Як тебе звати-величати?
– Оленою, – дівиця відказує, – тільки всі мене «Лишеньком нашим» звуть, ім’я справжнє і не згадують.
– Підемо з дому, Оленочко, поговоримо, бо задуха тут.
Пішли вони з дому. Олена дорогою полицю з горшками глиняними зачепила, весь посуд розбила… Хотіла на неї мати накричати, та що з незграбної невдахи взяти?!
Сіла Олена під деревцем, сльози втирає, Добриню питає:
– Ти всім допомагаєш, усіх рятуєш, урятуй і мене! Певно, горе-біда раніш мене народилося! Ні в чому мені не щастить! Як жити мені – не знаю… Хоч іти в криницю топитися, та й там, мабуть, не вийде: в зрубі застрягну, всім на заваді стану!
– Лиху твоєму, Оленочко, лише сама ти можеш допомогти! Сама людина долю свою, як ткаля, пряде, сама людина з нитки тієї полотно життя свого тче. Кожен вчинок людський віхи у долі його позначає, на багато років майбуттям його править. Так доля з багатьох учинків колишніх звита, що змінити її непросто. Не на одне життя людське ниточка долі в’ється, з минулого в майбутнє тягнеться.
Розумієш ти тепер, як нещастя в долю людську вплітається? Біль та лихо, що іншим чинили, – до людини бідою та долею недоброю вертаються; скоро вертаються чи повільно – та тільки сотворене зло виправити важче, ніж старатися не творити його. Якщо тепер з тобою нещастя станеться якесь – ти не сумуй і не плач: скажи лиш лагідно «пробач!» тому, кому зле від справ твоїх неправедних стало колись. Так вузлик темний у долі розв’яжеться.
Як коваль залізо й золото кує, в вогні обпалює, водою поливає – і долю свою людина так само змінює. Щоб від долі гіркої звільнитись – сама маєш змінитися. Тільки непросто це. Рішучість і твердість потрібні, та й завзятість – не на один день !
Тут Олена ще більше заплакала, хустинку сльозами намочила:
– Звідкіля ти про коваля дізнався, про лихо моє найбільше. Я про це нікому не казала, думки від себе проганяла… Любий мені коваль Вавило!.. На всі руки він майстер: і коня підкує, і перстень шлюбний-вінчальний з нитки золотої викує. Руки у нього сильні та ніжні, будь-яку роботу зробить – ніби слухаються його і залізо, і мідь, і срібло, і золото… Та чи зможе він мене колись полюбити? Навіщо йому «Лишенько наше», коли скрізь красунь стільки?
– Яке ж це лихо, коли любиш людину хорошу? Як може бути лихом – любов, яку даруєш? Це – щастя велике: коли в серці любов прокинулася!
Чому ж ти плачеш-страждаєш? Мабуть, не коваля Вавилу, а себе ти любиш, до того ж таку, як ти є: незграбну, нещасливу, нікудишню… Себе жалієш і любиш ти!
Якщо хочеш без горя жити – не жаліти-любити себе маєш, а змінити! Щоб від долі лихої звільнитися – сама маєш змінитися!
То що, будеш з «Лишенька нашого» робити Оленку добру та лагідну, вмілу та пригожу, турботливу та мудру?
– Мені втрачати нічого, крім долі гіркої! Гірше, ніж є, не буде!..
–Тоді починай: до річки піди, сукню свою брудну випери, сльози гіркі змий, скупайся сама – і жити по-новому починай!
Скупалася в річці Олена – у воді весняній, студеній і свіжій! Сльози гіркі позмивала, сукню дочиста відіпрала, теплом сонечка обсушилася – ніби заново народилася!
Говорить їй Добриня:
– Сонечку, що тебе обсушило-зцілило, подякуй, Оленко, з любов’ю сердечною!
Підняла Олена вдячно руки до сонечка – і полився на неї Світла потік чистий-золотистий! Під ним вона постояла – ніби світлом живим наповнена стала! Не колишня незграбна й непоказна стоїть тепер Оленка – а ніби водночас розпустилась з пуп’янка краса дівоча! Вся від щастя сяє-світиться Оленка, говорить Добрині слова вдячні:
– Ніколи раніш не було мені так радісно й гарно! Спасибі тобі, Добрине!
Говорить їй Добриня:
– Те світло, що загорілося в тобі, – ти всьому світу із серця тепер подаруй, кожній істоті любов спрямуй: і матінці, і батечкові, і братам, і сестриці, і молодцю, що любий тобі, і сонечку променистому, і водиці чистій, і рибкам, що плинуть в водичці, і птахам, що у небі літають!.. Усім-усім щастя побажай: всім істотам на Землі – тоді не згаснуть світло й радість у тобі!
Наче сонечко в Олени у грудях засяяло! Від радості вона затанцювала, руки, ніби крила прозорі, розпростала, все живе ними приголубила! Щастям своїм та любов’ю сердечною – з усіма Оленка ділитися радо стала!
А тим часом вийшов на берег Вавило. Хоч і не любив він ще Оленку, та стривожився: куди ж це «Лишенько наше» поділося, чи знову з нею біда якась трапилася?
Не став Добриня підглядати за тим, як серце дівоче щасливе запалило іскрою кохання серце юнака…
Поїхав далі Добриня. Їде та й думає: «Кожна людина – долі своєї коваль. У Творінні Божім – всьому людина вінець! Тільки потрудитися людина має: щоб задум Божий здійснити!»
…Їде Добриня полями, їде Добриня лісами. А на Землю весна прийшла, любов і радість принесла: всьому живому – пробудження, всьому новому – народження!
Струмочки весняні дзюрчать: здрастуй, весно красна!
Птахи перелітні додому летять: здрастуй, весно красна!
Квіти свої пелюстки розкривають: здрастуй, весно красна!
Звірі лісові одне з одним парами гуляють: здрастуй, весно красна!
Весно-красна, ти – любові пробудження, всьому живому – нове народження!
Струмочки весняні дзюрчать: здрастуй, весно красна!
Птахи перелітні додому летять: здрастуй, весно красна!
Квіти свої пелюсточки розкривають: здрастуй, весно красна!
Звірі лісові одне з одним парами гуляють: здрастуй, весна красна!
Весно красна, ти – любові пробудження, всьому живому – нове народження!
Люди весну святом стрічають. Дівиці юнаків обранцями величають, юнаки дівиць обирають. Весілля веселі всюди гуляють.
Стали Добриню на весілля звати: гостем почесним в домі побувати, щастя й удачі молодятам побажати.
Думає Добриня: «Що я на весіллях не бачив? Меду солодкого не пив? А вина хмільного ніколи до рота не брав, тож і не треба: в тім сила Богатирська не живе, хто вино п’янке п’є».
Хотів відмовитися, а Бог йому говорить:
– Поїдь: горе зустрінеш-помітиш – та й виправиш!
Поїхав Добриня.
Чи довго їде він, чи ні, бачить: річечка в крутих берегах тече. Берег водиця підмила, скеля-каменюка велика від берега відвалилася, русло перегородила. Нема річечці проходу. Стала вона води піднімати, все навколо затоплювати, а каменюку їй і не зрушити, і не обігнути. Скоро до села ближнього повінь дійде, хати заллє…
Вирішив Добриня річечці допомогти. Ввійшов у воду, камінь став плечем штовхати: раз піднатужився, два піднапружився, тільки з третього разу зсунув каменюку з місця. Лягла каменюка на другий берег стійко, пропустила річечку. Потекла вона руслом своїм до моря синього, води свої весняні понесла.
І приліг Добриня під деревцем подрімати-відпочити, та й коню Богатирському вже травички весняної дав поїсти.
А коли прокинувся Добриня, чує: біля нього люди подорожні розмову ведуть недобру, задуми замишляють підступні. Говорять вони, як приїдуть на весілля, всіх вином напоять заморським, а як заснуть гості п’яні – викрадуть наречену та красунь-молодиць, заберуть у землі чужі, князю чужоземному в наложниці продадуть.
Проїхали поблизу люди недобрі, Добриню не бачили…
Добриня коня свого Богатирського осідлав, поїхав та людей тих недобрих наздогнав.
Запитує:
– Куди прямуєте?
– На весілля нас покликали, – відповідають.
– І мене на весілля покликали. А які дарунки молодятам везете?
– Вино веземо дороге, заморське, – відказують люди недобрі.
– А я, – каже Добриня, – меч везу Богатирський. Знаю я, що люди недобрі задумали всіх гостей вином напоїти, а раненько, коли всі заснуть п’яні, хочуть наречену та дівчат-красунь викрасти й князю чужоземному в наложниці продати. Тут і мій меч в нагоді стане! Як почнуть люди ті недобрі молодиць хапати – так стане меч мій злодіям голови рубати!
Злякалися люди недобрі, на коліна перед Добринею впали, в ноги Богатирю вклоняються, помилувати їх просять…
А Добриня й мовить:
– Дякуйте Богові, що зосталися нездійсненними злодіяння ваші! Та спочатку краще думайте: які дари ви людям принесете, та що за це отримаєте-пожнете? Якби і не стали мені відомі задуми ваші лукаві – та ж від Бога ніхто не сховає ні слова, ні думки, ні діяння! Що б ви не робили – прийде час за звершене відповідати, нагороду отримувати: що заслужили – те й матимете! Їдьте тепер з миром, та про те, що з вами сталося, людям розповідайте. Якщо стане на землі задумів недобрих менше – змиєте з долі своєї провину.
Пішли-поїхали вони по землі, про Бога всевидющого розповідати стали. Люди слухали, добрішими ставали.
…А Добриня далі їде.
Під’їжджає до будинку розкішного, гарного – куди його на весілля кликали. Гостей – повен дім, бенкет веселий гуде. На столах – меди солодкі, калачі тільки з печі, гриби й соління, з ягід солодке варення…
Добриня молодятам добра бажав, господарям поклони клав – та їхати далі бажав.
Але Бог йому говорить:
– Постривай! Ти ж нікому нічого не пояснив!
– Хто ж мене на весіллі слухати стане?
– Та є тут одна…
– Гаразд, залишуся, – Добриня відповідає.
Тут іде до Добрині дівиця, та не красуня – нареченої сестриця молодша. Ківш із медом несе, дорогою спіткнулась, впала – мед розлила, сама вимазалася, гулю набила, гостей насмішила.
Говорять батько та мати: сядь за піч – та не ганьби нас перед гостем дорогим, «Лишенько наше»!
Дівиця лице втерла, до лоба п’ятак мідний приклала, за піч сіла. Сидить тихенько: нещасна – та не злиться, безрадісна – та не ображається.
Навкруг – бенкет та чад, кожен гуляти рад! Про Добриню враз усі забули.
Сів він на лавку біля печі і дівицю запитує:
– Як тебе звати-величати?
– Оленою, – дівиця відказує, – тільки всі мене «Лишеньком нашим» звуть, ім’я справжнє і не згадують.
– Підемо з дому, Оленочко, поговоримо, бо задуха тут.
Пішли вони з дому. Олена дорогою полицю з горшками глиняними зачепила, весь посуд розбила… Хотіла на неї мати накричати, та що з незграбної невдахи взяти?!
Сіла Олена під деревцем, сльози втирає, Добриню питає:
– Ти всім допомагаєш, усіх рятуєш, урятуй і мене! Певно, горе-біда раніш мене народилося! Ні в чому мені не щастить! Як жити мені – не знаю… Хоч іти в криницю топитися, та й там, мабуть, не вийде: в зрубі застрягну, всім на заваді стану!
– Лиху твоєму, Оленочко, лише сама ти можеш допомогти! Сама людина долю свою, як ткаля, пряде, сама людина з нитки тієї полотно життя свого тче. Кожен вчинок людський віхи у долі його позначає, на багато років майбуттям його править. Так доля з багатьох учинків колишніх звита, що змінити її непросто. Не на одне життя людське ниточка долі в’ється, з минулого в майбутнє тягнеться.
Розумієш ти тепер, як нещастя в долю людську вплітається? Біль та лихо, що іншим чинили, – до людини бідою та долею недоброю вертаються; скоро вертаються чи повільно – та тільки сотворене зло виправити важче, ніж старатися не творити його. Якщо тепер з тобою нещастя станеться якесь – ти не сумуй і не плач: скажи лиш лагідно «пробач!» тому, кому зле від справ твоїх неправедних стало колись. Так вузлик темний у долі розв’яжеться.
Як коваль залізо й золото кує, в вогні обпалює, водою поливає – і долю свою людина так само змінює. Щоб від долі гіркої звільнитись – сама маєш змінитися. Тільки непросто це. Рішучість і твердість потрібні, та й завзятість – не на один день !
Тут Олена ще більше заплакала, хустинку сльозами намочила:
– Звідкіля ти про коваля дізнався, про лихо моє найбільше. Я про це нікому не казала, думки від себе проганяла… Любий мені коваль Вавило!.. На всі руки він майстер: і коня підкує, і перстень шлюбний-вінчальний з нитки золотої викує. Руки у нього сильні та ніжні, будь-яку роботу зробить – ніби слухаються його і залізо, і мідь, і срібло, і золото… Та чи зможе він мене колись полюбити? Навіщо йому «Лишенько наше», коли скрізь красунь стільки?
– Яке ж це лихо, коли любиш людину хорошу? Як може бути лихом – любов, яку даруєш? Це – щастя велике: коли в серці любов прокинулася!
Чому ж ти плачеш-страждаєш? Мабуть, не коваля Вавилу, а себе ти любиш, до того ж таку, як ти є: незграбну, нещасливу, нікудишню… Себе жалієш і любиш ти!
Якщо хочеш без горя жити – не жаліти-любити себе маєш, а змінити! Щоб від долі лихої звільнитися – сама маєш змінитися!
То що, будеш з «Лишенька нашого» робити Оленку добру та лагідну, вмілу та пригожу, турботливу та мудру?
– Мені втрачати нічого, крім долі гіркої! Гірше, ніж є, не буде!..
–Тоді починай: до річки піди, сукню свою брудну випери, сльози гіркі змий, скупайся сама – і жити по-новому починай!
Скупалася в річці Олена – у воді весняній, студеній і свіжій! Сльози гіркі позмивала, сукню дочиста відіпрала, теплом сонечка обсушилася – ніби заново народилася!
Говорить їй Добриня:
– Сонечку, що тебе обсушило-зцілило, подякуй, Оленко, з любов’ю сердечною!
Підняла Олена вдячно руки до сонечка – і полився на неї Світла потік чистий-золотистий! Під ним вона постояла – ніби світлом живим наповнена стала! Не колишня незграбна й непоказна стоїть тепер Оленка – а ніби водночас розпустилась з пуп’янка краса дівоча! Вся від щастя сяє-світиться Оленка, говорить Добрині слова вдячні:
– Ніколи раніш не було мені так радісно й гарно! Спасибі тобі, Добрине!
Говорить їй Добриня:
– Те світло, що загорілося в тобі, – ти всьому світу із серця тепер подаруй, кожній істоті любов спрямуй: і матінці, і батечкові, і братам, і сестриці, і молодцю, що любий тобі, і сонечку променистому, і водиці чистій, і рибкам, що плинуть в водичці, і птахам, що у небі літають!.. Усім-усім щастя побажай: всім істотам на Землі – тоді не згаснуть світло й радість у тобі!
Наче сонечко в Олени у грудях засяяло! Від радості вона затанцювала, руки, ніби крила прозорі, розпростала, все живе ними приголубила! Щастям своїм та любов’ю сердечною – з усіма Оленка ділитися радо стала!
А тим часом вийшов на берег Вавило. Хоч і не любив він ще Оленку, та стривожився: куди ж це «Лишенько наше» поділося, чи знову з нею біда якась трапилася?
Не став Добриня підглядати за тим, як серце дівоче щасливе запалило іскрою кохання серце юнака…
Поїхав далі Добриня. Їде та й думає: «Кожна людина – долі своєї коваль. У Творінні Божім – всьому людина вінець! Тільки потрудитися людина має: щоб задум Божий здійснити!»
…Їде Добриня полями, їде Добриня лісами. А на Землю весна прийшла, любов і радість принесла: всьому живому – пробудження, всьому новому – народження!
Струмочки весняні дзюрчать: здрастуй, весно красна!
Птахи перелітні додому летять: здрастуй, весно красна!
Квіти свої пелюстки розкривають: здрастуй, весно красна!
Звірі лісові одне з одним парами гуляють: здрастуй, весно красна!
Весно-красна, ти – любові пробудження, всьому живому – нове народження!
Комментариев нет:
Отправить комментарий