Як Добриня Кощія побив,
царство залізнеє перетворив
Їде Добриня по Землі, думу думає: «Любов’ю Божою осяяна, ніби Сонцем Великим, – росте душа людська. Більшою за ліс, більшою за гори може вона ставати, весь простір собою обіймати! Найбільша битва душі – битва з вадами своїми. Якщо зникнуть вади – невразливою душа стає! Так хвороби і туги зцілюються, так сила та краса душі набуваються, так нездоланною стає її любов! Отець-Создатель у битві тій допомагає, шлях до Обителі Своєї показує…»
Їде Добриня та бачить: іде на зустріч дівчина, краси особливої. Легко по землі ступає, сама – як сонечко сіяє!
Вклонилася вона Добрині поклоном земним та й каже:
– Візьми мене, Добрине, до раті своєї Богатирської, я тобі допомагатиму!
Є лихо одне на Землі нашій: розростається царство мертве, залізне! Губить воно і Землю, і людей. У царстві тім править безсмертний Кощій.
Над царством тим залізним – дим та чад. Небо синє закрив хмарою чорною сморід. Не пробитися сонячному світлу, не пізнати ні весни, ні літа! Птахи в тім царстві не живуть, дерева в тім царстві не ростуть. Панцир залізний землю закрив, не з’явиться навіть й пагінчик живий!
За законами смерті царство залізне живе. Немає там сенсу в житті людському! В труді непосильнім люди спини гнуть – і царство залізне, що їх гнітить, самі ж люди зміцнюють та примножують!
Люди все життя своє Кощію служать, тільки працюють, сплять та їдять. Життю такому ніхто там не радий. А як інакше жити – і не відають.
Злобою людською Кощій живиться, покірністю насолоджується, владою впивається… І ніхто з ним не впорається…
– Не дівоче це діло, красуне, – з Кощієм воювати! Розкажи краще, як тебе звати-величати, та як до царства залізного дістатися. З Кощієм я впораюся, людям тим спробую допомогти.
Звуть мене Настусею! Не відмовляйся від допомоги моєї, Добрине, я тобі у нагоді стану! Не злякаюся я і не втечу, в ділі цім складнім тобі допоможу!
Бо ж в царстві Кощія народ живе. І Кощій людей своїх поперед себе пошле, щоб царство своє боронити. Треба людей тих не згубити! Допоможу я від сну їх розбудити: бо ж свобода й воля людині Отцем-Богом від народження дана! Я їм нагадаю, для чого душа на Землю йде, для чого у тілі людськім живе! Я вмію співати пісні чарівні: що в пісні такій співається – одразу ж збувається!
Сказала вона так і заспівала:
– Як річенька Світла – пісня потече,
Хмари злоби чорнії геть понесе,
В серці заб’ється джерельце живе,
Радісно сонце над землею зійде!
Я почую колискові, що співа Земля,
Стану шепотіти їх ніжним матерям,
Стануть вони діточок, як Земля, гойдати,
Стануть з силою чистою дітки виростати!
Розповім я дівчатам пригожим,
Як любов сердечну можна ще примножить,
Розповім, як берегом добре бігати босими,
Розповім, як вранці вмиватися росами.
Розповім, як водицею живою напитись,
Розповім, як щастю у житті народитись,
Бабусям з дідусями, що ростять внучат,
Розповім, як виплекати чудотворний сад,
Розповім про дерева живії,
Розповім про квіти польовії!
Нехай пробудяться люди від сірого сну!
Нехай радість на Землі відчують повну!
Стануть люди Землю-Матінку любити,
Стануть люди добрих діточок ростити,
Стануть люди добром та любов’ю творити,
Стануть люди за законами Божественними жити!
А ще є в мене зернятка чарівні, які я з собою візьму: кинеш насіння в землю – одразу ж зійде, не встигнеш озирнутися – деревце проросте! Не відмовляй мені, Добринечко, візьми з собою!
Здивувався Добриня силі дівочій небаченій, вклонився поклоном земним:
– Не думав я раніше, що до снаги дівиці подвиги Богатирські! Гаразд, поїдемо разом людей з царства того залізного визволяти!
Покликала Настуня свого коня, без сідла на нього скочила. Так разом і поїхали.
Послав Кощій назустріч Добрині простих людей: щоб Добриня їх пожалів, згубити не схотів – та й геть сам поїхав.
Накинулися люди прості, стали Добриню бити, хто чим може. Та Добриня їх із себе скинув – на всі боки вони розлетілися.
– Ви за що б’єте мене? Не ворог же я вам!
– Нам Кощій наказав тебе прогнати! Якщо так не зробимо – непереливки нам буде!
Став їм Добриня говорити, як людина на землі має жити: щоб не злу, а добру служити, любов’ю творити, світлом сіяти, радість дарувати, спокоєм мирити, ніжністю та ласкою зцілювати!
Тут і Настуня підійшла, хліб подала – та пісні свої заспівала.
Стали люди ті дивуватися та задумуватися…
…А Добриня і Настуня далі йдуть.
Добриня мечем махне – панцир залізний, що землю вкриває, розсікається. Де раз вдарить – чиста річенька там потече! Де вдруге вдарить – джерело заб’є!
А Настуня собі зернятка кидає: раз кине – травиця зійде, два кине – яблунька виросте, ще кине – сосна незабаром гіллям зашумить, ще кине – берізка листям шелестить! Настуня від радості сіяє – все навкруг зацвітає! Не встигли озирнутися – виріс ліс і сад: птиці в той сад летять, звірі в той ліс поспішають!
Стало царство Кощієве зеленіти, стали птахи на деревах пісні співати, стали звірі нірки рити, стали риби в річках жити – ожила земля! І люди отямилися-прокинулися…
Стривожився Кощій, стурбувався. Зібрав він військо слуг своїх найближчих, у броню залізну з голови до ніг закутих, послав їх, щоб Добриню і Настуню вбили, ліси винищили, сади вирубати, звірів і птахів згубили.
Виїхало військо незліченне, в лати заковане. Їдуть – щоб сокирами дерева рубати, стрілами в звірів вціляти, мечами Добриню й Настуню вбивати.
Як побачили вони Добриню – рядами стали: щит до щита. Мечі та списи оголили – і на Богатиря помчали.
Добриня промінь сонячний щитом спіймав – та на прислужників Кощієвих, в броню закованих, спрямував. Стало їм нестерпно гаряче: сонце пече так, що пара з усіх щілин у броні пре! Як в казані варяться, як на сковороді смажаться!..
Не витримали вони світла сонячного! Зняли обладунки свої залізні, повітря чисте вдихнули – і від життя колишнього страшного опам’яталися!.. В повітрі ж бо – весняних квітів аромат! І воювати вже ніхто не рад!
Тут Настуня попереду стала:
–Не з війною, з миром до вас прийшли, світло любові й життя суть принесли!
Забули ви, навіщо життя людині дано, та як вона ним скористатися має! Того й живете так, як Кощій велить!
Навіть повітря над царством вашим було отруйним! Захищати ви хотіли силу злобну, котра всім неволю несе, а Кощію – безсмертя дає!
Життя в вашім царстві – справжнє пекло, долі своїй лихій тут ніхто не радіє! Ви самі дозволили себе поневолити, самі землю свою дозволили згубити – самі себе тепер повинні звільнити!
Якщо злоба та покора рабська у вас викоріняться – сила до Кощія не повернеться! Тоді тільки зуміємо його здолати!
Знайте: не раз на Землі душа людська живе! Зі смертю тіла душа не вмре, знову потім народиться: до любові й світла вона прагне!
І є призначення у життя нашого: зробити душі добрішими та кращими, в любов себе перетворити, закони життя пізнати, Добру та Світлу служити, Бога-Отця любити! Можемо ми задуми його на Землі втілити, єдність всього сущого пізнати!
…Водою живою їх Настуня вмиває, хлібом чарівним їх Настуня пригощає. І навкруги – весна! Яблуні цвітуть, пташки співають!
Добриня ж уперед поїхав, до битви з Кощієм готується.
Тут зрозумів Кощій, що сам-на-сам йому з Добринею доведеться битися. Зібрався з усією силою своєю злою, коня осідлав, до Добрині поскакав:
– Готуйся до смерті, Добрине! Силу мою добром не здолати і зло не зламати! Я за все добро сильніший! Бо ж у всякій добрій людині – хоч краплина зла, та є! А від зла усякого – тільки росте міць моя, тому безсмертний я, – Кощій сміється .
Стали вони битися.
Щит Добрині зло Кощія відбиває – а Кощій те зло в себе поглинає, радіє. Мечем Добриня голову Кощію зрубає – а взамін нова голова виростає, ще потворніша за попередню…
Кощій регоче, торжествує:
– Моя візьме! Ніколи тобі, Добрине, зло моє не здолати!
Стомився Добриня, та ні на крок не відступає! Бо ж позаду нього – земля відроджена, люди пробуджені! І треба спосіб знайти силу злоби перемогти!
А Кощій навалився на Добриню, задушити злістю своєю хоче.
Зрозумів тут Добриня, що не було й немає в ньому ні краплиночки злості, а що є сила любові велика, від Отця-Бога отримана, котрою Кощія тільки і можна здолати!
Тут Добриня Кощія Світлом Отця, з грудей сяючим, залив – і стала сила Кощієва танути-зникати…
Як світло тьму проганяє – так і злість від Добра тане й зникає.
І розтанув Кощій цілком. Навіть місця мокрого не лишилося.
Стали люди Добрині та Настуні дякувати.
Стали вони істину бачити: щоб світ змінити, щоб землю відродити – з себе треба починати. Стали люди себе змінювати, стали душі любов’ю наповнювати, добром, що чинять, змінювати! Почали вони по-новому на землі своїй оновленій жити.
…А Добриня далі їде.
Їде Добриня по Землі, думу думає: «Любов’ю Божою осяяна, ніби Сонцем Великим, – росте душа людська. Більша за ліс, більша за гори може вона ставати, обіймати весь простір собою! Найбільша битва душі – битва з вадами своїми. Якщо зникнуть вади – невразливою душа стає! Так хвороби і туги зцілюються, так сила та краса душі набувається, так нездоланною стає її любов! Отець-Творець у битві тій допомагає, шлях в Обитель Свою показує…».
Їде Добриня та бачить: іде на зустріч дівчина, краси особливої. Легко по землі ступає, сама – як сонечко сіяє!
Вклонилася вона Добрині поклоном земним та й каже:
– Візьми мене, Добрине, до раті своєї Богатирської, я тобі допомагатиму!
Є лихо одне на Землі нашій: розростається царство мертве, залізне! Губить воно і Землю, і людей. У царстві тім править безсмертний Кощій.
Над царством тим залізним – дим та чад. Небо синє закрив хмарою чорною сморід. Не пробитися сонячному світлу, не пізнати ні весни, ні літа! Птахи в тім царстві не живуть, дерева в тім царстві не ростуть. Панцир залізний землю закрив, не з’явиться навіть й пагінчик живий!
За законами смерті царство залізне живе. Немає там сенсу в житті людському! В труді непосильнім люди спини гнуть – і царство залізне, що їх гнітить, самі ж люди зміцнюють та примножують!
Люди все життя своє Кощію служать, тільки працюють, сплять та їдять. Життю такому ніхто там не радий. А як інакше жити – і не відають.
Злобою людською Кощій живиться, покірністю насолоджується, владою впивається… І ніхто з ним не впорається…
– Не дівоче це діло, красуне, – з Кощієм воювати! Розкажи краще, як тебе звати-величати, та як до царства залізного дістатися. З Кощієм я впораюся, людям тим спробую допомогти.
Звуть мене Настусею! Не відмовляйся від допомоги моєї, Добрине, я тобі у нагоді стану! Не злякаюся я і не втечу, в ділі цім складнім тобі допоможу!
Бо ж в царстві Кощія народ живе. І Кощій людей своїх поперед себе пошле, щоб царство своє боронити. Треба людей тих не згубити! Допоможу я від сну їх розбудити: бо ж свобода й воля людині Отцем-Богом від народження дана! Я їм нагадаю, для чого душа на Землю йде, для чого у тілі людськім живе! Я вмію співати пісні чарівні: що в пісні такій співається – одразу ж збувається!
Сказала вона так і заспівала:
– Як річенька Світла – пісня потече,
Хмари злоби чорнії геть понесе,
В серці заб’ється джерельце живе,
Радісно сонце над землею зійде!
Я почую колискові, що співа Земля,
Стану шепотіти їх ніжним матерям,
Стануть вони діточок, як Земля, гойдати,
Стануть з силою чистою дітки виростати!
Розповім я дівчатам пригожим,
Як любов сердечну можна ще примножить,
Розповім, як берегом добре бігати босими,
Розповім, як вранці вмиватися росами.
Розповім, як водицею живою напитись,
Розповім, як щастю у житті народитись,
Бабусям з дідусями, що ростять внучат,
Розповім, як виплекати чудотворний сад,
Розповім про дерева живії,
Розповім про квіти польовії!
Нехай пробудяться люди від сірого сну!
Нехай радість на Землі відчують повну!
Стануть люди Землю-Матінку любити,
Стануть люди добрих діточок ростити,
Стануть люди добром та любов’ю творити,
Стануть люди за законами Божественними жити!
А ще є в мене зернятка чарівні, які я з собою візьму: кинеш насіння в землю – одразу ж зійде, не встигнеш озирнутися – деревце проросте! Не відмовляй мені, Добринечко, візьми з собою!
Здивувався Добриня силі дівочій небаченій, вклонився поклоном земним:
– Не думав я раніше, що до снаги дівиці подвиги Богатирські! Гаразд, поїдемо разом людей з царства того залізного визволяти!
Покликала Настуня свого коня, без сідла на нього скочила. Так разом і поїхали.
Послав Кощій назустріч Добрині простих людей: щоб Добриня їх пожалів, згубити не схотів – та й геть сам поїхав.
Накинулися люди прості, стали Добриню бити, хто чим може. Та Добриня їх із себе скинув – на всі боки вони розлетілися.
– Ви за що б’єте мене? Не ворог же я вам!
– Нам Кощій наказав тебе прогнати! Якщо так не зробимо – непереливки нам буде!
Став їм Добриня говорити, як людина на землі має жити: щоб не злу, а добру служити, любов’ю творити, світлом сіяти, радість дарувати, спокоєм мирити, ніжністю та ласкою зцілювати!
Тут і Настуня підійшла, хліб подала – та пісні свої заспівала.
Стали люди ті дивуватися та задумуватися…
…А Добриня і Настуня далі йдуть.
Добриня мечем махне – панцир залізний, що землю вкриває, розсікається. Де раз вдарить – чиста річенька там потече! Де вдруге вдарить – джерело заб’є!
А Настуня собі зернятка кидає: раз кине – травиця зійде, два кине – яблунька виросте, ще кине – сосна незабаром гіллям зашумить, ще кине – берізка листям шелестить! Настуня від радості сіяє – все навкруг зацвітає! Не встигли озирнутися – виріс ліс і сад: птиці в той сад летять, звірі в той ліс поспішають!
Стало царство Кощієве зеленіти, стали птахи на деревах пісні співати, стали звірі нірки рити, стали риби в річках жити – ожила земля! І люди отямилися-прокинулися…
Стривожився Кощій, стурбувався. Зібрав він військо слуг своїх найближчих, у броню залізну з голови до ніг закутих, послав їх, щоб Добриню і Настуню вбили, ліси винищили, сади вирубати, звірів і птахів згубили.
Виїхало військо незліченне, в лати заковане. Їдуть – щоб сокирами дерева рубати, стрілами в звірів вціляти, мечами Добриню й Настуню вбивати.
Як побачили вони Добриню – рядами стали: щит до щита. Мечі та списи оголили – і на Богатиря помчали.
Добриня промінь сонячний щитом спіймав – та на прислужників Кощієвих, в броню закованих, спрямував. Стало їм нестерпно гаряче: сонце пече так, що пара з усіх щілин у броні пре! Як в казані варяться, як на сковороді смажаться!..
Не витримали вони світла сонячного! Зняли обладунки свої залізні, повітря чисте вдихнули – і від життя колишнього страшного опам’яталися!.. В повітрі ж бо – весняних квітів аромат! І воювати вже ніхто не рад!
Тут Настуня попереду стала:
–Не з війною, з миром до вас прийшли, світло любові й життя суть принесли!
Забули ви, навіщо життя людині дано, та як вона ним скористатися має! Того й живете так, як Кощій велить!
Навіть повітря над царством вашим було отруйним! Захищати ви хотіли силу злобну, котра всім неволю несе, а Кощію – безсмертя дає!
Життя в вашім царстві – справжнє пекло, долі своїй лихій тут ніхто не радіє! Ви самі дозволили себе поневолити, самі землю свою дозволили згубити – самі себе тепер повинні звільнити!
Якщо злоба та покора рабська у вас викоріняться – сила до Кощія не повернеться! Тоді тільки зуміємо його здолати!
Знайте: не раз на Землі душа людська живе! Зі смертю тіла душа не вмре, знову потім народиться: до любові й світла вона прагне!
І є призначення у життя нашого: зробити душі добрішими та кращими, в любов себе перетворити, закони життя пізнати, Добру та Світлу служити, Бога-Отця любити! Можемо ми задуми його на Землі втілити, єдність всього сущого пізнати!
…Водою живою їх Настуня вмиває, хлібом чарівним їх Настуня пригощає. І навкруги – весна! Яблуні цвітуть, пташки співають!
Добриня ж уперед поїхав, до битви з Кощієм готується.
Тут зрозумів Кощій, що сам-на-сам йому з Добринею доведеться битися. Зібрався з усією силою своєю злою, коня осідлав, до Добрині поскакав:
– Готуйся до смерті, Добрине! Силу мою добром не здолати і зло не зламати! Я за все добро сильніший! Бо ж у всякій добрій людині – хоч краплина зла, та є! А від зла усякого – тільки росте міць моя, тому безсмертний я, – Кощій сміється .
Стали вони битися.
Щит Добрині зло Кощія відбиває – а Кощій те зло в себе поглинає, радіє. Мечем Добриня голову Кощію зрубає – а взамін нова голова виростає, ще потворніша за попередню…
Кощій регоче, торжествує:
– Моя візьме! Ніколи тобі, Добрине, зло моє не здолати!
Стомився Добриня, та ні на крок не відступає! Бо ж позаду нього – земля відроджена, люди пробуджені! І треба спосіб знайти силу злоби перемогти!
А Кощій навалився на Добриню, задушити злістю своєю хоче.
Зрозумів тут Добриня, що не було й немає в ньому ні краплиночки злості, а що є сила любові велика, від Отця-Бога отримана, котрою Кощія тільки і можна здолати!
Тут Добриня Кощія Світлом Отця, з грудей сяючим, залив – і стала сила Кощієва танути-зникати…
Як світло тьму проганяє – так і злість від Добра тане й зникає.
І розтанув Кощій цілком. Навіть місця мокрого не лишилося.
Стали люди Добрині та Настуні дякувати.
Стали вони істину бачити: щоб світ змінити, щоб землю відродити – з себе треба починати. Стали люди себе змінювати, стали душі любов’ю наповнювати, добром, що чинять, змінювати! Почали вони по-новому на землі своїй оновленій жити.
…А Добриня далі їде.
Їде Добриня по Землі, думу думає: «Любов’ю Божою осяяна, ніби Сонцем Великим, – росте душа людська. Більша за ліс, більша за гори може вона ставати, обіймати весь простір собою! Найбільша битва душі – битва з вадами своїми. Якщо зникнуть вади – невразливою душа стає! Так хвороби і туги зцілюються, так сила та краса душі набувається, так нездоланною стає її любов! Отець-Творець у битві тій допомагає, шлях в Обитель Свою показує…».
Комментариев нет:
Отправить комментарий